«Підняли рукав і прокололи вену». Микола Савчук із Київщини потрапив у полон. Російські військові насильно зливали з нього кров, відморозили ногу, депортували в білорусь. Він повернувся додому — історія

Миколу Савчука з Андріївки на Київщині звільнили з полону пʼять місяців тому. Його вивозили у білорусь, потім у Курськ, а обміняли на Запоріжжі. У полоні він відморозив пальці на нозі, імовірно, пережив інфаркт, а ще окупанти викачували з нього кров, поки він не зомлів. Про те, що українські військовополонені мають здавати кров для російських солдатів, 21 квітня заявляв депутат російської партії лдпр сергій леонов. Тодішня уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова відповіла, що це порушує Женевські конвенції і востаннє в історії людства окупаційні війська брали кров у військовополонених під час Другої світової війни — це було у фашистських концтаборах. Більше тема примусового донорства у публічній площині не зʼявлялася. Але історія Миколи Савчука саме така. Кореспондентка «Бабеля» Ганна Мамонова зустрілася з ним і розпитала, як усе було. Воєнні злочини, скоєні проти Савчука, задокументовані і передані у Міжнародний кримінальний суд у Гаазі. Скільки подібних випадків зафіксовано, СБУ та ГПУ офіційно не говорять. Ми б сказали, що цей текст не варто читати — це складно, боляче, шокує і від цього потім непросто відходити. Та ця війна саме така, і про неї треба говорити чесно.

1.

Миколі Савчуку 53 роки, але після полону він називає себе «дід». Коренастий, мовчазний. У розмові часто відводить очі, наче занурюється у спогади.

― Я таким завжди був, — запевняє він. — Витривалим, спокійним, мовчазним. А чого нервуватися?

Понад 30 років він працював водієм — возив чиновників та районних директорів. А останнім часом керував вантажівками. І 24 лютого о шостій ранку мав сідати за кермо.

— О пʼятій ранку встав, поголився, поснідав. Дзвінок з роботи: «Харків і Київ бомблять. Війна. Ніхто нікуди не їде, дороги перекриті», — розповідає Савчук. — Увімкнув новини — сказали, що зайшли з боку білорусі. Думка така, що вони через Чорнобиль підуть на Київ. І мабуть, як німці у 41-му, будуть рухатися через Бородянку, а Андріївка у них мала б залишитися осторонь, стріляти по селу їм немає чого. Це я тоді так думав. І все, залишаюся вдома. Про евакуацію думки не було.

Савчука обміняли пʼять місяців тому — 14 квітня. За цей час він переповів, як було у полоні, сотні людей: односельцям, правоохоронцям, лікарям, правозахисникам.

Останній раз розказував свою історію у Макарівському центрі зайнятості, де ми зустрілися. Туди він прийшов оформити допомогу по безробіттю, бо не може працювати після пережитого: не слухаються руки.

— Особливо проблеми з лівою [рукою], з якої брали кров, — Микола спробував стиснути кулак, але не вийшло. — Це я зараз можу щось неважке підняти. Вдома розробив руки, підіймаючи пляшки з водою, а то і ложку не тримав. У Курську хлопці годували мене.

У Макарівській центральній районній лікарні невропатолог сказав Савчуку, що роботу рук можна відновити, тому про інвалідність не йдеться.

— Потрібні масажі, уколи, порошки, але це все за гроші. А де їх взяти, як нічого не лишилося? Ні дому, ні машини, — говорить він.

Російські військові взяли Савчука в полон 1 березня, 14 квітня у Запорізькій області його у групі двадцяти українців обміняли на двадцятьох росіян. Після цього три тижні він провів у лікарні у Нових Санжарах і у середині травня приїхав в Андріївку. Повернувся на попелище: і у його дім, і у дім дружини влучили ракети. Нічого не залишилося. Навіть паркан знищив російський БТР.

2.

Колони російської військової техніки пішли по Андріївці 27 лютого. Вони рухалися в бік селища Макарів, до якого по прямій дорозі — 20 хвилин. Окупаційна техніка пересувалася без перешкод. Населені пункти захоплювалися один за одним.

У Андріївці в територіальній обороні було 13 чоловіків на чолі зі старостою Анатолієм Кибукевичем. Вони не мали зброї, щоб зупинити російську техніку чи напасти на неї. Колони росіян стрімко проїхалися по селу, а частини, що залишилися контролювати населений пункт, розбили базу у корівниках на околиці. Звідти до будинку Савчука рукою сягнути. Але на момент окупації Микола жив з дружиною на іншій вулиці, а додому ходив годувати пса Тузика.

У день 1 березня він взяв обід собаці і пішов до дому. Одягнувся звичайно — чорна куртка і вʼязана шапочка. На ногах — зимові калоші. Думав погодувати собаку і відвʼязати його про всяк випадок. За 15 хвилин мав впоратися, тому телефон залишив вдома.

— Підрізали мене на зворотному шляху, — згадує він. — Сто метрів не дійшов додому.

— Руки вгору, — почулося за спиною.

Обернувся — два «буряти». Один наставив автомат, другий підбіг, натягнув Миколі шапку на очі, скрутив руки і потягнув кудись. Дуже швидко Савчук почув клацання замка. Відчинилися двері, і його штовхнули униз. Він впав на підлогу. Двері зачинилися. Микола встав, прибрав шапку з очей, побачив перед собою скляні банки з консервацією, зрозумів, що у льоху, і розгледів у темряві чоловіка.

— Саня, ти? — спитав Савчук.

Так, це був його односелець, якого, як і Савчука, схопили на вулиці.

Десь за дві години окупанти відчинили двері і скомандували підійматися.

— Саша перший йшов, я другий, — розповідає Микола. — Я тільки голову з підвалу показав, мені прикладом як влуплять у брову. Зігнувся. Кров відчув. Мені шапку на очі натягнули, щоб не бачив нічого, впихнули в УАЗик, звʼязали руки за спиною і повезли в ліс.

За пів години військова машина зупинилася у таборі росіян, який, за попередньою інформацією, міг розташовуватися в одному з гольф-клубів поблизу Андріївки.

Полонених підвели до купки людей, які сиділи на землі із руками, звʼязаними за спиною.

— Разом з нами було сім людей. Були хлопці з Хмельницької, з Житомирської областей. Наче на будівництво сюди приїхали, і їх схопили. Усі цивільні, військових не було. Я питав, — каже Савчук.

Ніч чоловіки просиділи на сирій землі з завʼязаними за спиною руками. На світанку їм дали по ковтку води, замотали скотчем очі і кудись повезли.

— Десь півтора тижня нас возили лісами. Садили на БТР, і ми їхали, — розповідає Микола. — Нічого не бачили. Куди везуть, не питали, бо за запитання били. Нам нічого не пояснювали, не допитували, інколи казали, що ми навідники. Я одному казав, що у мене з собою телефона навіть немає, як я можу бути навідником? Носаками побуцали у відповідь, от і вся розмова.

Їжі полоненим не давали, лише раз кинули по одному галетному печиву. Води — пару ковтків на день. Кожну ніч чоловіки лежали на промерзлій землі серед лісу. Руки постійно були завʼязані за спиною, тому майже одразу почали нестерпно боліти. Вʼязали настільки туго, що людина не могла поворухнутися. Щоб відбити бодай найменшу спробу втекти, примушували знімати взуття на ніч — з відмороженими ногами довго не пробіжиш.

— У хлопців одразу почали відмерзати пальці. Якось один з нас спротивився знімати взуття, то росіянин сказав: «Я тобі ляжки прострелю, і точно не втечеш», — згадує Микола. — Мене рятувало, що я вийшов з дому у теплих носках. Інші сиділи майже на босу ногу. Серед нас був молодий хлопець ― Микита. Його схопили в Андріївці разом з вітчимом Олександром. Микиті на ноги лили воду, щоб сильніше відморозив.

3.

«Коли тебе безперервно бʼють і перевозять з місця на місце з завʼязаними очима, втрачається відчуття часу», — каже Савчук. Як він підрахував, російські військові брали у нього кров на девʼятий-десятий день полону.

Кров викачували у закинутій будівлі в Київській області. Савчук її ніколи не бачив, але після всього, що там пережив, каже, що впізнає.

— Ми не знали, куди нас везуть, але по відчуттю, постійно рухалися у бік білорусі. Коли нас підвозили до тієї будівлі, я зміг побачити табличку біля дороги — на білому фоні написано «Мирне». Мені очі того разу не туго замотали, я голову нахилив і зиркнув. У будівлі та коло неї було багато росіян і наших, українців. Вони по-українськи балакали, але були заодно з цими [росіянами]. Нас зняли з БТР, розвʼязали. Потовкли ногами по голові, по ребрах. Потім підходить один. Каже: «Будемо вас розстрілювати». Мене беруть під руки та тягнуть.

Савчука підвели до двох чоловіків. Один був у цивільному одязі, говорив українською і клацав запальничкою. Другий — військовий. Він тримав балончик з бензином.

— Попшикав мені голову і дивиться — нервую я чи ні. «Кажи», — говорить. — «Що казати? Я гражданський», — відповідаю. — «Все одно застрелю», — каже росіянин. «Та стріляй, — кажу, — давай». Дивлюсь на його руки — у нього кістяшки у кольорових наколках. Тут за спиною: бах, бах. Військовий з наколками дивиться і каже: «Це ваших вбили. Дєд, тобі повезло, не твоя черга». І пішов.

Савчука разом з іншими полоненими посадили у будівлі на підлогу зі звʼязаними руками. Це означало, що на найближчі три-чотири години їм дадуть спокій. Так і було, поки не почався бій. Стріляли у бік будівлі.

— Наші йдуть, — подумав Микола. — Зараз зайдуть і заберуть нас. Ми сидимо на підлозі, росіяни поховалися. У відповідь не стріляють. Чую, наші балакають між собою, зовсім поряд, крутяться десь і не доходять до будівлі. А русаки сидять тихенько, на нас автомат наставили і показують «тихо» — палець до рота. Думаю, якщо зараз закричу, то гаплик і мені, і хлопцям. Потім наші [військові] говорять: «Нема тут нікого» і пішли. Ще трошки часу пройшло, росіяни кажуть мені: «Дєд, тобі знов повезло, бо положилі б вас тут, якби ваші сунулися». І повели мене на кров.

Савчука посадили перед будівлею на бетонну плиту. Роздягатися на морозі не примушували. Підняли рукав куртки на лівій руці, наклали тканинний медичний джгут і прокололи вену.

— Кров брав воєнний з кольоровими наколками на кістяшках. Вену штрикнув і все. Навіть не питав, може, я чимось болів. Я спитав його: «Чого кров берете?» А він: «Не будеш здавати, я тебе зараз пристрелю», — говорить Микола. — Серед полонених кров брали тільки у мене. Думаю, тому що я був серед усіх найстаріший. Може, вони хотіли багатенько взяти, думаючи, що я сам дійду, в сенсі — помру. Брали довго. Військовий з наколками встиг принести мені води. Я попив, а він не припинив брати кров. Але тут приїхав їхній полковник. Лікар. Він був у військовій формі, але я зрозумів, що лікар. Підходить до нас і каже тому, що з наколками:

— Нам кровь нужна.

— Вот. Є кров, — відповідає той і на мене показує.

— А чого він у вас такий блєднєнький? — питає полковник.

— Так ще такі є. Хватаєт, — каже той, що з наколками.

Полковник голку мені з вени хрум — витягнув — і каже: «Він теряє сознаніє. Занесіть його всередину». У мене тоді вже все пливло перед очима, — продовжує Микола, — памʼятаю, як тягнули в кімнату, дали вина, а потім я відключився.

Коли Савчука заносили у будівлю, з його правої ноги злетіла калоша. І поки він спав після втрати крові і загального знесилення, відморозив на нозі пальці.

— Прокинувся я від якихось звуків поряд із собою. Руки були не звʼязані, тому встав. У кімнаті було повно трупів. Поряд зі мною лежав мертвим той, з кольоровими наколками, — розповідає Савчук. — Не знаю, що з ними сталося. Може, свої застрелили, може, наші обстріляли. Трупи лежали штабелями. Коли я встав, мене побачили воєнні. Вони думали, що я мертвий. А тоді кричать: «Тут живий».

Микола огледів себе і помітив, що на нозі немає калоші, почав її шукати.

— Один полонений, Сашко вусатенький, вітчим Микити, допоміг мені. Каже: «Коля, он дивись, калоша. Взувай швидше», — розповідає Савчук. ― А я не можу, то не моя калоша, вона з когось іншого впала. Ми там не перші полонені. А Саша каже: «Взувай шо попало, а то пристрелять». Я і взув. Посадили нас на БТР, довезли до вертольота і на ньому відправили у білорусь. Микиту, якому воду лили на ногу, заносили у вертоліт, бо він вже не ходив.

4.

Інформації про бази росіян у білорусі, де тримають українців, обмаль. У неформальних розмовах з «Бабелем» слідчі говорять, що люди, яких вдається звідти витягнути, не можуть детально описати місце утримання.

За словами Савчука, їх привезли кудись у ліс, де було багато військових наметів. У кожному наметі буржуйка і місця для спання — наче ліжка. Територію і кожен намет охороняють військові з вівчарками.

— Виходити було заборонено. В туалет чи ще кудись йшли під конвоєм — військовий з собакою вів групу. Коли виходиш з намету, тобі одразу: «Їбальника нижче» і луплять, щоб ще більше зігнувся, ― говорить Савчук. ― Я бачив лиш те, що було під ногами. Нам давали на день ящик дров, тому ми відігрілися. Три рази на день годували — давали кашу, чай і воду.

У наметі перебувало по двадцять — двадцять пʼять чоловіків. Усі з ранами — сильно побиті, з відмороженими ногами та зламаними пальцями на ногах та руках. У Савчука були відморожені пальці на правій нозі, на правій гомілці від постійних побоїв зʼявилася незагойна рана. Рук він не відчував і не міг ними нічого робити. На спині був великий забій — ще у Київській області під час одного з обстрілів його щось вдарило. За тих умов на морозі не звернув уваги, а у теплі зʼявився тупий біль. Його обличчя було суцільною синьою раною. Замість очей — фіолетові набряки від побоїв.

— До нас приходив лікар, щось колов. Один раз повезли мене до лікарів. Вони були у військовій формі. Говорили російською, ― каже Микола, ― сказали, що, мабуть, я переніс інфаркт, тому руки не працюють. Там же мене відвели на допит до прокурора. Він питав, чому затримали. Я сказав, що не знаю. Питав, коли я служив в армії. Відповів, що у 1987—1989 роках за Союзу. Записував, де я працюю, яка родина. Я нічого не питав у відповідь, бо за таке били. Прокурор під кінець сказав, що раз я вже у білорусі, то, значить, зі мною більше нічого не станеться.

5.

У білоруському таборі росіян Савчук перебував приблизно тиждень. Потім вночі до намету зайшли військові, наказали всім сідати в автозак. Годин через пʼять машина заїхала на якесь подвірʼя. Двері відчинилися, і невідомий чоловік закричав: «Вас приветствует краснознаменный ордена Ленина Курский централ!» Полонені почали виходити з автозака.

Савчука тримали у Курську в камері № 5/6 разом з девʼятьма українцями. Це були цивільні з Київщини та військові з Глухова, Сум, Івано-Франківська. У цій же тюрмі були жінки, захоплені в Україні. Савчук їх бачив.

О шостій ранку в тюрмі підйом. Полонені швидко виходять у коридор, підіймають руки вгору, широко розставляють ноги і співають гімн росії, «Катюшу», «Дядя вова, ми с тобой».

— Охоронець стоїть навпроти тебе і говорить: «Співай, діду, гімн». Я починаю, потім охоронець каже іншому полоненому співати, а якщо слів не знає чи помилився, лупить його, — описує Савчук ранішні співи. — Якось нас вивели на прогулянку, я стояв з одним молодим хлопцем. Підходить охоронець і говорить: «Діду відрізати яйця не будемо, він старий. А ти молодий — тобі відріжемо». Це він так жартував, хлопця не чіпали, не хвилюйтеся.

Раз на три дні Миколу водили на допити. Питали одне й те саме по колу: де народився, жив, чи одружений, скільки дітей, хто ким працює, коли служив в армії. За словами Савчука, найсильніше у Курську під час допитів били українських військових. Із цивільних особливо не знущалися, вважає Микола, бо його під час багаторазових допитів побили «лише раз».

— В одного військового було наскрізне поранення. Його під Києвом поранило, у полоні зашили, але курські охоронці «розшили», — говорить Микола. — У камерах дуже поганий клімат, все у цвілі. Рани гниють. У мене нога гнила, у когось рука. Нам у перший день разом з одягом дали зубну пасту та мило. Перший день всі почистили зуби, умилися, а потім почали пастою та милом мазати рани, підсушувати.

Лікарі приходили до полонених, за словами Миколи, раз на тиждень. Перевіряли стан. Ліки давали та уколи за потреби робили щодня. Двічі йому міняли повʼязку на гомілці, де не гоїлася рана. Відморожені пальці лікувати відмовилися.

Годували вранці та ввечері баландою. Перше та друге в одній мисці. До порції йшло три шматки хліба. Микола один шматок зʼїдав, два віддавав молодшим хлопцям у камері.

— Ми постійно хотіли їсти, того, що давали, було мало, — каже він. — А ще ми хотіли спати. Хтось кричав уночі чи не міг спати, а я настільки виснажений був, що постійно спав.

6.

Вранці 13 квітня конвоїр наказав Савчуку збиратися. Йому дали цивільний одяг, до того він ходив у зеківській робі, і посадили в автозак. У машині були інші полонені. Їх привезли на аеродром і сказали чекати наказів. За день нічого не відбулося, бранців відвезли назад у тюрму і повернули на аеродром наступного дня. Літак, у якому був Савчук разом з іншими полоненими, двічі сідав і злітав. До них когось підсаджували, когось виводили.

— Ми лише щось чули, очі нам замотали скотчем, і якщо голову підіймати, то одразу отримували по ній, — каже він. — На третій раз ми приземлились, було темно на вулиці, нас вивели й привезли у казарми. Там якір стоїть, ліжка і повно українців. Я питаю: «Люди, де це ми?» І одна жінка каже: «Севастополь. Ранком море побачите». І правда, на світанку у вікні блиснуло море. Тоді я зрозумів, що мене міняють.

Вранці Савчука повели до військових на розмову. Питали, чи Микола не хоче взяти російське громадянство. Якщо так, то вони полікують йому руки, обморожену ногу і відправлять воювати на «передок». Микола сказав, що хоче до себе в село.

Його разом з 60-річною жінкою з Маріуполя та іншими полоненими посадили в автозак і повезли на обмін.

— Куди нас везли, ми не бачили, вікон не було. Їхали довго, а привезли до якогось моста. Ми пішли у бік України, а нам назустріч росіяни. Дехто з них був на ношах. На нашій стороні нас посадили у автобус, дали телефон і повезли у Нові Санжари, ― каже Микола.

На Полтавщині Савчук разом з іншими звільненими з полону провів три тижні у медичному центрі «Нові Санжари» Національної гвардії України. У виписці з лікарні вказано, що він надійшов з відмороженням III ступеня 1—4 пальців правої ступні, гнійно-некротичною раною зовнішньої поверхні правої гомілки, закритою травмою грудної клітки, нейропатією лівого променевого нерва з вираженим парезом лівої кисті, нейропатією правого серединного та ліктьового нервів з вираженим парезом правої кисті, нейродистрофічним синдромом.

За три тижні вилікувати такі травми неможливо. Його виписали, зробили новий паспорт і попросили лікуватися за місцем реєстрації. Співробітники СБУ записали свідчення про полон, волонтери додзвонилися старості Андріївки, і той приїхав за Савчуком на машині.

— Звісно, що при зустрічі дома зі всіма плакав. У мене пʼятеро дітей. Люба, найстарша дочка, більш за всіх хвилювалася, шукала мене, — каже чоловік.

Савчуку найважче згадувати саме цей момент зі всього, що з ним сталося, тож він швидко змінює тему.

— Мати Микити, якому воду лили на ноги, приходила. Вона розказала, що його відпустили, він на реабілітації. А я сказав, що її чоловік і ще один хлопець з Андріївки у Курську. Чого їх не міняють — не знаю. Мене, мабуть, раніше за всіх відпустили, бо нога гнила, — каже Микола.

7.

До звільнення Харківської області українські правоохоронці зафіксували понад 32 тисячі воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду, скоєних російськими військовими після повномасштабного вторгнення. Відкрито понад 16 тисяч кримінальних проваджень проти військових рф та їхніх поплічників.

У справі воєнних злочинів проти Миколи Савчука червоною лінією пролягає злочин примусового донорства. Чи єдиний він полонений, який дав свідчення, що його змусили здавати кров, — СБУ та ГПУ відмовилися надати «Бабелю» офіційну інформацію, посилаючись на інтереси слідства. У неформальних розмовах слідчі підтверджують, що у березні та квітні отримували інформацію про взяття крові у цивільних у полоні на окупованих територіях. Тоді у росіян спорожніли банки крові, і їх поповнювали за рахунок полонених. Особливо високим запит був на IV групу крові, найрідкіснішу. У Савчука ІІ група (A+).

Міжнародне гуманітарне право та Римський статут, яким керується Міжнародний кримінальний суд, забороняють примусове донорство. Наприклад, у Додатковому протоколі до Женевської конвенції про захист жертв міжнародних збройних конфліктів вказано, що медичні процедури, які можуть нашкодити будь-якій людині — військовополоненому чи цивільному, заборонені.

— Примусове донорство не регулюється міжнародним гуманітарним правом, — говорить у коментарі «Бабелю» речник Міжнародного комітету Червоного Хреста Олександр Власенко. — Але тортури суворо заборонені. Те, що сталося з зазначеною вами особою [Савчуком], — тортури.

Четверта Женевська конвенція про захист цивільного населення під час збройних конфліктів забороняє захоплення і викрадення цивільного населення. Полону Савчука та інших цивільних мешканців Київської області не мало бути апріорі, тому все, що з ними сталося, це воєнні злочини.

Служба безпеки України та Київська обласна прокуратура офіційно повідомили «Бабелю», що Савчука визнали потерпілим у справі щодо жорстокого поводження з цивільним населенням та застосування засобів війни, заборонених міжнародним гуманітарним правом. Досудове розслідування ведеться за ст. 438 Кримінального кодексу України «Порушення законів та звичаїв війни».

Адвокат Юрій Білоус направив інформацію про злочини, скоєні проти Миколи Савчука, до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Білоус з 4 березня 2022 року збирає докази воєнних злочинів російських військових в Україні. Він познайомився з Савчуком, коли опитував мешканців Андріївки.

— У фіналі цієї справи ми маємо очікувати судовий вирок, — говорить адвокат у коментарі «Бабелю». — Не хочу виглядати романтиком чи людиною у рожевих окулярах, але, на моє переконання, держава Україна має і може встановити тих, хто скоїв воєнні злочини проти Савчука. У місцях дислокації російських військових залишилися документи або сміття, за яким можна встановити військову частину, імена армійців. Савчук каже, що може впізнати військових, які утримували і катували його. Можливо, ці люди вже у нас у полоні. Якщо говорити про злочини, то у випадку Миколи це не лише взяття крові, а й незаконне переміщення, незаконне утримання, катування, знищення майна. Хтось наказав йому зняти взуття, хтось віддав наказ вивезти його в білорусь і Курськ, хтось його взяв у полон у селі. Окей, не вдається зібрати докази, що в нього примусово брали кров, але ми маємо достатньо доказів, що у полоні він відморозив ногу: є медичні документи та свідки.

Українська правоохоронна система має поставити у справі Савчука крапку в суді. Якщо цього не станеться, справу у перспективі може розглянути Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, звертає увагу Білоус.

— Головний принцип МКС — принцип комплементарності, — говорить він. — Цей суд не може працювати сам по собі, без взаємодії з Україною. І він не може замінити собою національну українську судову систему. Відповідальність за розслідування воєнних злочинів і притягнення до відповідальності винних у першу чергу лежить на нас. Наприклад, здоровʼю Савчука завдали шкоди — незрозуміло, чи відновить він роботу рук. У нього вкрали і зруйнували майно. Щоб говорити про матеріальну компенсацію, потрібні судові вироки в українських судах.

8.

Проблеми зі здоровʼям, які зараз має Савчук, повʼязані з тим, що 1 березня його взяли у полон. Це підтверджують медичні довідки, виписані у Нових Санжарах. Що ж до роботи рук, то відновити їхню чутливість на сто відсотків навряд вдасться, коментує «Бабелю» лікар-нейрохірург Київської міської клінічної лікарні № 17, асистент кафедри нейрохірургії Національного медичного університету імені О. Богомольця Руслан Новиков.

— Коли у людини зафіксовані кінцівки в одному положенні, наприклад завʼязані назад, і її ще бʼють у цій позі, то порушуються кровообіг і кровопостачання нервових структур. З огляду на те, що людське тіло не симетричне, в одній кінцівці був трошки кращий кровообіг, в іншій гірший. Тому з лівою рукою проблем більше, ніж з правою, — говорить нейрохірург. — Людину потрібно обовʼязково реабілітувати. Це відновлюється, але майже ніколи на сто відсотків.

Спеціалізованої медичної програми для цивільних, яких звільнили з полону чи які зазнали катувань під час окупації, Міністерство охорони здоровʼя не має, каже у коментарі «Бабелю» генеральна директорка Директорату медичних послуг МОЗ Олександра Машкевич.

— Ми не виділяємо, людина звільнена з полону, чи зазнала катувань, чи ще щось. Будь-яка людина має право на надання гарантованої медичної допомоги. Тим не менш ми розуміємо, що ті, хто, наприклад, повернувся з полону, потребують більшої уваги, і вона має бути комплексною: соціальні послуги, медичне обслуговування, юридична підтримка, — говорить Машкевич. — Коли Савчука звільнили з полону, він потрапив до стаціонару. Медичне обстеження проходять всі, кого звільняють. Після стаціонару людину потрібно було лагідно передати до сімейного лікаря, який мав би оцінити, чи потрібно спрямувати її до вузького спеціаліста чи на обстеження.

Машкевич нагадує, що програма реімбурсації вартості ліків — держава надає їх безоплатно — покриває цукровий діабет, астму, проблеми з тиском та серцево-судинні захворювання. Інші медикаменти пацієнти купують власним коштом. Однак при лікуванні в стаціонарі препарати та послуги безоплатні.

— Можливо, у випадку Савчука недопрацювали лікарі. Вони могли дати йому направлення на реабілітацію, яка також є безоплатною, або направити на лікування у стаціонар. Але ми маємо памʼятати, що українські лікарі пережили окупацію. У нас ситуація, коли травмована людина звертається по допомогу до травмованої. І звісно, вони могли чогось не знати. Ми зараз в рамках Національної програми охорони психічного здоровʼя навчаємо сімейних лікарів практик першої психологічної допомоги. Вводимо в програму медичних гарантій пакет першої психологічної допомоги. Думаю, восени вона почне працювати. Для людей, які пережили полон, це важливо.

9.

Звертатися по психологічну допомогу Савчук не бажає. Почув про таку можливість і всміхнувся.

— Що говорити? Навіщо скаржитися, якщо вже попався? Вони нас набирали, щоб потім міняти на їхніх, тому всіх підряд хапали. Так склалося. Мені б якось нову машину роздобути, щоб заробляти, руки вилікувати, і щоб хлопці андріївські повернулися з Курська, — відповідає Савчук на питання, чи бажає зараз чогось особливого.

— А помститися хочете? — питаю.

— Якби мені у двір привели тих, хто бив мене, то я б з ними поговорив по-своєму. Спочатку дав би води напитися, як мені давали — два ковтки, а потім… — Савчук бере паузу. — Пару раз би стусана дав і відпустив. Що з них узяти? Самі себе повбивають. А мені жити треба.

Ми документуємо злочини цієї війни і працюватимемо стільки, скільки буде потрібно. Ви можете допомогти нам — підтримайте «Бабель»:

🔸 у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 Patreon

🔸 PayPal: paypal@babel.ua