Українці раділи вибухам на аеродромі біля міста Саки в окупованому Криму. У 1945 році Рузвельт і Черчилль прилітали туди для участі в Ялтинській конференції, у 2014-му ЗСУ з-під носа росіян вивезли всю авіацію — історія

Девʼятого серпня на Сакському військовому аеродромі біля села Новофедорівка у Криму сталися потужні вибухи. У житлових будинках у селі повилітали вікна, а понад 10 людей дістали поранень. Але досі невідомо, яких саме втрат зазнали російські військові та техніка. Міноборони росії запевняє, що через порушення правил пожежної безпеки здетонували боєприпаси, Україна теж не бере на себе відповідальність за вибухи. Однак в анонімному коментарі The New York Times чиновник з Міноборони України запевнив, що за ударом стоять ЗСУ, які використали зброю «українського виробництва». Наступного дня в Генштабі повідомили, що росіяни втратили 9 літаків. «Бабель» згадує, як Сакський аеродром уже тричі ставав місцем історичних подій.

Аеродром біля міста Саки — один із найбільших у Криму. У 2014 році росіяни захопили всі кримські аеродроми, а зараз використовують їх як бази для бойових вильотів на лінію фронту. Від початку окупації росія перетворювала півострів на військову базу, формувала нові військові частини у Криму та перебазовувала туди багато своїх літаків і кораблів.

Сам аеродром збудували для курсантів Качинського вищого військового авіаційного училища, яке відкрили ще в 1910 році. За радянських часів на летовищі теж була військова частина. У 1945 році саме туди прилітали премʼєр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль і президент США Франклін Рузвельт, щоб взяти участь в Ялтинській конференції. До Ялти вони їхали на військових джипах.

У 1977 році на базі аеродрому збудували унікальний тренажер «НИТКА». На ньому радянські пілоти вчилися злітати та сідати на авіаносець. Поблизу аеродрому було закрите військове містечко Саки-4, яке після розпаду СРСР стало Новофедорівкою.

Під час розпаду СРСР на Сакському аеродромі базувався 1063 Центр бойового застосування корабельної авіації. У 1992 він у повному складі склав українську присягу. Через рік його перевели в підпорядкування Військово-морських сил ЗСУ, а на базі аеродрому створили авіацію ВМС. Однак Україна ніколи не мала авіаносців, а воєнна доктрина не передбачала бойові дії в океані, тому тренажер «НИТКА» не використовувався.

У 1997 році Україна домовилася з росією про спільну підготовку пілотів на цьому аеродромі — росіяни вчилися злітати та сідати на авіаносець, а Україна за це отримувала запчастини та комплектуючі для літаків типу Су. Після російської агресії проти Грузії у 2008 році спільне використання аеродрому припинилося, але за президентства Віктора Януковича знову відновилося. Тоді Україна хотіла отримувати за використання «НИТКИ» не запчастини, а гроші, але вже у 2013 році росіяни самі відмовилися тренуватися на Сакському аеродромі.

До анексії Криму на території Сакського аеродрому базувалася 10 морська авіаційна бригада. У 2008 році вона отримала почесне найменування «Сакська». За 10 років свого базування у Криму бригада змогла значно посилити свій авіапарк — вона мала транспортні літаки Ан-2 та Ан-26, літак-амфібію Бе-12, а також багатоцільові гелікоптери Мі-14, Ка-27 та інші.

Під час анексії півострова російські військові без опізнавальних знаків блокували українські військові частини. «Зелені чоловічки» — а насправді російські військові — зʼявилися під Сакським аеродромом вже 27 лютого. Українські військові тоді не звертали на них особливої уваги, але дуже швидко в цій частині зʼявилися зрадники, які агітували переходити на бік росії. Вони спонукали військових зрадити присязі та мотивували більшими зарплатами в російській армії. Намагалися встановити контакт і росіяни, які самі зізнавалися командуванню бригади, що вони спецпризначенці ГРУ росії та приїхали «рятувати їх від татар».

«Ми бачили, що до тих, хто перейшов на бік рф, самі російські військовослужбовці ставляться як до нікчем. Вони навіть шикувалися окремо від росіян, їм давали найбруднішу роботу, вони підбирали недопалки за російськими військовослужбовцями. Це було принизливо», — розповідав у 2018 році в інтервʼю Укрінформу військовий Ігор Тоцький.

На початку березня росіяни припинили вмовляти українських військових і почали блокувати КПП військової частини, намагаючись прорватися туди силою. Однак тоді до них вийшли дружини та інші родичі українських військових, які проживали в Новофедорівці. Вони стояли із плакатами «Це наша земля», «Нам не потрібен ваш захист» і закликали росіян вертатися додому.

Увесь цей час російська пропаганда активно впливала на місцеве населення. Вона обіцяла їм золоті гори, якщо Крим приєднається до росії, а українців називала «фашистами та бандерівцями». На тлі цього російські війська почали використовувати жителів Новофедорівки — ті чіпляли на себе георгіївські стрічки та теж приходили блокувати військову частину ЗСУ.

Українські військові зазначали, що найбільшою проблемою був інформаційний вакуум — вони не отримували жодних вказівок від начальства. Тодішній командувач ВМС Денис Березовський перейшов на бік росіян, а з Києва надходили лише команди «триматися» та «не відповідати на провокації». Тому військові перебували в частині та чекали, коли з материка прилетить підмога. Виконувачем обовʼязків командира 10 морської авіаційної бригади на той час був Ігор Бедзай. Тодішній командир Володимир Хоменко сильно хворів і помер під час цих подій — у березні 2014 року.

Сам Бедзай розповідав, що йому пропонували підняти над частиною російський прапор, але він відмовився зраджувати українській присязі. Бедзай казав, що росіяни теж нервували, оскільки не були готові, що військова частина на Сакському аеродромі чинитиме спротив. Його попередили, що якщо найближчим часом керівництво бригади не ухвалить рішення, то частину будуть штурмувати «не військовими, а цивільними».

Тим часом українські військові дізналися про долю аеродрому «Бельбек» — на той момент росіяни вже захопили там авіаційну техніку. Тому Бедзай ухвалив рішення забрати авіацію, яка була на аеродромі в Саках, на материк. Про це рішення знали троє людей — двоє в частині та один офіцер у Головному командному центрі в Києві.

Головною проблемою для перельоту була протиповітряна оборона. Полк ППО базувався в Євпаторії — за 20 кілометрів від аеродрому. Бедзай казав, що інформації про те, чи захоплений полк ППО росіянами, вони не мали. Однак Генштаб запевнив, що проблем із ППО не буде, і дали команду на зліт. Операцію провели 3 березня.

«Того дня зібрали екіпажі та повідомили, що за годину всі одночасно вилітаємо. Тільки вертольоти злітають зі стоянок, а літаки за мінімальний час запускаються і вирулюють на смугу. Ідемо в режимі радіомовчання і на гранично малих висотах через море, виходячи із зони дії ППО», — розповідав Бедзай.

Спочатку пілоти перебазували на материк три літаки та чотири гелікоптери. Через два дні вивезли ще один гелікоптер. Загалом до Миколаєва перелетіли 10 літаків і гелікоптерів. Після зльоту росіяни, які базувалися в готелі біля аеродрому, заметушилися, однак якихось активних дій не вчиняли. Бедзай вважав, що російські війська зрозуміли, що спізнилися. Із сусіднього аеродрому у Гвардійському піднімалися гелікоптери на перехоплення — але невдало.

Після цього на аеродром до українських військових прибули представники чеченського підрозділу «Восток». Вони одразу зайняли будівлю командно-диспетчерського пункту. Там вони перебували до так званого референдуму 16 березня, а вже після псевдоголосування їх змінила російська морська піхота разом із броньованою технікою.

Зрештою Сакську бригаду й аеродром росіяни захопили одними з останніх у Криму. Окупанти кілька разів намагалися штурмувати частину, але командири перебували в підземному сховищі командного пункту. Під час штурмів війська рф залучали місцеве населення, тоді як самі російські офіцери стояли збоку і лише спостерігали за цим. Через деякий час росіяни перекрили звʼязок та електропостачання, і перебувати під землею без світла та вентиляції стало неможливо. Українські військові покинули аеродором і перейшли до адміністративних будівель — у штаб і казарми. Там вони продовжували нести службу та організували оборону.

Згодом росіяни почали штурмувати й адміністративні будівлі у той самий спосіб — ховаючись за спинами цивільних. Оборонятися проти мирного населення українські військові не могли, тому 22 березня вони були змушені покинути штаб. Тоді полковник Бедзай наказав своїм підлеглим востаннє вишикуватися на плацу та заспівати гімн України.

Шостого квітня Сакська бригада зазнала перших втрат. Пізно ввечері через КПП військової частини виходили майор Станіслав Карачевський та капітан Артем Єрмоленко. Там у них виникла словесна перепалка з росіянами, які викликали групу підсилення. Українські військові натомість втекли до свого гуртожитку, але росіян це не зупинило. Капітан Єрмоленко встиг сховатися у своїй кімнаті, а майора Карачевського російський військовий застрелив з АК-74. Капітана Єрмоленка російські військові затримали, сильно побили та відвезли до Севастопольської військової комендатури чф рф. За кілька днів його відпустили.

Карачевського поховали 11 квітня в Бердянську, а російського військового, який вбив українського майора, у 2015 році так званий «суд» у Криму засудив до двох років увʼязнення.

Загалом, за словами Бедзая, із 900 військових зі складу бригади на материк вийшли понад 300. Решта залишилися у Криму. Але через деякий час із різних причин приблизно 50 військових теж повернулися на півострів, зокрема і троє командирів екіпажів, які в березні вилітали разом із технікою до Миколаєва.

За події у 2014 році Ігоря Бедзая нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А вже під час повномасштабного вторгнення у травні 2022 року Бедзай отримав звання «Герой України», але посмертно. Бедзай загинув під час пошукової місії біля гирла річки Дунай неподалік острова Зміїний, коли його гелікоптер Мі-14 збив російський винищувач. Тепер бригада носить його імʼя — 10 морська авіаційна бригада імені Героя України полковника Ігоря Бедзая.

«Бабель», як і кожен українець, теж хоче застати момент повернення українських військових до Криму. Підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.