Анатолій Федорук понад 20 років керує Бучею. Він каже, що під час окупації пік хліб і гасив пожежі в місті, а мешканці ― що втік. Як їм тепер жити разом? ― велике інтерв’ю

Анатолій Федорук очолює Бучу 24 роки — із квітня 1998-го. Третього березня цього року росіяни окупували місто та почали масово вбивати мешканців і прицільно — волонтерів і ветеранів війни на Донбасі. Жителів Бучі евакуювали один-єдиний раз — 9 березня. Окупанти вбили в місті 419 людей. Першого квітня Сили оборони звільнили Бучу. За тиждень у місті почали ексгумувати тіла жертв. За словами Анатолія Федорука, протягом всієї окупації він залишався в місті, шукав дріжджі та цукор, пік хліб, гасив пожежі — а коли росіяни прийшли до нього додому, пояснив, що наглядає за будинком, і йому повірили. Зараз у Бучу приїздять іноземні делегації, міністри та президенти. Усі кажуть, що місто відновлюватимуть і на це виділятимуть кошти. Але будинки, що їх зруйнували окупанти, досі стоять без вікон, дахи так і не полагодили — мер каже, що грошей мало. Головний редактор «Бабеля» волонтерив у Бучанському морзі, а тепер разом із журналісткою Софією Кочмар поговорив з Анатолієм Федоруком про те, що він робив, чому не евакуював мешканців і де був. Це запитання розлютило мера, він (майже) кричав і допитувався, де був сам Спірін.

Чому Буча не готувалася до можливої окупації — не почистили підвали, не було дров і води? Усі розуміли, що росіяни можуть зайти з білорусі, тож Бучу та Ірпінь окупують.

Ми говоримо про Бучу, і ви спілкуєтеся з міським головою. Говорити, що Буча не готова — так само, як говорити це про всі населені пункти в Україні. Хтось більше, а хтось менше довіряв тій чи іншій інформації. Керівництво країни не говорило, що 24 [лютого] чи в інший час [росія] розпочне військову агресію та окупацію. Тверезомисляча людина такого уявити не могла.

Але можна було бодай підвали почистити, сформувати Тероборону.

Усі підвали були в такому ж стані, як і в Києві, по всій Україні. Що ж до бучанського батальйону Територіальної оборони, то довго носилися [з ідеєю] розмістити районне керівництво то в Бородянці, то в Немішаєвому. Я пропонував розмістити його в Блиставицькому, Старостинському окрузі, де Гостомельська, Ірпінська, Дмитрівська і Бучанська громади.

Ваш аргумент — усі не підготувались, і ви теж?

Ні-ні. Можна поставити 1 001 запитання мудрецю, і відповідь когось не влаштовуватиме. За законом під час воєнного стану Тероборону організовують районні військові адміністрації. Органи місцевого самоврядування допомагають [Теробороні] як можуть. Ініціативу взяли на себе саме органи місцевого самоврядування, а не райдержадміністрація.

У нас є свідчення Володимира Щербініна з організації «Бучанська варта». Ось його цитата за 25 лютого: «Я спостерігав за висадкою десанту, бо зброї у нас не було, нам її не видали. Вступати в бій було б важко. Увечері зібрали групу людей, я спитав, чи хто знає військову справу, хто вміє воювати? Знайшлось тільки двоє, інші штовхалися біля військкомату і чекали, що їм воєнком привезе автомати. Було близько ста людей, афганці та колишні атовці. Автомати нікому не привезли».

Шість автоматів із двома ріжками військкомат усе-таки видав. Закріпив їх за ротою охорони військкомату. На третій день від початку повномасштабного вторгнення [військкомат] успішно виїхав з ними в бік Житомирської траси і не сказав про це органу місцевого самоврядування.

Коли в Бучі зʼявилися українські військові? Є відео, на якому над будівлею Бучанської міськради 3 березня піднімають український прапор. Насправді в той час по вулиці Склозаводській їдуть російські танки.

Усе було дуже швидко. З 2 на 3 березня я зустрівся з військовим підрозділом, що піднімав прапор біля мерії. Ми розмістили їх у супермаркеті «Новус», бо там пекли хліб — сім тисяч батонів на добу. Військові переночували, обігрілися, а на ранок запропонували піти до мерії та підняти прапор. Я запитав, навіщо, якщо його ніхто не знімав. Вони відповіли, що для фотозвіту. І виклали в YouTube відео, що Бучу звільнили. Хоча зранку 3 березня Бучу ще не окупували. Увечері російські війська зайшли на Яблунську з боку Ворзеля і відсікли місто. З півночі на околицях з боку Баланівки, Мироцького люди бачили, як вони їхали.

Виїхати можна було тільки на Дмитрівку. Я зі своїми колегами їхав по борошно, дріжджі й цукор туди в «Мегамаркет», бо Геннадій Зубко домовився з власниками, що вони відвантажать нам продукти. Ми виїхали десь о 12 годині дня [3 березня] через сім блокпостів, які побудували місцеві. На зворотному шляху, десь за три-чотири години, постів уже не було, і слава богу. У районі Склозаводської чоловік з блокпоста ліг на авто — там уже були росіяни. Ми розвернулися, розосередились на вулиці Будівельній.

А куди поділися військові, які піднімали прапор?

Військові підняли прапор біля мерії. А вулиця Яблунська — зовсім інший мікрорайон. [Окупанти вбили тут багато людей] через годин сім після того, як [українські] військові підняли прапор.

Підняли і зникли?

Я їхнє бойове завдання не перепитував, і вони мені його не показували.

Що ви робили і де були з 24 лютого по 3 березня, коли Бучу окупували?

Разом із членами виконавчого комітету, заступниками, спеціалістами працювали, організовували роботу. Гасили пожежі, бо і пожежна частина залишилася без керівництва.

Повтікали чи що?

Не повтікали, але 24 лютого людей застали різні обставини.

Які обставини?

Будинки палали після обстрілів, мені довелося йти в пожежну частину, сідати разом із пожежниками в авто і виїжджати на Вокзальну, вклинюватися в колону російських окупантів. І їхати гасити житло, щоб зберегти те, що горить.

Коли це було?

27—28 лютого, поки пожежники були у нас.

Ми говорили з лікарями. Дехто каже, що росіяни приходили до начмеда. А до вас?

Росіяни тричі заходили в мерію. Одного разу, коли зайшли на перший поверх, поспілкувалися, їм пояснили, що це гуманітарний штаб. Ми тоді були на 3—4 поверсі, але вони не піднімалися. Вони зайшли, вийшли, поїхали. Люди чекали на автобуси, щоб виїхати. Російські БТРи проїхали по Енергетиків, Островського, але в мерію [росіяни] не заходили. Уже коли місто окупували, вони заходили також у мерію та вбивали волонтерів і ветеранів.

Особисто ви бачили росіянина, який прийшов і щось казав?

Росіян я бачив кілька разів. [Уперше] 8 березня, біля пішохідного переходу на Героїв Майдану. Вони саме в мішки грузили пісок, копали, щось собі облаштовували. Щоб перейти дорогу, треба було вийти їм на очі з житлового кварталу. Удруге — коли я повернувся до свого будинку. Вони вже були там. Довелося поспілкуватися. Слава богу, переконав їх, що я не посадова особа, а працівник комунальної служби, наглядаю [за будинком].

Вони не зрозуміли, що це будинок мера?

Вони перепитали: «Це твій будинок?» Я пояснив, що хотів би мати такий, але цей — мера. «А де мер?» — «Мер кілька діб тому з родиною виїхав останнім гуманітарним коридором» — «А ти хто, чого тут?» Кажу, що живу поруч, залишився, бо у нас літня жінка. І справді, у мого товариша, у якого я був, хворіла теща. Вона померла під час окупації, ми її поховали у дворі. Потім, коли вони зачищали, я вже був у садовому товаристві «Мельники».

Вони не зрозуміли, що ви мер? Телефон перевіряли?

Коли я вирішив залишитися, то відправив [евакуював] заступників. Усі хотіли залишитися зі мною. Усе, що могло підтвердити, хто я, що я, знищили. У мене була кнопкова Nokia.

Де ви заряджались, коли не було світла?

У товариша був генератор і акумулятор. Поки було паливо, він його вмикав.

Вас попереджали, що [росіяни] йтимуть на Київ і треба вивозити людей?

Не було директив до 3 березня. Навпаки, мовляв, не панікуйте, усе нормально, ЗСУ контролюють ситуацію. Уже після 3 березня я сповістив, що місто окуповане. Я спілкувався з першим заступником голови облдержадміністрації [Дмитром] Назаренком і мером Києва Віталієм Кличком. Обласна військова адміністрація розпорядилася про евакуацію 6 березня. Я тоді був на Склозаводській без світла. Мені сказав сусід: «Є інформація, що завтра буде евакуація». Ми вирішили виходити зі Склозаводської, бо казали, що [росіяни] зачищають Яблунську.

В інтервʼю Яніні Соколовій ви розповідали, як вийшли зі Склозаводської — перейшли до центру [Бучі]. Як ви це зробили, якщо вулиця прострілювалася?

Яблунська якраз навпроти карʼєру, звідти можна було вийти через Будівельну. З тими, хто лишився, ми вирішили йти. Найкоротший шлях — через гаражі, район Склозаводської. У цей час, якраз з 10 до 12 години, громадянам, які були в укриттях на Яблунській, 144, біля склозаводу, російські окупаційні війська дозволили вийти. Ми помітили, що люди вийшли, бо побачили сліди на снігу, якраз тоді притрусив. Перейшли короткими перебіжками. У другій половині дня ми були біля мерії, у приміщенні міськради, і координували роботу відповідних служб.

Скільки ви були на Склозаводській?

Три з половиною доби — з вечора 3 березня по 7 березня.

Де саме?

По-моєму, Кірова, Яблунська, 18а, родина Рибчуна. Це приватний будинок.

Є свідчення, що росіяни заходили в кожен будинок на Яблунський та просили йти в бункер. Фактично, усю вулицю змусили піти в полон, хоча люди це так не називають. Вони не заходили у ваш будинок на Яблунській?

Їх тоді ще не було на Яблунській. А буквально наступної доби, як ми звідти перейшли, 8 березня, вони зайшли та зачистили.

Офіційно вважається, що чоловіків на Яблунській, 144, розстріляли ще 4 березня.

Я розумію. Це пʼята будівля з боку Ворзеля. У мене була можливість спілкуватися з родиною, яка там перебувала, то вони говорять: «Ви тільки пішли, наступного дня [росіяни] зʼявилися і зайшли». Моменти, про які ви говорите, мали місце.

В окупованих містах мерів викрадали, а у вас після 7 березня ситуація в місті погіршувалася. І ви стверджуєте, що з росіянами не взаємодіяли та налагоджували роботу відповідних служб. Як так вийшло?

У мене є своє судження. Я спілкувався з мером Мелітополя Іваном Федоровим і питав, як вони поводилися. Він говорив, що спочатку не заходили в мерію взагалі.

Від 7 березня до 2 квітня — великий проміжок часу. Як можна керувати евакуацією і всіма службами та не контактувати з окупантами?

Із 13 на 14 [березня] і до мерії приходили, і організовували тут роботу всі: і Дмитро Гапченко, і Тарас Шаправський, і Анатолій Федорук, міський голова.

Пряме запитання. Ви обговорювали з керівниками чи представниками окупаційних військ існування міста?

Жодної комунікації на цю тему не було і не могло бути апріорі. Я трішечки знаюся на історії. Не так мене виховували і не для того я 22 роки селище вів у місто районного рівня. Поясню, чому вирішив лишитися. Переконав секретаря міськради, що поїду за ним, бо вони не хотіли залишитися. Я взяв паспорт, речі, засоби гігієни, присів у себе на східцях, подивився в небо: ще сонце світить, а там вже серйозно літає. Запитав себе і вирішив лишитися, фактично [зіграв] в рулетку.

Багато атовців, які пережили окупацію, говорять, що до них приходили з конкретним списком. У військкоматі кажуть, що забрали із собою все, включно зі списками. Чи були списки, які могли взяти росіяни?

Це не була втаємничена інформація. Ми, навпаки, пишалися тим, що на нашій вулиці, у нашому будинку живуть захисники нашої вітчизни. У міськраді й до війни не було баз, якими можна було б скористатися. Скажу більше, коли я був у себе в будинку, у офіцера російських окупаційних військ, навпаки, були надруковані списки. Це не означає, що їх тут хтось передав чи надиктував. Видно, що вони до повномасштабного вторгнення готувалися системно і відпрацьовували навіть ці речі.

Тобто вони мали списки ще до того, як зайшли в місто?

Вони мали списки, напевно, ще до рішення військово-політичного керівництва про вторгнення на Київщину.

Раніше говорили, що Буча — місто парків і квітів. Тепер ця концепція, вочевидь, неактуальна?

Не можна повторювати наративи ботів, які поставили вам переважну більшість запитань. Я розумію, що «Буча — місто смерті» — це [наратив], вигідний для певної групи людей, які навіть зараз думають про забудови.

Запитання не про те. Був якийсь план розвитку міста, концепція. Вона зміниться після цих подій?

Ми всі реально змінилися. Не змінилися негідники, циніки, ті, хто не має Бога ані в серці, ані в душі. Вони, навпаки, ще намагаються роздмухувати та розколювати певні речі. А якщо говорити про громаду і пережите, звісно, неправильно стверджувати, що ми робимо і діємо ось так, бо ми мали та маємо стратегію розвитку. Має бути переосмислення пережитого.

Мешканці Бучі запитують, чому вулицю Вокзальну відремонтували, а житло людей, які не мають де зустрічати зиму, ні? Президент усіх возить у Бучу, усім показують також Ірпінь. Ви отримуєте багато міжнародної фінансової допомоги. Можете озвучити загальні цифри?

Бюджет Бучі отримав від Міністерства закордонних справ Тайваню $500 тисяч. Розпорядник цієї фіндопомоги — управління праці та соцзахисту. Комунальне підприємство «Буча сервіс» отримало від Міжнародного комітету Червоного Хреста техніку і механізми — екскаватори, навантажувачі — на загальну суму близько 20 мільйонів гривень. Від Київської ОВА отримали 15 мільйонів гривень як видатки на відновлення. І 53 мільйони гривень профінансували за програмою відновлення через «Укрзалізницю». Це уряд замовляє, а не ми отримаємо. От, у принципі, і вся фінансова допомога.

А скільки треба?

Є офіційна оцінка. Сума, щоб відновити житловий фонд, — це близько 1,2 мільярда гривень. Маємо близько сотні проєктів із експертизами, висновками, де треба капітально ремонтувати житлові помешкання — індивідуальні та багатоквартирні будинки.

Що зі школами?

Усі школи та дошкільні навчальні заклади до 1 вересня відкрилися. Була затримка із 3 школою, що по Вокзальній, там великий обсяг ремонтних робіт — покрівля, вікна. Але вони [роботи] йдуть до завершення.

У них тепер є бомбосховища?

Так, є укриття. Немає поняття «бомбосховище».

У вас є план на випадок повернення росіян?

Неправильно говорити, що ми приймали неправильні рішення. Я вважаю, що, на превеликий жаль, алгоритм дій у таких ситуаціях не прописаний. Як приклад: орган місцевого самоврядування ініціює питання евакуації людей. За законом не ми вирішуємо це питання, а обласні військові адміністрації. Як показала ситуація, обласна військова адміністрація — на безпечній відстані.

Ви пережили [окупацію], але зараз говорите про законодавче поле, ще про щось. Вам після всього цього хіба не здається, що плювати, хто там що ухвалює? Береться десяток автобусів, вивозяться люди, і все?

Як воно буде — покаже час. Вирішуватиме міський голова тоді, коли треба. А не зараз розсусолювати, як воно буде.

Ніхто не розсусолює. Але коли в перший тиждень війни в Києві почалися обстріли…

То що, Кличко вирішив усіх евакуювати з Києва чи що?

Словом, ви не [Нестор] Махно, у вас усе за законом?

Під час пережитого було достатньо «махновщини» у класичному розумінні. Ми намагалися координуватися з військовими. Але військових підрозділів у Бучі не було, окрім військкомату, де більше нікого не було. Кожен діяв, виходячи зі свого розуміння та навичок. Ті самі металеві їжаки робили тут з підручного матеріалу, замовляли із сусідніх територіальних громад, звозили сюди, вибудовували. А потім зʼясувалося, що не було ніякого сенсу в комунальній техніці, яку засипали щебнем і піском та залишили на «Варшавці». Бо вони [росіяни] пройшли полями, а не по трасі. Багато таких речей.

В Ірпені теж самі все робили, як я розумію.

Ірпеню набагато простіше, бо вони все робили через три-пʼять днів. Одна справа, коли маєш діяти в окупованому місті, а інша — поруч із ЗСУ і фактично фільмуєш, інформуєш і так далі. Був такий народний артист Інокентій Смоктуновський. В одному із своїх інтервʼю він розповідав, що журналісти його запитують: «Покажіть фото з війни, ви ж були на Другій світовій війні?» То він говорив наступне: «Той, хто має фото з Другої світової війни, був на війні, але десь біля бойових дій, тому що мав можливість фотографуватися. А хто воював, у того фото немає».

Є певна конкуренція між Ірпенем і Бучею?

Ми не конкуруємо з Ірпенем.

Ви кажете, що вже були в окупації, а вони ні.

Просто констатую, що 3 березня Буча окупована, а Ірпінь — ні.

Ірпінь говорить, що в них розбитих будинків більше, ніж у Бучі, але в Бучі більше загиблих. Тож гроші йдуть у Бучу, а не в Ірпінь, хоча їм теж треба відбудовувати.

Ми обовʼязково допоможемо сусідній територіальній громаді. І це щиро.

З тих грошей, що надійшли?

Наші [іноземні] партнери намагаються всіляко допомогти. Слава богу, Київ теж вийшов з такою ініціативою. Думаю, не лише Буча, Бородянка, Немішаєве, Макарів отримують фінансову допомогу, але й Ірпінь. Я запропонував Кличку, щоб він теж звернувся [до партнерів], щоб допомогли фінансово — і це буде допомога Бучі та Ірпеню.

Ви казали, у нас завжди має бути розуміння, що росія може прийти ще раз. Як ви вважаєте, чи справді росіяни можуть повернутися в Бучу?

Я глибоко переконаний, що цього вже не буде. Навіть знаючи, що відбувається на півночі Київської області, які позиції там мають ЗСУ. Зважаючи на події на фронті на сході та півдні, думаю, що військово-політичному керівництву рашки точно зараз не до Київської області й не до нових загарбницьких речей.

У бучанців є травма пережитого: вони запасають борошно, готують кухні надворі, бо «прийдуть ще раз, уже цієї зими». Ви заспокоюєте їх?

Усе буде добре.

Ми говоримо з усіма, кого зачепила війна, щоб знайти й донести правду. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.