На деокупованих територіях залишилося багато військової техніки росіян. Вона стане частиною Музею війни. У Київський області вже готуються до виставки — репортаж

Другого квітня Київську область звільнили від російських військ, де вони були 38 днів. Бої швидко підійшли до Києва — Бучу та ще частину передмістя Києва окупували вже 3 березня. Проте дістатися Києва росіянам не вдалося: наприкінці березня українські війська пішли у контрнаступ і звільнили всю область. Під час бойових дій з’являлися численні повідомлення про колони російської техніки, що рухалися областю. Частину техніки ЗСУ забрали як трофейну, на іншій російські окупанти втікали з України. Проте чимало розбитих танків, БМП, БМД, вантажівок, автівок, літаків, гелікоптерів та іншої техніки лишилося просто на дорогах, полях, у лісах та водоймах. Скільки її — достеменно невідомо. Наприкінці квітня спалена російська техніка з області з’явилася у Кріпосному провулку в Києві, біля Верховної Ради. Згодом таку ж виставку відкрили на Михайлівській площі. Один з її співорганізаторів — Павло Нетьосов, співробітник Національного військово-історичного музею і керівник асоціації «Цитадель». Павло створює меморіали російсько-української війни з 2014 року — наприклад, Стіну пам’яті і мандрівну експозицію «Блокпост пам’яті». Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова побувала на підготовці нового танка для виставки та поговорила з Павлом про її створення та про те, як варто зберігати памʼять про російсько-українську війну.

1

Дорога від Києва на Березівку вже давно розчищена. Про бойові дії нагадують поламані сосни, розбиті дощенту будівлі та темні плями на асфальті від спаленої техніки. Павло Нетьосов знає історію ледь не кожної такої плями ― саме він з побратимами одним із перших на початку квітня допомагав збирати тіла військових і цивільних уздовж траси.

Авто зсередини обвішане шевронами, над місцем водія — «Горенка», «Гостомель». Це — неповна бойова географія Павла, який 24 лютого як доброволець приєднався до оборони і звільнення Київської області. Йому 48 років, коротке чорняве волосся тільки де-не-де торкнула сивина. Павло кремезний, кермує різко, говорить чітко і по суті.

Основне завдання на цей ранок — дістати з лісопосадки черговий експонат. Павло лагідно говорить — «витягнути танчик».

Браузер не підтримує відео

Згорілий російський танк стоїть на з’їзді з головної дороги ― росіяни знесли огорожу і встановили тут два таких. Один з них, покритий чорною сажею, вигорів повністю, башту знесло вправо, кришки люків вибило вибухом зсередини. Поруч ― залишки побуту окупантів. Розбита трилітрова банка щів, обвуглена консервація, зелені сухпайки, пакети з-під крапельниць. На танку лежить зімʼята газета росіян за 15 березня. У ній стаття про «порятунок 4 мільйонів людей Донбасу» під заголовком «Должны идти до конца!», а трохи нижче на сторінці ― гідра з гербом України, якій ніяк не вдається відтяти останню голову.

― Головне, щоб танчик був, ― говорить Павло, оглядаючи експонат. ― Бо буває приїжджаєш, а вже забрали на металобрухт. Люди беруть усе, що погано лежить. Цей процес держава взагалі не контролює.

Танк разом із баштою важить 40 тонн. Щоб його завантажити, приїде 70-тонний кран. Поки чекаємо, екскаватор рівняє майданчик, щоб до танка могли під’їхати кран і трал. Разом з нами Юрій, командир Тероборони Колонщини, він з перших днів допомагає Павлу з пошуком і повантаженням техніки. Поруч паркується біле авто, з якого виходять двоє чоловіків ― Сергій і Валентин з Миколаївщини, які готуються облаштовувати виставку в своєму місті. Вітаються з Павлом і разом обходять територію, оглядаючи танк і залишки іншої техніки.

― Вітрину можна зробити просто з машини, ― захоплено розповідає Павло. ― Наприклад, поставити скло, двері, а всередині ― підсвіточку.

― Ми заберемо цей танк, у четвер ще техніку з Мотижина, у понеділок нам привезуть «зетки» з Харкова… ― перелічує Сергій.

― І ще треба щось з «O» знайти. Це Чернігівська область, туди треба пошукову експедицію, ― додає Павло. Йому хочеться, щоб на виставці була техніка з усіма позначками, які використовують росіяни.

2

Коли бойові дії на Київщині завершилися, Павло вирішив шукати залишки техніки та побуту росіян для музею.

― Наш підрозділ музею ― це підрозділ Міноборони, ― розповідає Павло. ― І я розумів, що поки все узгодять... Тоді хтось виклав фото літачка ― я побачив цей хвіст і зрозумів, що його треба забирати, бо це ж алюміній, миттєво розтягнуть на металобрухт.

Так 26 квітня Павло поїхав до Колонщини оглянути збитий російський літак Су-25, але не знав, чи вдасться його забрати. Та цього разу пощастило ― тоді ж до літака приїхали місцеві тероборонівці і працівники музею в Макарові, вони теж хотіли отримати експонат. Поміркувавши, усі вирішили передати його до національного музею. Допомогли забрати і перевезти на базу для тимчасового зберігання, а відтак ― у Кріпосний провулок.

Згодом туди ж привезли БМП, вантажівку, танк. Вони і сформували виставку. Міноборони підключилося до створення наступної. Як локацію Павлу пропонували Міжнародний аеропорт «Київ» імені Сікорського. Він відмовився, адже там її ніхто не помітив би. Тож Павло зв’язався з митрополитом Епіфанієм, з яким уже співпрацював, коли робив Стіну пам’яті, і отримав дозвіл на розміщення російської техніки на Михайлівській площі.

― Дехто з організаторів виставки боявся резонансу. Уже під час встановлення перехожі казали, що ми привезли до Києва сміття, ― говорить Павло. ― Але наша мета ― показати, що ЗСУ спроможні захистити і не допустити ворожу техніку в столицю.

Павло мріяв ще в 2014 зробити на Майдані Незалежності виставку трофейної російської техніки, проте дозволу не отримав. Тепер же на збір і розміщення техніки є дозвіл від ВЦА і підтримка від кількох міністерств та Кабміну.

Павло наголошує, що тут важливо знати міру і не перетворювати експозицію на шоу. Наприклад, не приносити туди сторонні речі, як робили перехожі на Михайлівській площі ― на техніку вішали жіночу білизну, кришки з унітазів, скелет у тільняшці.

― Це вже перформанс, а я за історичну достовірність. Ми поставили техніку й таблички, цього достатньо, це вже працює, ― говорить Павло. ― І я думаю, зараз на площі техніки якраз достатньо. Ми поставили крапку, привізши туди два цивільних авто, якими рятували людей. Коли Зеленський привів туди Бориса Джонсона, я зрозумів, що ми досягли мети.

Павло впевнений, що такі виставки будуть чи не по всій країні. Головне ― встигнути набрати експонатів, яких уже зараз зовсім мало на деокупованих територіях. У деяких містечках і селах Київської області вже зробили подібні ― наприклад, колона танків під Дмитрівкою. Чоловік хотів би, щоб виставка з Михайлівської площі помандрувала за кордон і працювала на користь України. Він каже, що дарував би такі експонати іноземним музеям ― такої техніки ще буде багато, і за кордоном її можуть гідно зберегти.

Просто зібрати і привезти артефакти ― це найпростіший етап. На прикладі виставки на Михайлівській площі Павло пояснює:

― Це просто шматок заліза. Людина може його торкнутися і щось відчути, але виникають запитання: звідки техніка, що з нею сталося, чому. Тож треба додати табличку з детальною інформацією. Якщо вдається знайти військового, який підбив її ― чудово! Тоді за QR-кодом розміщуємо його інтерв’ю та спогади. Виставку можна ускладнити, додавши деталі ― наприклад, ми привезли розстріляні авто цивільних, щоб розповісти історію: ці танки приїхали знищувати українців. Можна так само працювати на основі документів, а не техніки.

3

Нетьосов почав працювати з темою війни і пам’яті загиблих ще 25 років тому. Тоді це були солдати Другої світової, яких він знаходив разом із клубом «Пошук». Перші останки виявив випадково під час походу й привалу біля старого доту. Тоді ж побачив, що ставлення до померлих на офіційних заходах і в несвяткові дні різниться, і вирішив виправити це. Почав проводити уроки пам’яті, робив військово-історичні реконструкції. Так тривало до 2014 року.

У 2014-му, коли росія почала війну, Павло хотів записатися до добровольчого батальйону. Та після того як вивіз перші тіла друзів з передової, бажання зникло. Коли ж знайомий з Національного військово-історичного музею запропонував вивозити тіла з окупованих територій, погодився. Так став співробітником музею й добровольцем місії «Евакуація 200».

— Ми працювали в полі ― вивозили тіла наших загиблих військових з окупованої території, з Савур-могили, Іловайська, Дебальцевого. Це системна робота, — згадує Нетьосов.

Робота тривала три роки: добровольці приїжджали з Києва на передову з необхідним для військових вантажем, відтак їздили кілька разів на окуповану територію по тіла, заїжджали востаннє по експонати ― і поверталися до Києва з ними та фотоархівом. Ті речі досі є в його офісі, серед них ― два іловайських соняхи. Завдання — зберегти все, що можна зберегти.

Павло вважає, що для збереження пам’яті про цю війну зараз важливі кілька речей. По-перше, героїзувати не всіх підряд, а лише тих, хто справді заслуговує на вшанування. По-друге, створювати загальну історію з окремих особистих історій. І не шукати одного героя чи героїню для всієї країни, а спонукати міста, містечка і села говорити про героїв власних. Це можна робити через стіни пам’яті, перейменування вулиць, меморіальні таблички, встановлювати прапори біля могил військових.

― Справжньої історії України не буде без історій окремих людей. Усе, що ми робимо, має базуватися на правді, не треба прикрашати. З боку росії дуже багато брехні, ― говорить Павло. ― У росії культ працює на нездоровому рівні, вони калічать свідомість. Ми ж повинні працювати через правду, а не через примус і вигадки.

Інакше може трапитися так, як із пам’яттю про Другу світову війну, яка в СРСР була загальною, але часто розвалювалася на рівні персональних історій. Недостатньо перейменувати вулицю на честь загиблого військового ― треба повісити фото, табличку, QR-код, що спрямує на історію про цю людину, персональну сторінку в Книзі пам’яті чи іншому онлайн-меморіалі. Так уже роблять в Івано-Франківську.

― Ми мусимо працювати швидше. Зараз ми на піку цієї історії, ― говорить Павло, ― і за досвідом 2015-го я вже знаю, що з часом гострота сприйняття спадатиме. Пам’ять про війну не спрацює, якщо вшанування буде шаблонним. А нам памʼять життєво необхідна. Це як стабілізація пораненого ― вливаємо кров.

4

Поки чекаємо, коли підʼїде кран, йдемо на сільський цвинтар. Там місцевий мешканець Олексій знайшов невідоме поховання.

― Могила з’явилася після того, як орки пішли, ніхто з місцевих не знає, що там, ― розповідає світловолосий Олексій. ― Поруч іще військові носілки й дві лопати, і мотузка. Все для того, щоб похоронить. Вони [місцеві] взяли старий хрест, але на ньому нічого не написано, тільки нацарапано зверху.

Поки Олексій розповідає про могилу, на дорозі з’являється дідусь з пластиковим пакетом у руках. Йде узбіччям, прогортає довгим алюмінієвим щупом траву. Сіра куртка, картата сорочка, біла панама. Джинси мокрі до колін від ходьби високотравʼям.

― Оце ви забираєте техніку, то, може, де-то вдруг під танком знайдете… ― кволо говорить він.

― Це ваш син, да? ― питає командир місцевої Тероборони Юрій, він упізнав у дідусеві батька місцевого тероборонівця Василя, що в березні зник безвісти, коли розвозив гуманітарну допомогу.

Дідусь киває:

― Да-да-да. Не можем найти вже стільки. Шукаєм-шукаєм, шукаєм-шукаєм…

― А ви показували фото, Юрій Миколайович? ― звертається до нього Павло, гортаючи знімки на телефоні. ― Ми біля знака знайшли людину… Зараз… Він у формі був?

― Не у формі. У нього була сіра курточка, а всередині ярко-оранжева, ― дідусь привідкриває поли своєї куртки, ніби уточнює, де був який колір, щоб бува не переплутали.

Павло показує йому фотографію тіла, яке знайшли вони з побратимами. Дідусь вдивляється.

― Ні? ― запитує Юрій. ― Бачите, тут така форма в нього… Точно ні?

― Ні, ― заперечно хитає головою дідусь.

Обмінюються телефонами. Обговорюють нерозірвані снаряди на узбіччі неподалік. Руки дідуся тремтять, і земля біля його ніг у дірках від металевого щупа.

― Тримайтеся, ― каже йому на прощання Юрій.

Дідусь іще раз заглядає у яму поруч, і врешті йде шукати свого Василя далі.

Павло вірить, що така зустріч ― не випадкова. Так само, як і встановлення походження могили на цвинтарі поруч. Дорога туди пролягає розбитою вулицею Березівки. Біля самих воріт ― слід від техніки, виламаний стовпець. Всередині об паркан спираються старі тимчасові хрести, які ставлять на могили, поки не осяде земля під пам’ятник.

Один із таких використаних хрестів і взяли для невідомого поховання в останньому ряді. На самій могилі грудками лежить земля, ще не поросла травою.

― Ось тут на табличці щось нацарапано. По тому, що вже було написано, ― схиляється Олексій над хрестом у марній спробі розібрати цифри й літери. ― Воно зараз проти сонця більше вигоріло, а неділі дві назад було набагато видніше.

Тим часом Павло оглядає ноші, кинуті обабіч, поміж дерев. Виготовлені у 1972 році, тільки-но зняті з консервації на складі. Лопат поруч уже немає, проте є мотузка, якою, ймовірно, опускали тіло в могилу. Павло ступає по периметру могили, і свіжа земля провалюється.

― Труни немає, ― робить висновок.

― І землі небагато, ― додає Олексій. ― Обично як глибока яма, то більшим горбаком вона, а ця неглибоко.

― Так, це така в нас версія, ― киває Павло. ― Це стихійне поховання. Треба все з’ясовувати, замовляти ексгумацію.

Дорогою до машини додає, що результати будуть нескоро, за кілька тижнів ― зараз надто велика черга на експертизу ДНК.

***

А за тиждень Павло написав:

«Сьогодні провели ексгумацію. У присутності двох доньок та онуки загиблої-померлої. Це місцева бабуся. В її будинку жили орки, а її знайшли наші, коли звільнили Березівку ― замкнутою у гаражі. Поховали».

Якщо судово-медична експертиза доведе насильницьку смерть, родина бабусі подаватиме позов у Європейський суд з прав людини.

«Бабель» робить усе, щоб памʼять про війну залишалася живою. Підтримайте нас: 🔸 донат у гривні🔸 у криптовалюті🔸 PayPal: paypal@babel.ua