«Я запевняю себе, що мені не болить». Репер OTOY чекає брата з «Азовсталі», збирає мільйони для його полку і допомагає ховати «азовців» ― великий профайл «Бабеля»

У липні 2022 року вийшов альбом «Околофронт» реп-виконавця OTOY. У ньому лише чотири треки, але музичне видання «СЛУХ» уже називає його претендентом на головний альбом року в Україні. OTOY — це псевдонім 23-річного львівʼянина Вʼячеслава Дрофи. Два роки тому його трек CHORT про Арсена Авакова вмикали на протестах, а зараз Міністерство закордонних справ випустило кліп у рамках кампанії подяки іноземним партнерам, де читає реп Дрофа. А ще саме він спонукав «Калуш» згадати про захисників «Азовсталі» зі сцени «Євробачення-2022» ― спершу написав гурту напряму, а коли не отримав відповіді, то запустив вірусний пост, що й переконало виконавців. Зараз Дрофа збирає мільйони для полку «Азов» і ховає військових, тіла яких повернули в Україну. Як з людини, яка хотіла наслідувати російського репера Фейса і писала для російських виконавців, Слава перетворився на волонтера «Азову» й автора відвертого і точного альбому про війну ― у великому профайлі «Бабеля».

Трек 1. «Околофронт»

«Отак і росла та агресія в тілі, що зараз доводиться вкидувати!»

Слава живе в Києві неподалік Золотих Воріт — тут він написав майже всі свої треки. Він каже, що хоче, аби вся країна була такою ж, як цей район — безпечною, зручною, мистецькою, без сліду «руского міра». Він лише нещодавно повернувся з благодійного мінітуру Берліном і Барселоною.

― Дозволив собі цинічно забути про війну на десять днів, ― говорить Слава, ― мозок цього потребував. Війна вимагає неймовірно багато ресурсу ― і фізичного, і психологічного. Тур був можливістю і зібрати гроші, і розповісти про війну місцевим.

У Берліні хлопець побився з росіянином перед посольством рф — тому не сподобалося, що Слава знімав відео з факом на фоні російського прапора. Каже, що запамʼятав цей випадок і, звісно, сам виступ для півтисячної аудиторії. У залі плакали.

― А ти плакав? ― запитую.

― А я ні, ― сміється Слава. ― Мені стидно плакати, здається, що я лох. Так виховали ― «пацани не плачуть, тримайся, сопля».

Славі 23 роки. Він львівʼянин, переїхав до Києва шість років тому.

― Я жив у сімʼї без батька ― мама, бабця, дідусь, ― розповідає він про дитинство. ― Для мене сходити в «Макдональдс» раз на місяць ― це було шик. І років у 12—13 я подумав, що треба щось із цим робити.

У свої чотирнадцять Слава пішов до коледжу — вивчати розробку програмного забезпечення, і влаштувався працювати в кол-центр. Зовсім скоро зрозумів, що програмування його не цікавить, і почав вивчати UX-дизайн ― тоді він тільки зʼявився в Україні і називався «вебдизайном». У пʼятнадцять, не зізнавшись про вік, Слава пройшов співбесіду у львівську IT-компанію ― його взяли джуном з письмовим дозволом від мами.

Мама Слави співала в хорі та працювала у «Львівобленерго», бабуся проєктувала і збирала телевізори на заводі «Електрон», а дідусь був танкістом, який співав, слухав блюз, писав і декламував вірші. Дідусів брат був «золотим голосом» СРСР, виступав у американському театрі «Метрополітен-опера», тож коли малому Славі розповідали про музику, він заслуховувався.

― А мама любить репчик, років у пʼять-шість подарувала мені першу касету ― це був Tribe Called Quest, ― розповідає Слава. ― Так я й познайомився з цим напрямком.

Вдома слухали Tribe Called Quest, Сердючку, Девіда Боуї та «Ляпіса Трубецкого», ранній Rammstein, Джимі Хендрікса, Wu-Tang Clan і Method Man, на вулиці ― російський реп. Слава ходив на концерти у філармонію і слухав джазові квінтети. Каже, йому пощастило чути хорошу музику в різних жанрах, тож має смак і уявлення про стилі.

Років у дванадцять Слава почав переспівувати улюблені англійські та російські треки. Першою слухачкою була мама. Потім співав 5`nizza з хлопцями в дворі, з ними ж бив ромів, що крали продукти на ринку, і відбивався від міліції. У 2014 ходив на львівський Майдан і палив машини правоохоронців біля райвідділів. Емоцій від цього було настільки багато, що почав писати вірші. Згодом зайнявся озвучуванням відео і створенням репу для компʼютерних ігор.

Разом з тим Слава вів блог на LinkedIn про творчість і проєктування інтерфейсу ― так у 2017 його помітила київська IT-компанія і запропонувала переїхати до столиці.

― Я Львів неймовірно люблю, але там немає амбіцій, ― говорить Слава. ― Я був у Києві тільки раз, на протестах проти закриття коледжів, але завжди мріяв туди переїхати ― мені розповідали, які там гарні й широкі вулиці. Лише нещодавно я знайшов сімейний архів і дізнався, що родичі в Києві були на керівних радянських посадах, але про це не говорили ― у нашій сімʼї було соромно говорити про Радянський Союз.

У Києві він познайомився зі звукорежисером Романом Новелом і в його студії почав писати треки на замовлення. Це була попса для російських та українських виконавців, «треки під ключ» ― колега писав музику, Слава — текст, записував демо-версію треку, і вже її продавали. Так тривало три роки. Слава писав і власні треки, переважно англомовні та, як сам каже, агресивні ― кричав про насильство поліції, проблеми суспільства, нездорову поведінку. Треки викладав на SoundCloud як Drofa, писав їх радше для себе, сольну карʼєру не планував, хоч іноді виступав на запрошення друзів-артистів. Найближчі друзі і спонукали його в 2019-му все ж спробувати себе як виконавця, а не автора для інших. Слава взяв сценічне імʼя OTOY. Пояснює, що це слово додає свободи: «отой, що…» ― і далі можна додати будь-що.

У 2020 році він видав ЕР з чотирма треками, серед яких ― CHORT про Арсена Авакова, міністра внутрішніх справ у 2014—2021. Одним з гасел протестів проти нього була фраза «Аваков ― чорт!». Слава про це читав так:

Полети справа у небо, лети за горизонт

Протестую за свободу, поки Ти тестуєш понт

Треба лінзи ми рожеві, не ховаюся за склом

Ми всі знаємо, хто чорт, та чортам не можна трон

Трек вмикали на протестах, завдяки чому Слава заприятелював із рухом «Гонор». Славі писали з Мінʼюсту з проханням видалити трек про Авакова, проте лишили в спокої, коли він сказав, що опублікує їхні листи.

На квітень 2022 року Слава планував вихід нового альбому, для якого записав понад 20 треків з елементами староукраїнського звучання ― наприклад, використовував ліру, спів верховинських монахів. Мріяв зробити презентацію в «Українському домі», 26 лютого планував зустріч з новим менеджером. Проте всього цього так і не сталося.

Трек 2. «Мій брат»

Мій брат не виходить на старт, бо старт пролунав вісім років назад

У 2014 році двоюрідний брат Слави Дмитро Лисень поїхав захищати Маріуполь, звідки він родом. Напередодні треба було перешити застібки бронежилета, і піти в ательє доручили Славі. Йому тоді було 15 років, брату — 21.

― Вся моя війна тоді була стрілялками в Counter-Strike та Call of Duty, ― говорить Слава. ― А Діма дав мені броник з пластинами, я їх ледь повитягував ― малий ще був, у мене й сили не було донести. Я прийшов в ательє, а там жіночка почала плакати ― у неї хтось загинув у Криму, вона з мене грошей не взяла. І це по мені різко вдарило.

Попри хвилювання за брата війна для Слави швидко знову стала далекою і примарною. Діма так і залишився в Маріуполі після його звільнення, створив сімʼю, служив в «Азові». Про війну з родиною не говорив, а Слава й не цікавився, хоча був близький з братом. Поступово спільних тем стало зовсім мало.

Те, що брат служить у Маріуполі, набуло значення лише 24 лютого.

Цього дня Слава спершу вивіз із Києва до Львова кішку Струну й техніку, заспокоїв маму й бабусю, і за тиждень повернувся додому, щоб волонтерити. Розвозив гуманітарну допомогу лікарням, боєприпаси для артилеристів у Київській області, забирав поранених. Почав збирати гроші. Перший великий збір закрив для Центрального військового госпіталю — це були 4 мільйони гривень на рентген-стіл.

― І нам ще безкоштовно дали техніки на 11 мільйонів [гривень] у Європі. І я такий: «Вау, можна мутити діла», ― розповідає Слава. ― Моя позиція в тому, що люди з соціальним впливом зобовʼязані його використовувати зараз. Для цього й потрібна популярність. Тому, почалася війна ― погнали збирати бабки.

У березні родина брата виїхала з оточеного Маріуполя через росію, білорусь і Польщу, обманувши деенерівців у фільтраційних пунктах. З Дімою зник звʼязок 15 квітня. Тоді захисники міста були на «Азовсталі», і до заводу проривалися два БТР ― на одному з них був Діма. Під БТР підірвали міст, вони впали у воду.

У Слави є список тих, кого він втратив на війні. Зараз там 17 імен ― братового імені немає. Він досі вважається зниклим безвісти.

― Я не сприймаю це болісно. Я змирився з тим, що всі навколо вмирають. Поки не побачиш тіло, не відчуєш болю, ― говорить Слава, і додає: ― Знаєш, я типу запевняю себе, що мені не болить. Звісно, це болить. Але я типу бавлюся в мужика, бачиш?

Трек 3. «Побут новий»

Такий у мене побут новий, новий мій побут ― війна

Коли Діма зник, Слава взявся допомагати його сімʼї, винайняв для них квартиру в Тернополі. Зрозумів, що такі проблеми, певно, і в родин інших «азовців». Товариш з полку порадив написати Патронатній службі ― до цього Слава про них, як і про сам полк, практично нічого не знав. Щоб збирати гроші для Патронатної служби «Азову», створив фонд «АГОВ». За три місяці він зібрав уже близько девʼяти мільйонів гривень.

― А потім [у червні] я прийшов у київський штаб «Азову», одягнув форму, шеврони ― і почав розбирати тіла, ― говорить Слава.

Коли Україна почала отримувати тіла загиблих у Маріуполі, зокрема «азовців», їх привозили до моргів Києва та області для впізнання та ДНК-експертизи. Процес був складним ― росіяни довго не віддавали тіла, тож вони почали розкладатися і змінилися до невпізнаваності. Тіла продовжують повертати, ідентифікація триває довго, і поки що невідомо, скільки серед загиблих «азовців», військових інших підрозділів або цивільних.

Слава був одним з тих, хто показував тіла родинам, організовував похорони, кремацію. Найважче було бачити загиблих знайомих і показувати тіла матерям і дружинам. Зазвичай вони трималися аж до моменту, поки не відкривали пакет. Частини тіла, запах ― деякі непритомніли. Бувало, жінки кидалися на волонтерів, звинувачували їх у підміні тіла.

― Я пару разів пробував гратися в психолога, але робив ще гірше. Тому тепер стараюся максимально холодно: побачили тіло, закрили, виходимо, ― говорить Слава. ― Це єдиний варіант, як ні себе не розʼїбати, ні іншим не зашкодити. Вже коли їх попускає, то пропоную водичку, гідазепам.

Слава й сам два місяці роботи з тілами практично жив на заспокійливих. Перестав їсти мʼясо, бо воно віддає трупним запахом. Ним пахло все, скільки б разів не приймав душ.

― Блядь, от до цього тупо ніяк не підготуєшся, яким би морально стійким не був ― усе одно потім сняться черепи в опаришах, і щоразу розвалює, ― каже Слава. ― Смерть завжди була моїм найбільшим страхом, і тепер я дуже боюся стати «овочем» і померти болісно. Я щоразу приходив додому просто зруйнований, відмивав руки, чув у новинах, що Монатік виступив у Берліні, і думав: «Як, яким боком це взагалі зі мною трапилося?»

Через свій стан Слава не мав сил збирати достатні суми для допомоги родинам. Він проходив оформлення в «Азов» як військовий, проте вирішив зупинити цей процес ― інакше зовсім не міг би волонтерити, а родин, що потребують допомоги, стає все більше. Проте Слава продовжує тренуватися разом зі спецпризначенцями двічі на тиждень, навчає новеньких, адже ще до повномасштабного вторгнення проходив курси зі снайперства. Тож хоча він і не стає військовим, проте залишається з полком.

Усе життя Слава ненавидів армію та поліцію. Це почалося через батька-поліціянта, який пішов з родини, а продовжилося у вуличних сутичках з правоохоронцями у Львові. У Києві поліція чотири рази намагалася підкинути Славі наркотики ― в одному випадку він виграв суд, і поліцейського через це звільнили.

― Я до сих пір ненавиджу систему і буду її ненавидіти, поки вона буде такою пострадянською, ― говорить Слава. ― Та я не відчуваю, що працюю на неї, коли запевняю себе, що працюю на своє життя. Зараз це єдиний шлях відстояти Україну. Це історія не про систему, а про обʼєднання і створення структури. Зараз я корисніший як фандрайзер, але якщо прямо нада-нада, то піду на фронт. Але, чесно, мені не вистачає ані духу, ані сміливості для цього. І я боюся померти від своєї тупості.

― Тобто тобі не ок плакати, але ок визнати, що ти недостатньо сміливий? ― згадую я початок розмови.

― Ну а що я буду себе намахувати, чи що? ― знизує плечима Слава і посміхається.

Трек 4. «Енемі»

Нам не страшно, хіба шо трохи тошно

Попри те, що Слава робить зараз, він не приховує і не прикрашає себе колишнього.

― Я був малоросом і споживав російський контент аж до 24 лютого. Але це як з українцями буває ― поки не дало по голові, розуміння не було. Я толерував російську культуру, мріяв потрапити в російські проєкти, працював з російськими компаніями, переходив на російську мову і шукав «хароших рускіх». Цього поняття для мене більше ніколи не існуватиме. Тепер я все це зненавидів. Але я готовий до осуду.

Слава не шукає виправдань, проте деяким речам може дати пояснення. Наприклад, українські артисти з міжнародними лейблами співпрацюють через московський офіс. Так відбувалося з Orchard або ж Spotify. Тепер репер працює з ними через польський офіс, а ті, хто працював над українським напрямком у Spotify, виїхали з росії. Проте спілкуватися з цими людьми тепер Славі складно.

― Так, вісім років я не розумів, що це війна. Не хотів зрозуміти, ― говорить Слава. ― Точніше, для мене було важливо викорінити проєкти, які орієнтуються на щось російське або роблять шароварщину, бо українська культура насправді інша. Спершу я й сам хотів бути як Face, почати з трешу і виростити свою аудиторію, але потім вирішив обрати довший і складніший шлях, і робити те, що хоч якось дорівнюватиме поняттю культурної цінності.

― Будь-яка тема, яка стає популярною, породжує сотню гівна, і з нього одиниці продовжують впливати на культуру, ― продовжує Слава, говорячи про українську музику зараз. ― Ті, хто тепер починають писати патріотичні треки, раніше ніколи цього не робили, тому не знають, що було до них. Тому й виходить кічово. Для мене слова-блокери ― «ЗСУ», «Байрактар», «орки», «війна». Усі вже знають, що в нас війна. А якість творчості не в тому, щоб говорити максимально прямо, а в тому, щоб говорити через метафору.

За пів року Слава написав один альбом «Околофронт». У ньому чотири треки ― «Околофронт», «Енемі», «Мій брат» і «Побут новий». Першим написав трек про брата, потім про побутизацію війни, «Околофронт» писав у волонтерських поїздках, а останній ― «Енемі» ― коли побачив перші тіла з «Азовсталі». Кліп на цей трек ― омаж на квітневу історію про сільську жінку, яка отруїла російських окупантів на «застіллі». За сюжетом трьох чоловіків у спортивних костюмах кольорів російського прапора отруюють «Советской водкой» і закопують заживо. Так Слава хотів лишити відкритий для роздумів фінал і показати, що знищувати треба не лише військових-окупантів, а й взагалі «рускій мір», і робити це не за рахунок винахідливості.

Він вважає, що треба говорити про смерть не напряму, а говорити про біль і страх, який вона несе. Не про очевидний вплив війни, а про глибший, не про загальну картину, а про деталі. Слава відчуває, що все пережите наразі сказав в «Околофронті», тож два місяці вже нічого не пише. Роботу в IT-компанії Alty продовжує. І з часом все ж планує випустити створений до лютого альбом і писати про війну.

― Мені хочеться написати про кохання під час війни. Про те, що навіть коли нюхаєш пальми в Барселоні, відчуваєш запах Золотих Воріт. Про людей, які все життя мріяли про США, а тепер опинилися там як біженці ― і скучають за Києвом. Я знаю багато таких особистих історій. Але мені здається, я ще недостатньо це все прожив.

«Бабель» теж розповідає неочевидні історії війни. Підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.