Тільки недавно щось почули про українську розвідку завдяки Кирилу Буданову? А їй понад сто років. Ось історія її успіхів, невдач та легендарних агентів (про них Netflix точно мав би зняти серіал)

Зараз ми знаємо про діяльність українських спецслужб насамперед завдяки інтервʼю та коментарям керівника Головного управління розвідки Міноборони Кирила Буданова. Навіть у тому, що виходить на широкий загал, є багато цікавого й заплутаного. Наприклад, випадок із вбивством Дениса Кірєєва. Та українські спецслужби ведуть свою історію ще з доби УНР початку ХХ століття. Саме тоді разом із військом розбудовували й спеціальні служби. А для підготовки фахових агентів навіть створили спеціальну школу, куди приймали і чоловіків, і жінок. «Бабель» згадує історію створення та розвитку української розвідки, розповідає про її успіхи та невдачі, а ще — про її легендарних агентів. Бонус: історія українського мецената і, можливо, шпигуна Якова Макогона, який прагнув відродити українську державу та дивував спецслужби Європи.

Як створювалась, розвивалась, перемагала і програвала українська розвідка

Від самого початку створення Української Народної Республіки в 1917 році розвідка була повʼязана з армією. Адже в той період для України існувала постійна збройна загроза як ззовні, так і зсередини. У період Центральної Ради у складі Генерального штабу Армії Української Народної Республіки створили відділ розвідки. Його співробітники мали вивчати становище на фронтах, а також здобувати інформацію про плани інших держав щодо України.

Першою успішною операцією української розвідки стало придушення більшовицького заколоту проти Центральної Ради в листопаді 1917 року. Тоді майже без бою вдалося захопити і роззброїти близько семи тисяч заколотників. Однак на цьому етапі представники українського уряду ще не приділяли структурам розвідки значної уваги. Це далося взнаки під час наступу більшовиків на Київ на початку 1918 року. Армія УНР очікувала, що основні сили Червоної армії наступатимуть з боку Полтави, однак вони підійшли з боку Чернігова.

У добу Гетьманату Павла Скоропадського розпочалося вдосконалення розвідувальної системи. Налагоджують агентурну роботу, залучають різні технічні засоби, наприклад радіоперехоплення, та військову авіацію.

Особлива увага приділялася збору інформації за кордоном — створювали резидентуру, до якої залучали як агентів, так і українських дипломатів. На закордонну розвідку Гетьманат виділяв значні кошти. Окрім зарплати, агентам оплачували витрати на одяг, автомобіль, оренду житла, канцелярське приладдя, друкарську машинку, курʼєрів. Окрема стаття видатків — підкуп для лобіювання українських інтересів в іноземних урядах, або доступу до секретних документів, наприклад, планів мобілізації, технічних характеристик озброєнь тощо.

Німеччина та Австро-Угорщина підтримували режим Скоропадського. Тож розвідслужби Гетьманату намагалися налагодити більш тісні звʼязки для обміну інформацією з німецькими та австрійськими колегами. Однак з того нічого путнього не вийшло через відверту зверхність іноземних спецслужб, які не тільки не хотіли ділитись розвіданими, а й нехтували інформацією від українських розвідників.

Окремо створили Осібний відділ, який отримав майже необмежені повноваження і став чимось на зразок «таємної поліції». Його співробітники відстежували політичну ситуацію всередині держави, виявляли ворожих, насамперед більшовицьких агентів, опікувалися безпекою Скоропадського та його оточення, складали таємні досьє на кандидатів на міністерські посади.

Однак розвідка та контррозвідка не могли замінити повноцінної армії. Режим Скоропадського, по суті, тримався на військовій підтримці Німеччини та її союзників. А коли ті програли в Першій світовій війні та вивели свої війська з України, то Гетьманат досить скоро повалили.

Найбільш ефективним та системним підхід до розбудови розвідки був за часів Директорії УНР. Створюється розгалужена структура спеціальних служб: загальнодержавна та військова розвідка і контррозвідка, допоміжні підрозділи, школа підготовки розвідників.

Центральним органом стала Розвідочна управа Головного управління Генерального штабу Армії УНР. У січні 1919 року при Міністерстві внутрішніх справ УНР створили Політичний департамент з відділом зовнішньої розвідки. А влітку 1920 року в підпорядкування Розвідочної управи переводять Інформаційне бюро Корпусу жандармерії. Невдовзі Інформбюро стало головним робочим органом розвідки збройних сил УНР. За досить короткий час розвідники налагодили агентурну мережу в українських містах, у тилу Червоної та Білої армій, у Польщі та Румунії і навіть у країнах Антанти.

Інформбюро стало містком для взаємодії армійських спецслужб та МВС. А також стежило, щоб військова розвідка і контррозвідка не втручалися в суто політичні справи. Ось як описано одну з головних вимог до співробітників Інформбюро: «І позаяк, праця цієї Інституції не є звичайна праця, яка провадиться у всіх інших урядових інструкціях, по заздалегідь вже виробленим формам в положенні часи, а виникає вона в більшості несподівано, із умов самого життя людського, то праця Інформбюро мусить бути життєвою, а не шаблонною, проводитися в будь-який час і вимагає від співробітників особистої ініціативи, творчого ставлення до своїх обовʼязків».

Для підготовки агентів нової формації в 1919—1920 роках у системі спецслужб УНР існувала «Школа виховання розвідників». До неї приймали українців як із військовим досвідом, так і цивільних — чоловіків 18—30 років та жінок 18—25 років. Протягом року вони інтенсивно вивчали економіку, географію, українську та іноземні мови ― німецьку, французьку, польську, румунську, основи законодавства, бухгалтерію, прикладну хімію та піротехніку, стройову підготовку та інші предмети. На виході курсант мав стати підготовленим офіцером спеціальних служб, здатним виконувати завдання розвідувальної та контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність та навіть боротися з економічними злочинами. Після закінчення школи її випускники мали обовʼязково відслужити в спецслужбах УНР не менше ніж три роки.

Агентам УНР вдалося вкоренитися в радянські державні, політичні та військові установи не лише на території України, а й навіть у Москві та Петрограді. В тилу більшовицьких військ успішно діяли диверсійні групи та повстанські загони, які влітку 1919 року відволікали близько 20 тисяч військ Червоної армії від фронту.

Та однією з головних проблем української розвідки в цей період була гостра нестача кваліфікованих кадрів. Тож нерідко через брак оперативного досвіду викривалися цілі мережі українських підпільників. Так сталось у березні 1919 року в окупованому більшовиками Києві. Перевербований радянськими спецслужбами агент привів на конспіративну квартиру оперативника-чекіста і представив його як емісара Генштабу УНР. Замість того, щоб перевірити «емісара», йому видали плани дій, а також імена та адреси підпільників.

Що ж до польової військової розвідки, то тут теж траплялись і успіхи, і провали. Приміром, український гарнізон Чернігова в січні 1919 року через брак розвідданих проґавив стрімку атаку більшовиків і не зміг організувати належний опір. Це відкрило шлях для наступу на Київ. Але були й інші приклади, як от успішний перехід військ УНР через Дністер восени 1920 року. Тут головну роль відіграла ретельна розвідувальна підготовка, завдяки чому вдалося швидко подавити вогневі точки противника і стрімко форсувати річку в зручному місці. Українські втрати в цій операції становили 23 поранені вояки.

Попри нестачу кадрів, фінансування, політичні суперечки та зрештою поразку в спробах становлення державності, українська розвідка продовжувала працювати навіть під час еміграції уряду УНР. А серед представників спецслужб траплялись яскраві та по-своєму легендарні особистості.

Микола Красовський: київський детектив, який став батьком української розвідки

Виходець із сімʼї київського священника, Микола Красовський пройшов шлях від помічника пристава до начальника кримінального розшуку Києва. Він розкрив десятки резонансних справ. Однією з найгучніших була «справа Бейліса» в 1911 році. Тоді експедитора Київського цегельного заводу Менахема Менделя Бейліса звинуватили в ритуальному вбивстві 13-річного учня духовної семінарії. Красовському вдалося вийти на слід справжніх убивць, що запобігло єврейським погромам у Києві.

Згодом Красовський працював як приватний детектив. А в березні 1917 року зголосився на пропозицію уряду Центральної Ради знову очолити Київський кримінальний розшук. За часів Скоропадського він був членом підпільної антигетьманської організації, за що отримав два роки вʼязниці.

За часів Директорії Красовський працював у МВС у тому самому Інформаційному бюро, яке згодом стане головним органом розвідки. Завдяки успішній роботі Інформбюро вдалось попередити кілька замахів на очільника Директорії Симона Петлюру та інших керівників держави. Та попри такі результати, Красовському постійно доводилось «воювати» з чиновниками і доводити, що його відомство робить дійсно важливу справу для безпеки держави.

Красовський особисто розробляв інструкції та вимоги до співробітників розвідки, спираючись на власний оперативний досвід. А готуючи молоді кадри українських розвідників, він казав так: «Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це теж є дар божий, талант, який можна розвивати і довершати. Отже коли хто не почуває в себе того святого вогню, то будь він з найвищою освітою і значним службовим стажем, він не може бути корисним для розвідочно-розшукової організації і йому не місце в рядах тієї сімʼї, яка ідейно і безоглядно віддана любимій праці своїй».

Як склалась подальша доля Красовського, достеменно невідомо. Ймовірно, він продовжував працювати в українських спецслужбах в еміграції. За однією з версій, його вбили під час спроби пробратись на територію Радянської України в 1934 році. За іншою — Красовський помер у Каїрі в 1938 році.

Іван Литвиненко: шпигун УНР, який готував розвідників УПА

Литвиненко народився в селянській родині на Полтавщині. Військову карʼєру розпочинав у царській армії, а з 1917 року долучився до війська УНР. Командував одним із полків під час Першого зимового походу — успішного рейду Армії УНР тилами більшовицької й білогвардійської армій 1919—1920 року.

Згодом Литвиненко очолив місію українських переговірників у Сімферополі та домовився з тодішнім лідером Білого руху Петром Врангелем про спільну боротьбу проти більшовиків. Однак досить скоро Червона армія вибила Врангеля з Криму. Згодом зазнали поразки й війська УНР.

Литвиненко опинився в Польщі, а в 1924 році його запросили до роботи в українські спецслужби уряду УНР в еміграції. Починав він з незначних доручень, але вже за кілька років організував та очолив усю розвідувальну роботу на Волині, яка на той час входила до складу Польщі.

У другій половині 1930-х розвідувальна діяльність УНР поступово йшла на спад, і Литвиненко подумував про те, щоб відійти від справ. Але з початком Другої світової війни на Волині та Поліссі почали створювати УПА, якій у пригоді став досвід Литвиненка. Він очолив відділ розвідки Крайового військового штабу УПА-Північ, розробив і викладав курс «Бойова розвідка» та керував випуском старшин. У польових умовах він прожив до 1944 року, потім уже за станом здоровʼя вирішив перебратись до Львова і організувати там роботу підпілля.

Радянські спецслужби стежили за Литвиненком ще з кінця 1920-х років. Тож він постійно змінював документи та оперативні псевдоніми. У 1945 році Литвиненка таки заарештували у Львові. На допитах його всіляко намагалися схилити до співпраці. А Литвиненко, своєю чергою, намагався заплутати НКВС: розповідав про спецслужби УНР, які вже давно перестали існувати, та про агентів, які вже загинули. Так нічого й не добившись, чекісти розстріляли Литвиненка в Лукʼянівській вʼязниці Києва 17 лютого 1947 року.

Бонус: загадковий український меценат, філантроп і (можливо) шпигун Яків Макогін

У середині 1920-х років у середовищі української політичної еміграції в Європі зʼявився несподіваний меценат Яків Макогін. Себе він називав відставним полковником Корпусу морської піхоти США і нащадком українського гетьмана Кирила Розумовського. Разом із дружиною-американкою він обʼїздив пів Європи, купував розкішні вілли та квартири. Та головне — багато жертвував на підтримку українського національно-визвольного руху та привернення уваги світу до українського питання.

У 1931 році Макогін придбав для «Українського пресового бюро» старовинну двоповерхову будівлю в центральній частині Лондону. Згодом його філіали зʼявились у Женеві та Празі. Робота цих бюро полягала в ознайомленні європейського загалу з українськими справами. Для цього друкували різними мовами статті, часописи, брошури та розповсюджували їх безкоштовно. Крім цього, Макогін фінансував проведення в різних країнах українських культурних заходів, наукових конференцій, видання газет і журналів. Оплачував навчання української молоді.

Також Макогін мав звʼязки в політичному світі. Особливо це стосувалось Британії, де завдяки його старанням українське питання періодично порушували в парламенті. Разом із тим він намагався обʼєднати всі українські організації та політиків для боротьби за відновлення української державності. Очевидці згадували, як він часто повторював: «Найважливіше — справа звільнення України, все інше повинно бути підпорядковане цьому».

Звісно, Макогоном стали цікавитися різні спецслужби, особливо радянські. Отут і почалася плутанина, яка тільки підкреслює загадковість його особи. Англійці вважали його американським шпигуном, румуни — радянським агентом, а в НКВС його повʼязували з англійською та навіть з польською розвідкою.

Так само радянська розвідка не змогла зʼясувати, звідки Макогін бере гроші. «Дуже важко визначити економічну базу Макогона. Він не комерсант, не спекулянт, не має фабрик, його бюро збиткове, однак він має можливість утримувати вілли у Флориді, поблизу Ніцци та в Швейцарії, приїздити щороку до Карлсбаду, літати аеропланом, викликати до себе і утримувати протягом тижнів у першокласних готелях потрібних йому людей», — йдеться в розсекречений радянській доповіді про Макогона. Єдине, на чому сходилися спецслужби в описах Макогона, що він «стовідсотковий українець, знає умови життя на українських землях і менталітет українських діячів».

Зі світського та політичного життя Макогін зник так само раптово, як і зʼявився. На початку Другої світової він виїхав зі свого маєтку в Італії до США, припинив активну участь та фінансування українського руху і тихо прожив на своєму ранчо до смерті в 1956 році.

Колись деталі про успіхи та невдачі сучасних українських розвідників обовʼязково розсекретять. А ми обовʼязково про них розкажемо завдяки вашій підтримці: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.