«Добу тіло лежало за стіною, поки сусідка не повернулась і не поховала матір у братській могилі». Валерія з Маріуполя була доглядальницею, залишилася з підопічним і потрапила в окупацію — монолог

Маріуполь під окупацією росії з 20 травня. У спробах захопити місто росіяни безперервно поливали його вогнем. Виїхати було дуже складно, залишатися в місті — теж, адже тут швидко зникли вода, світло, газ, не було їжі та медицини. До початку повномасштабного вторгнення 22-річна Валерія жила в центрі Маріуполя, мріяла вступити до київського вишу, займалася дизайном одягу, вчилася діджеїнгу та працювала доглядальницею — дбала про тяжкохворого літнього чоловіка. Після 24 лютого дівчина взяла на себе відповідальність за його життя і піклувалася про нього до останнього, доки про чоловіка не згадали родичі та не забрали до себе в росію. Тільки після цього Валерія змогла виїхати з Маріуполя. Зараз вона в Європі, але мріє повернутися. Монолог Валерії записали документаторки благодійного фонду «Восток SOS» Наталя Каплун, Марія Белякова та Тетяна Петрова. Фонд із 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини, щоб забезпечити правосуддя та передати ці дані в міжнародні суди. «Бабель» публікує цю історію.

1.

Про початок повномасштабного вторгнення я, як багато хто, дізналася з соцмереж. Не панікувала: з урахуванням заяви путіна про визнання «днр» та «лнр» в межах Донецької й Луганської областей та загострення ситуації по всій лінії розмежування було очевидно, що щось буде. У магазинах одразу вишикувалися черги: люди купували все. Я собі випросила вільних пів дня на роботі, пішла скупитися. Якби знала, що попереду три місяці виживання, купила б свічки та якісь консерви, а не просто кілограм фаршу й трохи овочів. Ніхто не знав, як воно буде, думали, постріляють десь на околицях, і все. А вийшло що вийшло.

Я намагалася жити, як і жила, бо працювала доглядальницею і не могла впадати в депресію. Є дідусь, який має проблеми зі здоровʼям. Я розуміла, що не можу сісти і почати нити, як усе погано. Жила як завжди, готувала дідусеві, ми з ним спілкувалися. Тобто спочатку для мене майже нічого не змінилось.

Я стривожилась, коли 1 березня одне за одним пропали світло, вода та опалення. Ще кілька днів був звʼязок, але й він зник. У нас з дідусем не було газової плитки, тільки електрична, тому я домовилася з сусідкою, що буду в неї готувати гаряче раз на день. Але протягом тижня зник і газ. Так само швидко скінчилися запаси їжі та питної води, магазини з аптеками не працювали. Люди брали продукти на відчинених складах та у розбитих магазинах. До окупації в них чергували наші військові і слідкували за порядком.

У такій ситуації складно десь щось шукати та готувати самотужки. Я обʼєдналася з сусідами: літньою жінкою та її дорослим сином. Дідусь не вставав з ліжка, тому ми втрьох шукали воду, їжу, дрова та папір, а потім я одна готувала на всю нашу компанію: на дідуся, сусідів і на себе.

Найпростіше було з питною водою: її брали у міськводоканалі. Туди зазвичай ходила сусідка з сином. Але одного разу вони потрапили під обстріл і коли тікали, то сусідка впала і підвернула ногу. Після цього я ходила з її сином — і по їжу, і по дрова. Лише коли стало тепліше, сусідка до нас приєдналася.

Я почувалася наче в постапокаліпсисі, наче все, що колись існувало у місті, знищено. Від самого початку мені було некомфортно ходити по їжу у розбиті магазини — мучило сумління. Але я розуміла, що ніхто продуктів не принесе, що брати їх без оплати нормально саме у цей час — бо треба вижити. У якийсь момент я вирішила: якщо виживу, хочу про це все розповісти. Тому з 8 березня почала вести щоденник. Відтоді я наче раз за разом проживала День бабака: прокинулась вранці, привіталася з сусідами, розпалила багаття, поставила чайник, почаювала. Удень із сусідами зібрали дрова, вирішили, що готуватимемо, приготували, поїли, поспілкувалися, ввечері пішли спати. І так щодня.

2.

Десь у середині березня влучили у девʼятиповерхівку навпроти. Це була 9 чи 10 година ранку, ми з дідусем вже поснідали, я хотіла ще трохи полежати, бо не виспалась. Тільки повернулась на бік, як почула, що вилетіли вікна. Я не одразу зрозуміла, що сталося. Визирнула у вікно і побачила, що шість верхніх поверхів будинку ніби склалися: там просто діра.

Просто на очах у будинку почалася пожежа: ті, хто міг вижити після вибуху, загинули в полумʼї. Коли місто вже було захоплене, завали цього будинку розбирали петербурзькі «надзвичайники». Вони знайшли два обгорілі тіла та зібрали мішок кісток, які розсипалися у руках.

До того як влучило в сусідній будинок, я трималася нормально: і психологічно, і фізично. Було зрозуміло, що у нас немає ані води, ані їжі, але десь це можна було дістати, кудись сходити... Та після вибуху я просто запанікувала.

Я злякалася, що наступного разу влучать у наш будинок і ми всі загинемо. Я не хотіла вмирати. Якби не дідусь, я би виїхала з Маріуполя, але не можна було покинути його самого. У нас на сьомому поверсі були вибиті шибки, тому я тепліше вкрила дідуся і разом із сусідами пішла ночувати в тамбурі четвертого поверху. Утім, нас випередили мешканці сусідніх квартир — довелось переміститись на сходовий майданчик. Наступну ніч ми спробували спати просто в підʼїзді. Десь годині о третій зрозуміли, що там дуже холодно: чим не вкривайся, не допомагає. Просто собачий холод! Повернулись на сьомий поверх до нас у тамбур. Там і ночували всі три місяці, бо у квартирі не було вікон. У сусідки у квартирі залишилася старенька матір — вона довго хворіла і врешті-решт померла. Ще добу її тіло лежало просто за стіною, поки сусідка не повернулась і не поховала матір у братній могилі.

Мешканці сусідньої девʼятиповерхівки, які вціліли після обстрілу, того ж дня переселилися до нашого підвалу. Кілька чоловіків, а також жінки і діти. Вже за кілька днів вони на чолі з чоловіком на імʼя Кирило, що жив неподалік у пʼятиповерхівці, почали зламувати квартири на нижніх поверхах і, як на мене, забирати не тільки найнеобхідніше — їжу, посуд, теплі речі, але й гроші, цінності, побутову техніку. Я насварила їх, та сусіди по тамбуру попросили сидіти тихо, аби мені не настукали по голові.

Конфлікт тривав недовго: за кілька днів Кирило та ще четверо мешканців підвалу загинули. Вони готували сніданок біля нашого підʼїзду, і у двір прилетів снаряд чи міна. Ті, хто був поруч і все бачив, сказали, що вона була осколкова і поклала всіх пʼятьох. Один чоловік, що був поблизу, залишився живий, але йому відірвало чотири пальці на правій руці… Я нічого не знала про цих людей, навіть їхніх імен. Чотирьох загиблих поховали у нашому дворі у братській могилі, а Кирила — біля пʼятиповерхівки, де він жив.

3.

Було постійно холодно: і на вулиці, і у будинку. Я майже одразу сильно застудилася, а ліків не було, заздалегідь ми нічого не купували. Мені пощастило, бо я знайшла аптеку, де безкоштовно роздавали ліки. Власник розпорядився все роздати, аби не розікрали мародери. Там була фармацевтка, яка підібрала мені таблетки. Якби не це, то не знаю, як би я прожила, бо дуже важко щось робити із застудою.

Було страшно пересуватися містом. Неначе все поруч: і водоканал, і магазини, але під обстрілами здавалося, що це дуже далеко. Невдовзі російські військові зʼявилися в нашому дворі. У нас стояли три танки з літерою Z. Один на розі будинку, що згорів, і два біля нашого підʼїзду. Вони не стріляли, просто стояли. А ось четвертий, теж із літерою Z, який ми побачили біля ТРЦ «Браво», стріляв кудись вниз — у напрямку «Азовсталі».

Після початку активних бойових дій ми постійно намагалися знайти їжу. По продукти ходили у ТРЦ «Україна», де «Дзеркальний», і в «АТБ» біля водоканалу — тоді ще там слідкували за порядком українські військові. Коли брали їжу на складі на центральному ринку, там вже були військові з «днр» та росіяни. Одного разу ми отримали гуманітарку від якоїсь російської області. Для цього треба було підійти до ТРЦ «Дзеркальний», там записатися у чергу, вказати паспортні дані та чекати на свій номер, а номерів було десь 12 тисяч, або й більше. Врешті-решт ми отримали лише по одній банці згущеного молока, олії, тушонки та по пачці макаронів і якоїсь крупи. За день до цього отримували сусіди — дуже хороша гуманітарка була. Я і досі думаю, що ті, хто роздавали допомогу в місті, просто крали її.

4.

Я вважаю, дуже погано вчинили рідні дідуся. Без попереджень, без пояснень вони виїхали до росії ще у березні. На їхнє прохання в травні до нас двічі або тричі приходили волонтери — фотографували дідуся, аби показати, що він живий. Наприкінці травня родичі приїхали та забрали його. У мене залишився дуже неприємний осад. Я, звісно, розумію, що війна, але це ж ваш родич. Вони навіть продуктів не привозили, нічого… На початку війни дали тільки по літровій банці рису і гречки та сказали: «Розтягуйте». Втім, якби вони його не забрали, то я б досі була в Маріуполі. Нарешті я змогла виїхати з рідного міста.

Тоді можна було виїхати тільки в бік росії. Я також проходила декілька етапів фільтрації, але це відбулося досить швидко, бо телефон у мене був розряджений, і його ніхто не передивлявся. Мене питали, чи маю родичів у ЗСУ, в «Азові», як я ставлюся до нацизму та спецоперації. Я відповідала так, аби на мене не звернули уваги. Там ніхто не відповідав те, що насправді думає, тому що всі все розуміли. І навіть чоловік, який розпитував, прекрасно розумів, що довкола всі брешуть. Я й досі не знаю, навіщо він ставив ці запитання. При мені ніхто нікого не зупиняв і не виводив — усі, з ким я їхала, спокійно пройшли фільтрацію. Врешті-решт я приїхала до Таганрогу. Не стала чекати на розподілення, поїхала далі, до родичів знайомої. Там трошки відпочила і виїхала у Європу.

Наразі у мене все добре, я дещо заспокоїлася та відпочила. Звісно ж, я дуже хочу повернутися додому, в рідний Маріуполь. Але зараз це неможливо, бо я хочу в український Маріуполь, а не в «деенерівський». І в Україну я хочу повернутися, але не знаю, як із цим — вийде чи ні.

Ми розповідаємо ці історії, щоб памʼятати жертв і покарати злочинців. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.