У Броварах гвинтокрил упав на дитячий садок. Загинув міністр внутрішніх справ із заступником і одна дитина. Броварчани цілий день рятували постраждалих — репортаж «Бабеля»

Вранці 18 січня гвинтокрил Державної служби з надзвичайних ситуацій впав на дитячий садок у Броварах. Вертоліт летів на дуже низькій висоті, в місті в цей час був сильний туман та планові вимкнення світла. Тому одна з версій катастрофи — гвинтокрил зачепився за будинок і впав. На борту було керівництво МВС — міністр Денис Монастирський, його заступник Євгеній Єнін, держсекретар міністерства Юрій Лубкович, а також працівники МВС Тетяна Шутяк і Михайло Павлушко. Вони й екіпаж загинули. О 16-й годині рятувальники завершили пошукові роботи й повідомили, що усього загинуло 14 людей — з них одна дитина, що була в садочку. Катастрофа стала сильним ударом для броварчан, але в перші ж хвилини вони почали допомагати — забирали дітей з садочка, відтягували машини з дороги, бинтували поранених. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька поїхала в Бровари та розповідає, як місто пережило цей страшний день.

Таксі зупиняється на вʼїзді у двір біля дитсадка, навколо житлові будинки. Далі проїхати не можна — все огороджене поліцейськими стрічками, кожні пʼять метрів вартують військові. На розі будинку стоять кілька жінок. Що вони обговорюють, не чутно, але здогадатися неважко — сьогодні всі Бровари говорять тільки про авіакатастрофу.

— Я була у класі з дітьми, в школі, — каже молода жінка в коричневому пальті й шапці. Вона тримає за руку дівчинку, на вигляд третьокласницю. Жінка працює вчителькою в ліцеї біля садочка, де впав гвинтокрил.

— Перед цим у школі вимкнули світло, — починає вона розповідь, — тому в класі було темно, і раптом гул і вогняна заграва — така сильна, що очі засліпило. Ми з дітьми на підлогу, моментально відчули запах диму. Ми були впевнені, що нас бомблять і прилетіло в школу, де спортзал, — настільки був сильний звук і так багато вогню.

— Це десь початок на девʼяту ранку був, — долучається до розмови ще одна жінка, що стояла поряд. — Гул стояв страшний, ми ще чули, як він летів.

— Ми хотіли в підвал піти, бо думали, що бомблять, — продовжує розповідати вчителька. — Але завуч сказала всім виходити на вулицю. Дивимося — садочка не видно, всюди дим. Почала розпитувати людей, куди ж влучило, бо в мене вдома діти самі. Коли прибігла до них, то Аня, дочка, розказала, що прокинулася від гулу. Бачила, що щось летить, горить, гойдається і знижується, знижується.

Аня на цих словах притискається до мами. Та продовжує розповідати:

— Ми на четвертому поверсі живемо, якраз навпроти входу в садочок. Вертоліт упав прямо по центру садочка. Якби він трошки протягнув, то був би в наших вікнах.

— Ви не бачили, як саме він падав? — запитую я.

— Ми ні, але вчителі, що якраз у школу йшли, казали, що він летів зі сторони «Порошинки» і вже горів, — відповідає жінка. — Хтось казав, що він зачепився за висотку — в нас там є 22-поверхові будинки, але не знаю, чи це правда.

— Туман був страшний, — знову підключається до розмови жінка поряд. — Біло-біло, нічого видно не було. Але він дуже низько летів. Може й зачепився.

Зранку 18 січня в Броварах і справді був сильний туман, бо на вулиці різко потеплішало. І зараз через теплу погоду всюди бруд і похмуро. До садочка прямує пара похилого віку. Зачувши нашу розмову з жінками, вони зупиняються. В садочку в них була внучка.

— Тільки йдемо по неї, — каже жінка і міцно тримає свого чоловіка за руку, так, ніби боїться впасти. — Жива, слава богу... Ручку поцарапало... Уламком... Зараз подивимося.

Жінка не витримує і починає плакати.

— Такий гуркіт був страшний. Я вам чесно скажу, — каже вона, — мені в перші дні війни не було так страшно, як сьогодні.

Біля іншого входу в садочок стоять сім машин швидкої допомоги. У дворі будівельний кран розбирає завали, рятувальники курсують від машини до будівлі. Біля підʼїзду будинку стоїть мікроавтобус із написом «Ритуальна служба». На самому вході волонтери Червоного Хреста розгорнули намет з гарячим чаєм. Командир загону швидкого реагування Тарас втомлено пояснює, що окрім чаю волонтери допомагали тим, хто мав незначні травми після падіння — синці або порізи. До намету підходить хлопець в жилетці Червоного Хреста.

— Є корвалол чи барбовал? — запитує у волонтерів.

— Нема, а тобі нащо?

— Та не мені. Там, — киває він на швидку.

Біля швидкої жінка в чорній куртці плаче в телефон. Поряд з нею чоловік з заплаканим обличчям. Це Олександр, його дружина та донька загинули в садочку. Поліцейська записує їхні показання. Психологиня обіймає жінку з телефоном і намагається її заспокоїти:

— Не тримайте в собі. Спілкуйтеся, говоріть. З рідними, з друзями. Тільки не замикайтеся в собі, — каже вона.

Я відходжу, щоб не дратувати жінок своєю присутністю. Біля паркану стоїть група хлопців-підлітків. Один з них, Гліб, показує мені відео зі свого телефону — перші хвилини після падіння гелікоптера.

— Отак він летів, через цей дім, — показує хлопець на будинок за садочком. — Там якраз і уламок впав, біля підʼїзду. І далі він вже в садочок.

На відео майже нічого не видно — все задимлено і чутно тільки, як десь на задньому фоні гучно кричить сирена швидкої допомоги. Гліб гортає відео далі, на наступному видно обгоріле тіло одного з загиблих. Хлопець швидко затуляє його рукою і продовжує розповідати.

— Це відео я не хочу нікому пересилати. Не треба, щоб таке пішло публічно, — каже він.

Гліб прибіг на місце трагедії ледь не в перші хвилини. Разом з іншими хлопцями відтягував з дороги машини, щоб могли проїхати швидка й рятувальники. Потім почав витягувати з садочка дітей.

— Їх через забор передавали, ми їх витаскували, надавали першу медичну допомогу, перевіряли слух, зір, — каже Гліб. — Було багато дітей, але ми змогли взяти [до себе додому] тільки трьох, бо вони були в паніці. Подряпини, ніби від котів у них були, синці, наче після бійки.

Його друг Андрій в цей час був удома і добре чув, як падав гвинтокрил.

— Мене батько розбудив, я почув такий звук, глухий. А потім дуже гучний вибух, — збуджено розповідає хлопець. — Я побачив у вікно, що батько відразу вибіг з підʼїзду і побіг в цю сторону. Потім моя мати за ним побігла, а я не зрозумів, що робити — лишився вдома, почав шукати аптечки, ковдри. Моя мати передала нам трьох дітей — двох дівчаток і одного хлопчика. Ми почали з Глібом їх якось розважати, давати іграшки, надавати першу допомогу.

На годиннику 14 година дня, рятувальний кран продовжує витягувати уламки гвинтокрила з території садочка. До паркану постійно підходять люди — ближче не пускають військові. З цього боку, де ми стоїмо, тільки вибиті шибки. Більшість руйнувань — всередині.

— Ми живемо на «Терміналі», це поряд, — каже жінка з двома дітьми. Її звати Оля. — Чули звук, як пролетів вертоліт. Самого вибуху ми не чули, але коли нам потрібно було з дитиною на пів на десяту йти в школу, то вже стояв клуб диму, добратися до школи вже не можна було. Діти стояли в колготках, в тапках, їх же щойно привели. Хтось устиг роздягнутися, хтось ні. Батьки в куртки кутали дітей і виносили.

— В мене тільки одне питання, — різко каже одна з жінок, що стоять поряд з нами. — Нахрєна він [гвинтокрил] летів між житловими домами?

— Кажуть, що летів в гарячу точку, — додає ще одна жінка в спортивному костюмі. Вона представляється Галиною Федорівною і продовжує: — Летіло так, що у нас в квартирі скло торохтіло, добре, що не повилітало. Потім такий гул почався, і моя дочка проходила [повз садочок], а все горить, пламені немєрено. І в мене таке враження… Я не воєнна людина, але як це так, міністр МВС, може, це диверсія? Щоб мене тільки не вбили за ці слова.

— За ці слова вас точно ніхто не вбʼє, — тільки й кажу я.

— Не знаю я, хто винен, — продовжує Галина. — Може, хлопці й не винні? Туман такий був.

— Розслідування все покаже, зараз що гадати, — кажу я.

— Обідно мені дуже, скільки горя, скільки ще нам буде це, українцям? У мене в Дніпрі двоюрідна сестра, — розповідає Галина. — За 500 метрів, де вона живе, вибухнула оця девятиетажка.

— А в мене дитина в іншому садочку, — каже жінка з двома дітьми. — Я хотіла у цей, а нас записали в сусідній, у «Катрусю», через один дім. А в мужа племінниця записала свою дочку в цей садок, а буквально недавно перевела в другий. Яка це психологічна травма для дітей, які в школі сиділи! Бо вони бачили, плачуть, їх колотить. Тепер попробуй відведи дитину в садочок або в школу.

Молода жінка в блакитному пальті плаче. Її трирічна дитина саме була в садочку, коли туди впав гвинтокрил. Я обережно питаю, чи не проти вона поговорити. Жінка не проти. Її звати Аня.

— Віка ціла, ніхто з її групи не постраждав і не загинув, — розповідає вона, ковтаючи сльози. — Вихователька написала в чаті, що всі в порядку. Дочка розказала, що чула сильний гул, злякалася. Це все швидко сталося. Я її відвела в садочок, перевдягнула, глянула на годинник на телефоні — восьма ранку. Пішла додому і не встигла дійти, як він упав.

Жінки розходяться, я йду до ліцею поряд, де оперативний штаб, там працівники школи роздають чай і бутерброди постраждалим і рятувальникам. Підʼзд, де впав корпус гвинтокрила, огородили стрічками. Але за парканом дуже добре видно обгорілий корпус дитсадка. Рятувальники вибивають ногами залишки скла у вікнах. На підвіконні стоять два вцілілих горщики з квітами. Чоловік біля паркану мовчки спостерігає, як поліцейські кладуть на ноші тіла загиблих. Його звати Микола, він бачив вибух з вікна свого будинку навпроти.

Браузер не підтримує відео

— Він низенько-низенько летів, думали, що прямо на школу впаде, — каже він. — Я вискочив одразу, перший, дітей витаскувати, ще нікого не було, тільки-тільки перша швидка приїхала. Я зайшов, на мене димом пахнУло, і бачу — стоїть дєвочка, вихователька чи няня. Начала кричать. Я кричу їй: «Доця, [іди] сюда! Туда незя!» За мене вхопився мальчик, маленький, пʼять лєт. Я зняв із себе куртку (він же голенький), обмотав і кажу «не дихай». Бо я три рази дихнув і вже поняв: ще раз вдихну — не виживу.

Микола замовкає, щоб перепочити. Нещодавно він пережив інсульт, тому йому важко говорити довго і швидко.

— Син мій переді мною вискочив, — продовжує він. — Він бачив, як горіли льотчики — три чи чотири їх було. Дітей було багато, крику. Це ж всі діти наші, всі з наших будинків.

На центральному вході до садочка чергують кілька військових. До них підходять двоє підлітків.

— Можна пройти покласти квіти? — запитують вони. Біля входу вже лежать квіти та іграшки, які принесли броварчани в памʼять про загиблих. Військові кивають. Дівчата кладуть квіти, і я бачу, що вони непомітно витирають сльози.

О 16 годині рятувальники закінчують пошукову операцію. Усього загинуло 14 людей, з них одна дитина, поранені 25 людей — з них 11 дітей. Коли я повертаюся на зупинку, то бачу багато жінок, які йдуть до садочка, кожна несе по дві білі троянди.