Тексти

«Донька думала, що кричать павичі, а то були люди під завалами». Російська ракета влучила в багатоповерхівку в Дніпрі. Як тепер жити родичам загиблих та постраждалим? ― репортаж

Автор:
Євген Спірін
Дата:

Reuters / «Бабель»

Зранку 14 січня росія знову атакувала Україну ракетами. За даними Повітряних сил, окупанти випустили 38 ракет різних типів. Одна з крилатих ракет Х-22 влучила в багатоповерхівку в Дніпрі та зруйнувала цілий підʼїзд. Пізніше радник Офісу президента Олексій Арестович заявив, що на будинок впали уламки від протиповітряної української ракети. У ЗСУ підкреслили, що наразі не здатні збивати ракети цього типу, а попередні повідомлення про нібито «збиття» Україною Х-22 були неправдивими. Арестовича звільнили 17 січня. Також зʼявилося відео прямого влучання ракети в будинок, що спростувало слова Арестовича. Від обстрілу постраждали понад 120 людей, 45 з них загинули, серед загиблих пʼятеро дітей. Не змогли ідентифікувати 15 людей, а ще 20 так і не знайшли, попри те що завали розбирають цілодобово ― на місці працюють більш як 500 рятувальників. А ще сотні волонтерів, які готують їжу, сортують принесений дніпрянами теплий одяг, роздають ліки та надають психологічну допомогу. Мешканці будинку, які вижили, гріються в теплих наметах і чекають звістки про своїх родичів і сусідів, що опинилися під завалами. Головний редактор «Бабеля» наступного дня після обстрілу поїхав у Дніпро й поговорив із мешканцями будинку, рятівниками та волонтерами.

1.

15 січня, перша година дня. Вокзал Дніпра переповнений, у підземних переходах ховаються люди. В закутках сидять військові з рюкзаками, жінки з якимись клунками, діти, чоловіки та молодь. Хлопець тягне невеличкого спанієля, йому навздогін кричить мати:

― Діма, куди ти?

― Як куди? В укриття, ― каже Діма. ― Чим глибше, тим далі від ракет.

Перехід між коліями вщент забитий людьми. В місті повітряна тривога. Біля виходу гуртуються військові.

Євген Спірін / «Бабель»

― Потім коптер підняли і по нас ― хуяк!!! Але встигли перегрупуватися, ― розповідає один.

― Та ти шо! І шо, всі цілі? ― запитує інший.

― Та цілі, але шо толку, ― відповідає перший.

На вокзалі, як завжди ― запах шаурми, поліція, безхатьки. Дніпро, як і в 2014 році, залишається проміжним хабом між умовним миром та війною ― сюди приїздять військові та волонтери, щоб потім вирушити на схід. Хоча миру зараз немає ніде.

― Таксі, таксі, ― гукає мене чоловік у синьому пуховику. ― Таксі на Перемоги, 118. Відвезу, покажу, пане журналіст.

― З чого ви взяли, що я журналіст? ― питаю я.

― Та тут за добу стільки журналістів було, шо не дай боже, ― каже таксист і нетерпляче обертає ключі в руках.

― Ні, дякую, я чекаю на друга, ― кажу я.

― Ну то друг вас потім з того світу і витягне, ― каже таксист і йде кудись уздовж перону.

Євген Спірін / «Бабель»

За кілька хвилин приїжджає Артем Денчик. Ми знайомі ще з Харкова, він бармен, а зараз мешкає в Дніпрі. Дорогою до зруйнованого будинку зустрічаємо хлопця на мінікупері, він привітно махає нам рукою з автівки. Артем розповідає:

― Це Дімон. У нього була колекція віскаря і «Прадік». Хотів його продати. Торік продав пару пляшок і купив мінікупер. А вчора вʼїбало так, шо ні хати, ні машини не залишилось.

Діма кричить:

― Чуєш, Тьома, там замість моєї хати пиздець! Ну просто! Нічого не лишилось.

У Діми знесло половину квартири, йому «пощастило» — в момент обстрілу він поїхав з дому у справах. У сусідньому підʼїзді живуть Дімині теща й тесть. Чоловік у момент вибуху гуляв із собакою, і це його врятувало, а теща була вдома і дивом залишилася жива. У їхній квартирі повилітали вікна, але, як каже Артем, вона «умовно ціла».

2.

Ми підʼїжджаємо до будинку, навколо ― мурашник. Хтось носить одяг, хтось їжу, хтось плівку для вікон. Сотні людей зайняті справами. На першому поверсі був магазин, продавчиню з нього поки що так і не знайшли. Можливо, її тіло є під завалами, в яких копирсається трактор. Гудуть генератори ― в районі немає світла. Будинок огороджений стрічками. Поруч стоять хлопці в пікселі.

Євген Спірін / «Бабель»

― Диви, отам на сьомому поверсі мікрохвильовка, ― каже один, ― то за нею вхід у кухню, а далі вже у квартиру.

― Та ні, вхід з іншої сторони, — відповідає другий хлопець. — Це ж як у мене вдома.

Вони шукають друга, який жив на 8-му поверсі, допомагають на завалах вже добу. Квартири друга разом із усім підʼїздом не стало після обстрілу ― тепер це просто груда бетону. Кухня, яку розглядають хлопці, це залишки оселі заслуженого тренера з боксу Михайла Кореновського. Його дружина з трьома дітьми вийшла на прогулянку, а сам Михайло повернувся зі зборів і планував прогулятися з сімʼєю. Але не встиг. Михайло загинув, дружина й діти залишилися живі. А їхню кухню тепер бачать усі, хто приходить до будинку.

Reuters / «Бабель»

Навколо будинку працює багато служб: рятівники, поліція, пожежники, СБУ. Підступи до нього з обох боків заблокували стрічками ― пройти можуть тільки ті, хто в ньому жив. Зранку з-під завалів витягли Катерину Зеленську. Вона провела 20 годин під залишками будинку. Катя разом із дитиною була вдома під час обстрілу, тіло дитини ще не знайшли, але ймовірно, вона загинула. Саму Катю привезли до лікарні з температурою тіла 31 градус. Батько Катерини біля намету для преси показував відео з онуком.

― Оце росіяни «знайшли Бандеру». Ця дитина досі лежить під завалами. Будьте ви прокляті, щоб ви всі повиздихали, черті, блядь! ― казав він і плакав.

Люди йдуть кволим ланцюжком до залишків підʼїзду. Хтось намагається відшукати речі, хтось документи, а хтось ― домашніх тварин. Батьки Наді Волкової жили в цьому будинку, у сусідньому підʼїзді від того, в який влучила ракета. Надя прийшла шукати кота.

Євген Спірін / «Бабель»

― Ми привезли батькам Поліну, доньку, у гості, — згадує Надя. — Зранку 14 січня все було як зазвичай. Потім почалася тривога. Але ми нікуди не пішли, була якась апатія. Потім почули вибух, дуже гучний. Подзвонила мама, сказала, що з ними все гаразд, але, здається, немає сусіднього підʼїзду. Зʼясувалося, що під час тривоги всі, крім мами, пішли в коридор, тому її посікло уламками. Але вона в нормі. Коли ми приїхали, то побачили, що до нас біжить Поліна і тримає в руках мокрий рушник.

― Дитина мене здивувала, їй шість років, вона перша оговталась, — долучається до розмови сестра Наді Аня. — Вона дивилась мультики, і там показували, що треба брати мокрі тряпки і дихати через них.

― Поліна всім пояснила, що треба дихати через мокру ганчірку, ― додає Надя.

Надя трохи хитається і нервується, вона дуже втомлена.

― Вибачте, я спала лише годину, нічого зараз не розумію, ― каже жінка.

― Це ви мені вибачте, що я лізу у ваше життя, ― кажу я і питаю про кота, якого Надя шукала.

― Ой, це кішечка, Аліса, ― каже Надя. ― Вона так вчора налякалася, що залізла в шафу. Вчора не змогли знайти, бо так добре заховалася з переляку. Добре, що вона в шафі і в теплі була. Вікна ж повибивало, то в квартирі дуже холодно. До нас заходив інспектор з поліції, зафіксував, чого нема. Невідомо ще, чи будуть відновлювати цей підʼїзд, бо він занадто близько до зруйнованої частини. Дуже висока ймовірність, що його будуть зносити.

Євген Спірін / «Бабель»

Будинок номер 118 будував дід Наді. В поліції з неї взяли свідчення про руйнування. Але коли та чи будуть взагалі щось компенсувати ― їй не сказали.

Втомлена Аня позіхає, заплющує очі, а потім намагається глибоко вдихнути.

― Головний мінус нашого району, Перемоги, — це те, що він побудований на ґрунтових водах, ― каже Аня, ― тут просто нема бомбосховищ, це такий масив. Без укриттів. Так і живемо. Як тільки бомби ― одразу думаєш, живий ти будеш чи помреш.

― У мене досі все холоне від слів Поліни, ― каже Надя. ― Вона сказала, що одразу після вибуху дуже гучно кричали павичі в яхт-клубі. Насправді ж це були люди під завалами.

Євген Спірін / «Бабель»

3.

Біля залишків будинку розгублено ходить жінка. Питаю, чи чимось допомогти.

― Дякую, хлопче, мене звати Ізабелла. Але тепер вже, певно, Ізабелла Родіонівна, ― каже жінка. ― Знаєш, я тут курʼєром працювала. Оголошення клеїла, газети розносила. Тут крамничка була, з кавою, дуже смачна кава в них. Я взяла, і чогось так у церкву захотілось. Пішла молитись за загиблих на війні. А коли прийшла, зрозуміла, що будинку вже немає.

Жінка шукає подругу, яка мешкала в тому самому підʼїзді, від якого нічого не залишилося. Пояснюю їй, що є волонтери й поліція, вони беруть ДНК-зразки від родичів загиблих, а також складають списки зниклих безвісти.

Євген Спірін / «Бабель»

― Та я ж не родичка, ― пояснює жінка, ― я навіть імʼя забула. Отака я подруга. Памʼятаю, що прізвище було Ченг. А більш нічого й не памʼятаю. Як геть стерло все.

Проходимо повз різні волонтерські пункти ― це намети, в яких роздають їжу, одяг, ліки і навіть іграшки й корм для тварин. Знаходимо великий синій намет ― у ньому поліцейські й Нацгвардія складають списки загиблих і допомагають родичам, які шукають своїх, знайти тіла, або просто кажуть, в яку лікарню відвезли пораненого. Ізабелла сідає на стілець, її руки тремтять.

― Розумієте, ― каже жінка, ― я нічого не памʼятаю, тільки прізвище ― Ченг. Все, як відшибло. Я ранком пішла, як завжди, розклеювати оголошення, а потім у церкву.

― То це ваша сестра зникла? ― запитує поліцейський і дістає протокол.

Євген Спірін / «Бабель»

Жінка відповідає, що це її подруга, і пропонує назвати номер квартири, в якій та жила. Поліцейський пояснює, що без повного прізвища, імені та по батькові нічого зробити не може. Ізабелла плаче, їй дають заспокійливе, ми виходимо з намету надвір.

― За що нам це, ну от за що, ― питає вона і тримає мене за руку. ― За те, що просто хотіли бути вільними? Хай клята росія і всі росіяни будуть прокляті до сьомого коліна!

Трактор розгрібає завали ковшем. Десь під грудою уламків знаходять жінку. Рятівники збігаються на місце ― жінка мертва. На вигляд майже не можна зрозуміти, що це колись була людина. Руки, ноги, голова, одяг ― все стало місивом із кісток.

Навколо стоять поліцейські та люди, які приїхали шукати родичів і друзів. Чоловік у спортивній куртці затягується цигаркою.

Євген Спірін / «Бабель»

― Я вчора приїхав, ― каже він, ― спав хвилин сорок, отам, у наметі за зупинкою. Добре, що волонтери привезли чай та їжу. В мене тут мама мешкала, так і не знайшли. Ані серед загиблих, ані серед постраждалих ― просто щезла.

― Там ще три поверхи розбирати, ― кажу я, ― може, вона жива.

Рятівники несуть тіло загиблої жінки, чоловік дивиться на це і плаче.

― Та де там вона жива, ― каже він. ― Добу під завалами на морозі. Хоча б поховати. Як треба, по-людськи.

Поруч пробігає хлопець з телефоном. На ньому зелена куртка, на лобі ліхтар, він голосно кричить у слухавку.

― Мама? Ти жива. Я їду!

Його мама — одна з мешканок будинку, її дістали з-під завалів і відвезли в лікарню Мечнікова. Хлопець мешкає в іншому районі Дніпра. Коли російська ракета влучила в будинок, він спав після робочої зміни. Як прокинувся і дізнався про обстріл, одразу приїхав на місце, але маму вже відвезли в лікарню.

― Я всі протоколи заповнив, по майну нічого не обіцяли, але он де мами квартира була, ― каже хлопець і показує рукою в порожнечу, ― на шостому поверсі, отам, де ви пральну машину бачите, отам поруч наша хата. Я тут виріс, а тепер від дитинства нічого не залишилося.

4.

Одна з волонтерок ― Юля Дмитрова, вона керує іншими волонтерами. Фонд, де вона працює, з 2018 року допомагав родичам загиблих на війні. Юля та її колеги зробили базу із фото постраждалих ― їх принесли родичі та друзі мешканців будинку.

Євген Спірін / «Бабель»

― Наші психологи працюють із сімʼями зараз, за потребами ДСНС, за потребами людей, ― каже Юля. ― Зробили телеграм-канал про прихистки для людей, які потребують житла, туди скидають інформацію люди, які можуть надати житло. І окремо по зниклих надають інформацію родичі, які їх шукають, ― з цього ми зробили базу й віддали її поліції. Зараз поліція по ній працює.

Неподалік пункт сортування одягу. Керує сортувальниками Стася. Вона прийшла наступного дня після обстрілу й одразу розгорнула пункт збору речей ― дніпряни майже щохвилини несуть одяг для постраждалих.

Євген Спірін / «Бабель»

― Люди приносять багато одягу, щоб допомогти: свій особистий, дитячий, а ще медикаменти, — каже Стася. — Ми це все сортуємо й відвозимо потім до центрів ― шелтерів, де мешкають постраждалі. Найзворушливіше ― це бабусі, які несуть свої шуби, віддають останнє, що мають, тільки б допомогти людям.

Найбільше наметів з їжею та чаєм від World Central Kitchen, в одному з таких чергують Настя й Марія. Вони приїхали з Вінниці. Кажуть, що люди підходять по їжу й гаряче ледь не щосекунди. Ще одна волонтерська організація ― «МАРТІН-клуб». До війни вони допомагали жінкам і дітям, які страждали від насильства у сімʼї, зараз ― людям, які постраждали від війни.

Євген Спірін / «Бабель»

― У нас велика юридична служба підтримки, ― каже волонтер Ян Бородін. ― Тут же купа людей втратила документи, вони згоріли, то ми пояснюємо і консультуємо, як їх відновлювати, що робити людям далі, до кого звертатися, в які сервіси йти, як отримувати фінансову допомогу. Зараз тут працюють чотири мобільні бригади, вони ходять по всіх квартирах і будинках, дивляться, що зруйновано, де вибиті вікна, запитують, що кому треба, яка допомога актуальна — кому речі теплі, кому їжа потрібна, кому обігрівачі, кому ліки.

О пів на шосту представник ДСНС Олег Кушнірук збирає людей, щоб розповісти про зниклих безвісти, загиблих і поранених.

― Ми врятували 39 людей, з них шість дітей. Загинуло 29 людей, з них ― одна дитина, поранення отримали 74 людини, з них 14 дітей. Зникла 41 людина, ― каже Кушнірук, і додає, що вже добу на місці трагедії працюють більш як 500 людей.

Євген Спірін / «Бабель»

На вулиці темніє та стає ще холодніше, але люди не розходяться, продовжують дивитись, як ковшами екскаваторів розгрібають залишки їхнього колишнього житла. Поліцейські перестали звертати увагу на стрічку, яка огороджувала будинок від натовпу, тож люди потроху просуваються до зруйнованого підʼїзду. Деяким дозволяють разом із патрульними піднятися до своєї квартири ― відшукати тварин або документи.

Рятувальники відпочивають на лавці біля дому, розливають чай з термоса, курять. З-за рогу, майже від самих завалів виходить радісний дідусь і махає руками.

Євген Спірін / «Бабель»

― Знайшов, я його знайшов! ― каже він і показує сімейний фотоальбом. ― Вони спалили ракетою все життя, але не спалили памʼять.

За дві доби кількість загиблих зросте до 45 людей, тіла 15 з них так і не ідентифікують, ще 20 не зможуть знайти попри те, що розберуть 90 відсотків завалів.