Тексти

Сім місяців Україною курсує спецпотяг — він перевозить поранених і хворих із прифронтової зони на захід країни. «Бабель» проїхав цим маршрутом і розповідає непрості історії його оптимістичних пасажирів

Автори:
Юліана Скібіцька, Катерина Коберник
Дата:

Андрій Бойко / «Бабель»

З березня Україною курсує санітарний потяг. Він вивозить людей із прифронтових міст і сіл у лікарні на заході країни. Потяг запустила міжнародна організація «Лікарі без кордонів». За сім місяців він перевіз 2 000 людей — постраждалих від обстрілів і важкохворих, які не можуть отримати кваліфіковану допомогу вдома. Редакторка «Бабелю» Юліана Скібіцька та фотограф Андрій Бойко провели ніч у потягу. Вони проїхали з Покровська до Вінниці — ось якою була ця поїздка.

Потяг

Двадцять восьме жовтня, шоста вечора. На залізничному вокзалі Дніпра незвично темно та малолюдно як для вокзала великого міста в годину пік. На першій платформі яскраво блимають маячки швидких і тьмяніють вогники цигарок. Кілька водіїв курять на пероні та переговорються:

— О котрій буде?

— Хвилина в хвилину ― має о 18:30.

— Довго будемо, як думаєш?

— Ну поки загрузимо, туди-сюди, може хвилин 20. Людей небагато.

Ми чекаємо на санітарний потяг, який їде з Покровська. Тут, у Дніпрі, він забере ще кількох пацієнтів і поїде далі у Львів. Уся поїздка займе трохи понад добу.

Потяг такий само темний, як і перон. Вікна в більшості вагонів непрозорі, тому через них не видно, що відбувається всередині. На деяких вікнах наліпки ― перекреслений автомат, це означає, що потяг перевозить цивільних. Невисока темненька Альбіна Жаркова ― координаторка цього рейсу, на вигляд їй трохи за 35 років. Разом із працівниками швидкої вона стежить за тим, як пацієнтів кладуть у потяг. Сьогодні на цьому рейсі їдуть ще й поранені діти.

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

— Спати ви будете тут, ― Альбіна заводить нас у порожній вагон. У ньому стоять кілька лікарняних ліжок, прикручених до підлоги, щоб не трясло в дорозі. Біля виходу ― апарат для виміру тиску і пульсу. — Цей рейс у нас напівпорожній, бо ми майже не забирали пацієнтів по дорозі [з Покровську]. Тому виділяємо вам цілий вагон.

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

— Я думав, зараз хворі зайдуть, а тут цілком здорові, ― дивиться на нас і сміється провідник Михайло, який завідує вагоном. Він працює тут з першого дня.

— Різні тут були люди, ― продовжує він. ― Одного разу до вагона не можна було зайти. Люди пробігали його, не зупиняючись.

— Чому? ― питаю я.

— Везли людей з гангреною. Літо, спекотно. Забинтували, але потім процедури, помити ― треба знову розбинтувати. Уявляєте, який стояв сморід? Але що поробиш. Ти ж їх з потягу не викинеш, не залишиш. Наші люди.

У потягу вісім вагонів, з них тільки у трьох пацієнти. На кожному рейсі по-різному, пояснює Альбіна: колись вони везуть більше людей, колись менше. Багато залежить від ситуації на фронті та обстрілів. Наприклад, коли росіяни обстріляли залізничний вокзал у Краматорську, потяг вивіз десятки людей. Багато хто був із дітьми.

— Спочатку ми працювали без перерви, ― пояснює Альбіна, проводячи нам екскурсію потягом. ― У першу поїздку в нас було лише три лікарі на рейсі, і на кожного з них по родині. Рейс закінчився ― і ми відразу, без відпочинку йшли на новий. Зараз вже простіше, і людей вистачає. Тому потяги ходять за розкладом — двічі на тиждень.

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

Вагони повністю переобладнані під потреби пацієнтів. Замість звичних купе ― широкі лікарняні койки. Половину іншого вагона займає кухня, де лікарі можуть поїсти. Ще в одному ― величезний генератор для безперебійної роботи апаратів ШВЛ і реанімації. Реанімаційний вагон ― у самому кінці, тут сьогодні везуть поранених дітей з Донецької області. Частина вагону закрита білим простирадлом, і ми туди не підходимо. На відкритій частині стоїть лише одне ліжко, на якому лежить дуже блідий хлопчик років шести. Поряд із ним стоїть мама, яка ніжно гладить його по руці. Я підморгую йому, коли проходжу повз, ― хлопчик ледь посміхається блідими губами. По вагону постійно ходять стурбовані лікарі в зелених медичних костюмах і світловідбивних жилетках.

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

— Ви вивозите тільки поранених? ― питаю я в Альбіни.

— Ні, не тільки, ― відповідає вона, поправляючи ліжко одному з пацієнтів. ― У нас є кілька категорій. Це й поранені, і лежачі хворі, і люди з важкими хворобами. А ще так звані соціальні пацієнти ― люди старшого віку, в яких немає рідних, дому. У нас велика мережа волонтерів у різних містах. Вони забирають людей, які потребують допомоги, і привозять їх у Покровськ ― звідти вже пацієнти потрапляють у потяг. А далі ми веземо їх на захід України. У цьому питанні ми постійно на контакті з Міністерством охорони здоровʼя, щоб розуміти, де які є можливості в лікарнях. Намагаємося їх не перевантажувати ― наприклад, якщо минулий рейс був у Львів, то наступний вже буде у Хмельницький.

Люди

Ми заходимо в інший вагон, у ньому шестеро людей. Я питаю в лікарів, із ким можна поспілкуватися. Вони сміються:

— Ідіть до номеру 18, ― каже молода лікарка. ― Вона завжди охоче зі всіма спілкується.

— Ще й позитивна, ― додає інший лікар. ― Підніме вам зараз настрій.

Андрій Бойко / «Бабель»

Номер 18 ― це 70-річна жінка. На перший погляд, вона здається повною, але потім розумієш, що то через бандаж на животі. Жінка привітно посміхається беззубим ротом, коли ми підходимо. Її звати Тетяна Іванівна, вона з Краматорська. Попала під обстріл 17 вересня.

— Якраз біля банку стояла, ― розказує Тетяна Іванівна. ― І тут ракета.

— Чого ж ви ходили по вулицях під час тривоги? ― питаю я.

— А як мені не ходити! А продукти хто купить? А в аптеку? Я саме в аптеку йшла.

Андрій Бойко / «Бабель»

Тетяна Іванівна жила у Краматорську сама, у неї немає ані дітей, ані чоловіка. Там вона прожила все життя. Під час обстрілу іі поранило в живіт. Я питаю, чому вона не виїхала.

— Та хто мене десь чекає! Як у нас завжди казали, де народився ― там і згодився.

— А вам не страшно було залишатися в Краматорську?

— Нестрашно! А чого боятися? Щоб я ще боялася по своєму місту ходити! ― відповідає вона. Ще одна жінка з короткою стрижкою на ліжку позаду слухає нашу розмову і посміхається. ― Я всім кажу: я весною повернуся у Краматорськ, і ніхто мене не зупинить! Бач, що придумали! Де народилася ― там і буду помирати. Але помирати я не збираюся, ви не думайте. Ось мені бандаж наклали на живіт, я зараз почуваюся краще за всіх!

Андрій Бойко / «Бабель»

Я підходжу до жінки з короткою стрижкою. Це Катерина Павлівна із села Рубці під Лиманом, їй 71 рік. Худенька, у синьому халаті, який, здається, на кілька розмірів більший ніж треба, вона напівлежить на ліжку, кутаючись у вовняний плед. У руках тримає пластикову мисочку із залишками вечері. Побачивши нас, відставляє посуд і посміхається. Чотирнадцятого вересня, коли біля її села точилися запеклі бої, під час обстрілу жінка впала в погребі та зламала шийку бедра.

— Сама лежала вдома півтора місяця, ― розповідає Катерина Павлівна і починає плакати. ― Потім приїхав Червоний Хрест і забрав мене до Краматорська. Я полежала там два дні в лікарні, а тепер їду до Львова.

У Катерини Павлівні велика сімʼя: два сини, дві дочки, пʼять онуків, нещодавно народився правнук. Майже всі зараз перебувають на окупованій території Донецької області. Коли у вересні в Лиманському районі почалися запеклі бої, родина виїхала, а тепер не може повернутися ― кажуть, що не випускають. Катерина Павлівна тоді їхати не захотіла ― залишилася на господарстві, та й собак кидати не хотіла.

— Страшні бої були, страшні, ― продовжує розповідь жінка. ― Ще тоді, коли руські прийшли, було сильно, але ми знали, що зараз буде гірше ― бо вони [росіяни] не захочуть піти. Так воно і сталося. Літало постійно над моєю хатою, а потім як бахнуло ― і я впала. Два дні так пролежала сама, без води, без їжі, рухатися не могла. Чую, собаки скавучать, плачуть, а я встати не можу, тільки слухаю.

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

Катерина Павлівна витирає сльози, у неї трямтять руки. Я беру її за руку, жінка трохи заспокоюється і продовжує:

— Потім сусідка прийшла, знайшла мене в погребі. Перенесла в хату і потім приходила до мене раз на день ― подивилася, як я, дала поїсти та пішла. Просила собак годувати, не знаю, годувала вона чи ні, але немає більше тих моїх собак… А потім волонтери мене знайшли, Діма і Тарас ― такі хороші хлопчики, дай їм бог здоровʼя, врятували мене. Я от думаю, як я вижила? Нащо бог мене все ж таки залишив?

Я кажу, що найстрашніше залишилося позаду. Катерина Павлівна ствердно хитає головою:

— Правнук у мене народився. Я дочці одразу подзвонила, він у слухавку щось лопоче. Так хочеться його хоча б раз на руках потримати….

Надія

Вагон, де відпочивають лікарі та провідники, ― єдиний, що виглядає як звичайний купейний. Але ввечері тут майже нікого немає ― лікарі зайняті пацієнтами. Якийсь дідусь скаржиться на болі в животі. Лікарка міряє йому тиск і ставить градусник. Ми з Альбіною сидимо на вільному ліжку. Я питаю, як вона справляється з емоціями після кожного рейсу.

Андрій Бойко / «Бабель»

Андрій Бойко / «Бабель»

— Мені дуже запамʼятався мій перший рейс. Тоді їхала велика родина з Маріуполя ― чоловік із дружиною, їхні батьки, дитина. Коли вони намагалися виїхати з міста, колону [в якій вони їхали] обстріляли. Дитина була на руках у дідуся на передньому сидінні, він її закрив собою, тому вона майже не постраждала. Усі інші постраждали сильно. І ти їдеш, слухаєш ці історії та розумієш, наскільки це все близько і поряд з тобою. Тоді, на самому початку, коли ми працювали щодня без відпочинку, часу на думки не було. Ти знаєш, що ти робиш і навіщо це робиш. І це рятує.

Альбіна із Сум. Закінчила медичний університет, працювала лікаркою, викладала. На початку повномасштабного вторгнення Суми були заблоковані. Альбіні вдалося виїхати за три тижні. Вона приїхала в Ужгород, а потім мала їхати за кордон.

Андрій Бойко / «Бабель»

— Але щоразу я собі казала ― ну посиджу ще день в Ужгороді, ― посміхається Альбіна. ― І так ще день, і ще день. Я мала виїжджати в Латвію, мене там чекали, уже був квиток на руках, про все домовлено. Але я приїхала на кордон і зрозуміла, що не можу поїхати. Потім я побачила, що «Лікарі без кордонів» шукають людей. А мені завжди було цікаво працювати в міжнародній організації. Я відправила заявку, і мене взяли.

Вона швидко відповідає комусь на повідомлення і продовжує:

— Коли я спілкуюся із закордонними колегами, вони часто дивуються тому, яка я спокійна. Не розуміють: у нас же війна, а ми посміхаємося, поводимося як завжди. Але ти маєш продовжувати жити далі. Життя ж не закінчилося.

На годиннику вже девʼята вечора, майже всі пацієнти сплять. В одному з вагонів лежить родина ― чоловік, жінка та двоє їхніх синів. Вони з Бахмуту. Росіяни безуспішно намагаються його захопити ще з липня і щодня нещадно обстрілюють. Через ці невдалі спроби Бахмут став настільки відомим, що про нього знає навіть Ілон Маск.

Андрій Бойко / «Бабель»

Жінку звати Юля, вона погоджується поговорити, але просить її не фотографувати.

— Снаряд прилетів просто в ту кімнату, де ми сиділи, ― каже вона. Її ледь чутно, бо потяг монотонно постукує, а Юля говорить дуже тихо. ― У мене ампутація ноги, у чоловіка теж. Старшому в руку попало, у молодшого ― струс мозку.

— Чому ви не виїжджали з Бахмуту? ― питаю я.

— Ви ж знаєте, як буває: усе думали, може, пронесе. Било сильно, але до нас ніколи не долітало. Не хотілося їхати в нікуди, кидати будинок, усе, там усе наше життя. Я так виню себе, що ми не виїхали раніше…

Юля плаче, я ніяково топчуся на місці. Потім несподівано для себе кажу:

— Ви ніколи не знаєте, як буде. Мені розповідали історію про родину з Чернігівської області. Вони пережили окупацію, а коли вже зайшли наші, вирішили виїхати на захід. Підірвалися на міні по дорозі ― усі загинули.

Юля мовчить. Мені здається, що я сказала якусь відверту безтактність, але жінка раптово погоджується зі мною:

— Так, можливо, ви праві. От як в житті буває. Ми хоч живі залишилися. Повертатися, правда, немає куди. Нічого від будинку не залишилося.

— Але головне, що ви всі живі. Тримайтеся. Усе буде добре.

Юля ледь посміхається і дякує. На прощання бере мене за руку і теж бажає сил. Каже, що зараз, як ніколи, усім потрібно триматися разом.

О шостій ранку ми приїжджаємо у Вінницю. Заспаний провідник Михайло нашвидкоруч готує нам каву. Потяг ще спить, Альбіна приходить нас проводжати.

— Ви хоч поспали? ― питаю я її.

— Трошки, ― хитає вона головою так, як зазвичай роблять дуже заклопотані люди.

— Як минула ніч? Усе нормально?

Альбіна знову непевно хитає головою. Я згадую, що провідник Михайло говорив на початку рейсу, що пацієнтів везуть різних і не всі вони вдячні лікарям. А ще ― слова Тетяни Іванівні, що вона обовʼязково повернеться додому у Краматорськ. Більшості пасажирів цього потягу вже немає куди повертатися.

Андрій Бойко / «Бабель»

Підтримка потрібна всім, і «Бабелю» теж: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua