«Думав, що помер і вже в іншому вимірі, що це рай і літає білий пух». Сім’я з Маріуполя — про життя під обстрілами, допомогу від «азовців», «дорогу жахів» пішки по місту, дивовижних людей та події, які допомогли їм врятуватися

Двадцятого травня 2022 року російське міністерство оборони заявило про повне захоплення Маріуполя — останні українські бійці покинули завод «Азовсталь». Місто оборонялося від окупантів майже три місяці. За цей час із Маріуполя виїхало кілька сотень тисяч людей. Десятки тисяч силоміць вивезли в росію, і депортації тривають. Маріуполю загрожує й екологічне лихо, бо окупанти знищили всю комунальну інфраструктуру, містяни змушені пити технічну воду. Через стихійні кладовища, які з’явилися по всьому місту, та трупну отруту місту загрожують епідемії. Борис Мельник з Маріуполя — один із тих, кому вдалося вирватися з міста на початку квітня. Він виїхав разом із сім’єю: дружиною Ольгою, її дочкою Юлією та онуками Сонею і Танею. Зараз вони вже за кордоном. Борис — людина з інвалідністю, ще в підлітковому віці пошкодив хребет. Усе життя він займався спортом, став майстром спорту з плавання, представляв Україну на європейських змаганнях серед паралімпійців. Він та його сім’я розповіли редактору «Бабеля» Дмитру Раєвському, як прожили сорок днів у підвалі під обстрілами, як ішли «дорогою жахів» пішки по Маріуполю, як зустрічалися на цьому шляху з українськими бійцями та окупантами, та як їх урешті-решт вивіз до Запоріжжя протестантський пастор.

У підвалі

Юля: Мій ранок 24 лютого почався з дзвінка мами ледь по шостій. Вона плаче: «Юля, почалась війна». Я ж її заспокоювати: «Та мамо, все нормально буде. Чого ти?» Потім мені зателефонувала подруга: «Юля, не веди дітей у школу, піди купи води, купи хліба про всяк випадок». Потім написали в шкільній групі у Viber: вирішили, що школа не буде працювати, діти залишаються вдома. У мене ані паніки, ані якогось страху не було, тому що звʼязок, інтернет — усе є.

Потім почали обстрілювати Східний мікрорайон, це околиця міста. Так само, як і у 2014 році. Тоді я не думала, що буде апокаліпсис. Думала, як і тоді, постріляють, полякають, але їх наші відіб’ють, і буде все нормально. Я працюю у службі технічної підтримки, ми ще від початку пандемії працювали вдома. Тож і 24—25 лютого ми працювали, 26—27 лютого вихідні, всі магазини були відчинені, транспорт ходив. Хоча на той момент вони вже наступали, і не лише зі східного боку. А 28 лютого був день народження мами, ми ввечері зібралися, привітали. У нас ні паніки, ні страху. Все працювало, місто жило, функціонувало, як і раніше.

А ще 28-го нам прийшла розсилка від генерального директора: «Шановні колеги, співробітники, все в порядку, у нас усе під контролем, не панікуймо. «Ілліча» і «Азовсталь» будуть законсервовані, працюємо у звичному режимі». Не було натяків ні на евакуацію, ні на те, що беріть і їдьте або запасайтеся їжею.

І зараз я вже розумію, що тоді пустили потяги на Львів з Маріуполя, можна було виїхати лише 24 і 25, у четвер і п’ятницю, все. Лише ці два дні. Але оскільки нас заспокоїли, що все гаразд, то ніхто нікуди й не рвався. Навіть ті, у кого машини є.

А 1 березня вимкнули світло і мобільний звʼязок, звуки обстрілів стали гучнішими. Ми зрозуміли, що Маріуполь у кільці. На один день наші комунальні служби відновили електрику, 2 березня зранку все було. Але вже ввечері окупанти розбили вежі зв’язку, вимкнули мобільний звʼязок, інтернет, світло. Перестав ходити транспорт. Звуки обстрілів почали наближатися. Уже почали літаки літати, «Азовсталь» обстрілювати.

Ми з батьками жили в сусідніх будинках, вони на четвертому поверсі, а я — на першому. І от 2 березня я запропонувала Борису та мамі перебратися до нас, бо йому важко було б з четвертого поверху постійно ходити в підвал. У нашому підвалі вже почали люди облаштовуватися, прибігали з будинків, де підвалів не було. Мою квартиру ми забарикадували, закрили вікна. Вдень почали спускатися в підвал, бо вже було гучно. Але ще десь зо дві ночі у мене у квартирі ночували, ми з дітьми на підлозі в коридорі, Борису теж влаштували лежак. Це не ночі були, а просто жах. Ми лежимо і чуємо, як летить літак, як він скидає бомби, здається, що це в сусідньому дворі. На третю ніч вирішили вже залишатися у підвалі, але я ще інколи бігала у квартиру вдень.

Нас врятувало те, що поки ще була вода, мама усі балони, каструлі, баки заповнила водою. Ми знесли це в підвал. Ще пощастило, що будинок увесь березень був відносно цілий. Бо була сім’я, для якої наш підвал був уже третім, два попередніх будинки згоріли, і в них взагалі нічого не залишилося. Загалом постійно в підвалі 30—40 людей було, з них вісім дітей.

Відключили газ, всі люди вже готували їжу на багатті, а в Маріуполі вдарив мороз, мінус 10—12 градусів. Холодно, ми в чотирьох штанях, у чоботях, під трьома ковдрами. І почався апокаліпсис. Будинок дрижав. Коли пролітали снаряди, ми думали, що це потрапило в будинок, а це потрапляло в сусідній двір.

У нас через дорогу був дитячий садок. Його були відремонтували, вже й килими завезли, ось-ось мав відкритися. І через бульвар у нас була військова частина. Вони били по військовій частині, били по бульвару. Поряд дві школи, до яких діти ходили, поліклініка. Перші удари були по поліклініках, по школах, по садку, по всіх будівлях інфраструктури. Те, що ми надивилися, то вже нехай, але те, що наші діти там усе це бачили й чули…

Борис: Був 21 березня вночі такий момент. Усі сплять, а ми з Олею прокинулись. І тут такий бабах. Минає кілька секунд — і знову вибух. І дім почав так труситися, що скло посипалось. Ми з Олею одне на одного подивилися і нумо молитися! Не розуміли, що відбулося. Потім чоловік один, який був на другому поверсі, розповів, що це літак бомбив. Перший удар був ракетою по військовій частині. А другий по дитячому садку. Це 50 метрів від нас. Я такого жаху ще не відчував у житті. Були вже «Гради» і стрільба, і далекобійні снаряди. Але авіація — це зовсім інше. Сидячи в підвалі, навчилися розрізняти, коли міни, коли «Град». А коли чуєш літак-розвідник, значить, йде наведення, за кілька хвилин буде бомбування.

Юля: А 26 березня було нібито тихо, то вирішили піднятися у квартиру. У мами розболілися ясна, їй довелося самій собі їх різати, там запалення було. А в Бориса почалося запалення ніг, потрібно було їх обробити медикаментами. І тут почався мінометний обстріл. Я з дітьми в підвал, а мама залишилася Борису ноги обробити. Раніше саме в наш двір так не прилітало.

Я думала, що батьків живими вже не побачу. Міномети гатили понад годину. А батьки у квартирі. Коли все закінчилося, я просто не впізнала свою квартиру. Вікно разом із рамою вибило. Залетів один осколок, пробив згорнутий килим, розрізав курточку, яка висіла на ліжку, пробив шифоньєр з речами, пробив стіну і чиркнув сусіда в іншій квартирі по плечу. Це з такою потужністю летів. А мама з Борисом у цей момент лежали на підлозі, накрились ортопедичними матрацами. Боря лежить і бачить білий пух, що літає по квартирі. Він думав, що помер і вже в якомусь іншому вимірі, що це рай і літає білий пух. Це потім з’ясувалося, що осколок розпоров куртку пухову.

Після 26 березня з підвалу ми більше не виходили. Тільки вибігали нагріти води, у дворі вогнище вже було. Тому що мороз, у нас маленькі діти, потрібно гаряче пити. І нам іще пощастило, що у нас такий злагоджений колектив у підвалі зібрався — були сім’ї, а ще до нас прийшли одинокі бабусі, когось син там залишив, хтось просто самотній. І я сказала: «Мамо, ну як? Як я можу їсти, коли вони голодні?»

Тож ми разом з іншими сусідами їх годували, дбали про них. У нас на пʼятому поверсі бабуся була, практично не ходила. Бігали до неї, приносили то чай, то суп гарячий. Ми тримались як громада. Зараз я читаю історії, як людей у підвали не впускали, як хтось не їв. У нас такого не було.

Потрібно надзвичайну хоробрість мати, щоб просто зранку вийти й розпалити багаття, коли навколо все свистить. Сашу, нашого сусіда, осколками поранило, коли він тим багаттям займався. У нас трьох людей загалом так поранило. Але все одно кожного ранку був окріп, ще борщ варили, пампушки мама робила. Усе нарізав, вибіг, поставив на вогнище, забіг у підвал. А навколо все свистить, прилітає, падає.

Борис: Наш сусід, Кирило, отак теж вийшов зранку щось готувати, і поряд щось вибухнуло. Я все це чув, я ж лежав. Вибігла його дружина, кричить: «Кириле, де ти?» Секунда, і вона як закричить, я думав, вже все. Він секунд десять не відповідав, а потім: «Тут я, тут». Його контузило сильно.

Юля: Одного разу прилетіло в сам підвал. Зранку дивимось, пробило двері залізні в під’їзд, пробило двері залізні в підвал і устряло в каналізаційну трубу. Коли лежиш під цими обстрілами, то молишся і просиш: «Господи, аби тільки зразу померти, щоб не мучитись». А діти у нас не плакали, вони сиділи мовчки й молилися разом з нами.

Ольга: Ми зрозуміли, що Маріуполь залишили, що допомоги ніякої немає. Немає евакуації. Люди, в яких були автівки, всі виїжджали за першої ж можливості. Вони теж ризикували, але була можливість виїхати з 15 по 20 березня на Мелекіне. Люди й пішки туди йшли деякі. Ми залишилися, бо в нас транспорту немає. Борис пішки, зрозуміло, що не піде. Але ми все одно сподівалися, чекали на «коридор».

А я до війни трохи готувалася, купувала консерви, хлібці, сушила сухарі. Засолила сало, було дві трилітрові банки олії. У мене було три баки 20-літрових, в усі набрала води. І що ще цікаво, я щороку робила консервацію, але дуже небагато. А минулого року я чомусь і томату накрутила, і лечо зробила, і помідори, і огірки. Вони нас врятували. Ми цими огірками та помідорами годували всіх у підвалі. Всю їжу знесли в підвал. Там були ще приватні невеликі сарайчики, в яких було тепліше. Я Юлю та дітей — Соню і Таню — загортала в такому сарайчику в матрацовий кокон, щоб було тепліше.

Коли закінчилися свічки, ми робили їх із соняшникової олії. Каганці з олії та вати, моя бабуся колись такі робила. Я ще в підвалі знайшла банку масла лампадного, теж для каганців.

У мене на фоні стресу взагалі пропало почуття страху. Коли 26 березня нас обстрілювали, коли осколок у квартиру попав, я ж накрила Бориса матрацами і почула, як наша сусідка Аня почала кричати, що в них мама залишилася на четвертому поверсі. Я побігла Аню заспокоювати. Вона кричить Олегу, своєму чоловіку: «Іди подивися, що з мамою!» Бачу, що в неї істерика. І я так Олегу: «Стій!» Бо він уже хотів бігти. А я не пускаю його. Кажу: «Так, там мама, але подумай про себе, ти що робиш?» І я його не пустила. А у неї істерика, вона кричала не своїм голосом. Ще я примудрилась побігти додому, взяла краплі заспокійливі, набрала в чашку і винесла Ані їх випити. Боря кричить: «Перестань бігати, іди сюди!» А в мене, чесно, пропало відчуття страху, я бігала як не знаю хто. Зайшла в кімнату потім, теж лягла поряд із Борею. І тут осколок цей просвистів саме в тому місці, де я щойно стояла.

А ще з нами в підвалі було досить багато проросійських. Я ще сперечалася з ними, якось боролася. Вони напхані цією російською пропагандою. Ми розуміли, що нас бомблять, і бомбить саме Росія, а вони говорили: «Ні, це неправда, вони обіцяли точково». Доходило до того, що я казала: «Зараз скотчем рота заліплю». Якби тоді прийшли окупанти до нас, хтось із будинку мене, мабуть, здав би. Навіть попри те що я горщики з-під них виносила, що ми їх із Юлею своєю їжею годували. Але годувати старих все одно треба, ми не могли їсти й не ділитися.

Пішки по Маріуполю

Юля: Після цього мінометного обстрілу 26 березня у мене був перший дзвіночок, що треба звідси виходити. До цього я не могла при дітях плакати, панікувати, тому що вони ж на мене дивляться. Але тоді я розплакалася і кажу: «Мамо, я зрозуміла, що ці звірі знищують усе місто. Будинки житлові, нежитлові, їм байдуже. Треба звідси виходити». Мене всі почали вмовляти не йти, бо ж нікуди. Ні автобусів, нічого, а на вулиці холодно. Я потім заспокоїлась, і ми залишились. А вже почали люди виходити надвір, по воду бігали, з інших дворів до нас теж прибігали, казали: «Все, через дорогу вже «днр».

Мій брат Олексій служить в українській армії, у мами залишалася його стара військова форма, у квартирі — український прапор. І я кажу: «Мамо, вони зараз зайдуть, побачать форму Олексія, прапори. Спитають: «Хто з цієї квартири?» Ти ж розумієш, що буде?»

Другого квітня ми почули стук у під’їзд. Ми його зачиняли, засув зробили чоловіки. А на вулиці все свистить, з під’їзду взагалі вийти не можна, навіть у під’їзд вийти з підвалу. І хтось стукає: «Відчиняйте!» І з автомата тра-та-та. У мене серце стислося, я бігом дітей під стіл до мами, ми всі сховались, сидимо затамувавши подих. Відчинили їм двері, заходять. І я дивлюсь, а це наші. Господи, це наші солдати! «Азовці». Ми думали, що їх уже взагалі немає. Кажу: «Як, хлопці?» Відповідають: «Ми в оточенні. Хто ще в цьому будинку у квартирах? Тут дуже небезпечно лишатися. Спускайтесь усі до підвалу».

Вони допомогли цю бабусю, яка на пʼятому поверсі була, спустити. А я їм кажу: «Хлопці, у нас вісім дітей у підвалі, уже все закінчується». Вони спустили ту бабусю, потім кудись пішли. Через пів години кличуть мене: «Юль, іди сюди». Приносять нам воду, їжу, солодощі, печиво, соки. Я не знаю, де вони це все дістали. Кажуть: «Це дітям, але тут дуже небезпечно залишатись». І пішли.

Я зрозуміла, що нам теж треба звідти йти, бо ці припаси можуть бути останніми. Прилетить літак, скине бомбу, почнеться пожежа, ми вискочимо, а Боря не вискочить. Він або задихнеться, якщо загориться будинок, або з-під завалів його не витягнемо. А вже ходили чутки, що в магазині METRO орки почали гуманітарку роздавати, і там поруч на 17-му мікрорайоні були автобуси, вивозили людей. Куди вивозили, ми не знали, але знали, що там вже не стріляють.

У нас було інвалідне крісло, але кімнатне, не для вулиці. Вибудували приблизний маршрут на 17-й мікрорайон, зібрали речі, кожному по рюкзаку. З нами в підвалі ще хлопець з дівчиною були, у них хлопчику пʼять рочків, вони теж вирішили з нами йти. Мене сусіди пів ночі відмовляли: «Юлю, куди ви підете? У нас колектив. І воду знайдемо. Куди ви підете? Ти ж розумієш, що це 50 на 50. У кращому разі тебе і дівчат зґвалтують, а в гіршому — це все». А я розумію, що якщо ми залишимось, то відсотків пʼять ймовірності, що будемо живі.

На 40-й день війни, 4 квітня, о пів на шосту ми вийшли з підвалу, вивезли Борю на візочку, білий прапор йому на милицю, дітям ікони в руки. І тут із сусіднього двору до нас прилетіла міна, вибухнула біля першого під’їзду. Бабах, ми всі падаємо, нам сусіди кричать: «У підвал, у підвал! Куди ви підете? Залишайтесь!» А я встала, подивилася на маму і сказала: «Мамо, ми йдемо».

Скільки часу ми були в підвалі, ми ж нічого не бачили, що в місті коїться, тільки чули. А тепер побачили — усі будинки згоріли, зруйновані, скрізь валяються мертві люди, цивільні й солдати, машини, осколки, дроти. Каміння всюди, візочок не міг проїхати, то ми розчищали дорогу.

Діти трохи вперед пішли з сусідкою, а я позаду них. Тут відкрилися двері під’їзду поруч, на мене дуло автомата, стоїть орк, борода по пояс і такий: «Откуда ты, тварь, что ты тут делаешь? Я тебя сейчас, сука, застрелю. Пошла на…» І з автоматом на мене. Я думаю: «Господи, хоч би діти йшли вперед, навіть якщо мене зараз застрелять, хоч би вони продовжували йти вперед, не бігли до мене і не плакали». А в нього шалені очі, він знову: «Тварь, застрелю, пошла нах*й отсюда, сука, пошла!» І верещить прямо. Я нічого не сказала, йду далі. Думаю, або, Юлю, ідеш, або твоє життя скінчилося. Головне, що діти попереду. Але ззаду йшли мама з Борисом на візочку, і він до них: «Идите отсюда!» І вони пішли іншим шляхом, тобто ми роз’єднались. Ми трохи далі пройшли, стоїмо, чекаємо. Хоч би не почути автоматні черги, бо якщо почуємо, то це по батьках стріляє той псих. Дивлюсь, мама за два двори вже йде. А кричати не можна, руками махати не можна, бо нас попередили, що снайпери реагують на різкі рухи.

Йдемо далі, тут знову орки. «Ты куда?» — до мене. Кажу: «За гуманітаркою». Він: «Ну, туда не идите, там сейчас будут отработки, будет обстрел». Вони вискакують з мінометом ручним: «Падайте, сейчас будет отработка». Вистрілив і пішов далі. Каже: «Смотрите под ноги, там мины неразорвавшиеся». І ми коли йшли, у мене Таня, це моя менша доця, усі міни показувала. Ми їх обходили. Там штук пʼять цих мін лежало.

Ми пройшли десь пів дороги, і візочок Бориса не витримав, відпало колесо. Тож інші пів дороги ми з мамою тягнули Бориса на руках. З візочком. Мама підняла візочок, я його підтримувала, замість колеса. Був момент, коли Борис упав, і ноги у нього всі були у крововиливах. Я не знаю, як нам сил вистачило. Діти бачать трупи всюди, тихо плачуть. Це проміжок від вулиці Бахчиванджі до 17-го мікрорайону. Зазвичай можна пройти десь за 30—35 хвилин. Ми йшли дві з половиною години. Думала, зніму шапку, а я там, під нею сива просто. Це «дорога жахів».

Борис: Я взагалі не міг собі уявити, що ці тендітні жінки мене могли дотягнути на візочку. Що у Юлі й у моєї жінки вистачить сили мене, кабана такого, дотягнути через увесь Маріуполь.

Ольга: Щоправда, там уже пів кабана залишилося. Ми всі схудли. Юля у мене й так була худенька, я вісім кіло скинула і Боря кілограмів шість скинув. Взагалі такий стан був, ніби це не з тобою, а ніби спостерігаєш з боку це все. Несли Борю з візочком, і звідки ті сили бралися? А ще те, що ми з дочкою дуже спортивні, завжди спортом займалися, це теж допомогло нам нести.

Борис: Так мало того, доріг же немає! Усі дороги забиті цеглою, дротами. А найбільше мене вразили трупи, які вони чомусь не прибирали. При чому свої ж трупи вони не прибирали. Орки стоять, поруч з ними трупи орків лежать. А ще, я зрозумів, що це ж вони по нашому дому й стріляли. Оті, кого ми з мінометами потім зустріли. Вони ту міну й випустили, яка біля нашого дому прилетіла, коли ми виходили з підвалу. Просто стояли й запускали ці міни, куди бог пошле.

Автобусом до Нікольського

Юля: Прийшли до лікарні на 17-му мікрорайоні. Там були автобуси, але лише на Нікольське. Орки до мене: «Стоять! Иди сюда, красавица». Давай мене обмацувати. Маму не чіпали, Борю не чіпали, а мене почали обмацувати, в рюкзаку моєму колупатись. А я перед тим як виходити взяла ніж бойовий. Бо думала, що якщо щось буде, то просто так їм не дамся, заберу когось із собою. Розумію, що якщо ніж знайдуть, будуть питання. Але той, хто мене мацав, відвернувся, і я встигла ніж перекласти в рюкзак, який він вже оглянув. Бог відвів.

Рівно через 10 хвилин після того як ми прийшли до лікарні, сіли вже в цей автобус. Чорні, брудні, ми ж місяць не милися, не перевдягалися. Тільки коли дощ був або сніг, то цю воду гріли, вмивалися. Але все одно обличчя чорне, руки чорні. Приїхали у Нікольське, нас там розмістили в школі. Холодно, люди на підлозі, хтось плаче, смердить усе. Орки сказали, що тут буде якась фільтрація, треба записуватися в чергу. Ми в шоку.

Борису стало зле, мама думала, що в нього інсульт, він ледве язиком ворушив, навіть марити почав. Каже: «Якщо я зараз не ляжу, я помру». А в школі умов не було навіть щоб полежати нормально.

Мама вибігла на вулицю, впіймала машину. Водій виявився з Маріуполя, він її почав возити по приватному сектору, мама забігала у кожен будинок, щоб нас пустили переночувати. Стукала у будинки, хтось не відчиняв, у когось уже були біженці. І в один будинок забігла, сили вже немає, плаче. Відчинила бабуся, божа кульбабка, а мама в ноги їй упала: «Пустіть нас, будь ласка, у мене діти, чоловік з інвалідністю». А вона: «Я нікого не пускаю, у мене ніяких умов. Газу немає, електропечі немає». Але потім пустила нас. Ця бабуся теж один із наших янголів-охоронців, ми у неї прожили кілька днів. У хаті холодно, але ми купили дрова і піч почали топити. Все краще, ніж у тій школі.

І розпочався другий рівень нашого виживання. Там же військова техніка, оці всі Z, і чеченці ходили з бородами, з автоматами. Записалися ми на фільтрацію, а там чекати тижні зо два, поки тебе профільтрують. Я кажу: «Мамо, яка фільтрація? Вони тільки зайдуть на мою сторінку у Facebook, і все». Якщо у тебе хтось — чоловік, син, брат, сват служить, у них же база є. Якщо ти якийсь активіст — теж дізнаються. В яких ти групах у соцмережах. Тобто ми фільтрацію стовідсотково не пройшли б.

Я почала підходити до «деенерівських» волонтерів, кажу: «А які звідси автобуси? На Запоріжжя є варіант?» А вони на мене дивляться як на навіжену: «Яке Запоріжжя? Яка Україна? Тут скоро все росія буде. Автобуси на Донецьк та Ростов». Я спробувала отримати цю карту телефонну їхню, «Фенікс», ніби сказали, що стартові пакети почали видавати. Ага, їх по 5 штук на день видавали, а там було вже кілька тисяч маріупольців.

Ми без зв’язку в бабусі днів пʼять прожили. І тут знову пощастило. Я побачила в натовпі своїх знайомих з Маріуполя. Кинулась до них, вони відповіли: «Юля, пішли, є інтернет». Потайки, на 15 хвилин, щоб ніхто не знав, щоб ніхто не чув.

Нарешті зв’язалася з рідними. У нас родичі в Німеччині, подзвонила їм, вони кажуть: «Юля, вибирайтесь». Я кажу: «Тут тільки в росію». А вони: «Навіть не думайте в росію. Ми вас не витягнемо звідти. Лише через Україну». І наступного дня зʼясувалося, що родичі нам знайшли волонтера з баптистської церкви із Запоріжжя, пастора. Який, ризикуючи власним життям, погодився вивезти нас, незнайомих людей, з Нікольського. У нас зв’язку постійного немає, він знав лише нашу адресу. О пів на четверту під’їжджає бус, виходить цей Сергій. Каже: «У вас 10 хвилин, бігом збирайтеся, закидайте речі». Привіз величезну сумку їжі, гуманітарки, ми ще бабусі, що нас прихистила, багато їжі залишили.

Машиною до Запоріжжя

Юля: Я думала, що я уже боятись не буду, бо страшно мені вже було в Маріуполі. Але ці 22 [російські] блокпости, які ми проїжджали, я не дихала і серце не билось. Ми всі не дихали. Що вони тільки не робили! І обшукували, і лякали, і гроші вимагали. Питали: «У вас пожерти є чи ні?»

Борис: Останній, 22-й блокпост. Підходить такий молоденький пацан до нашого водія Сергія. Каже: «Добрый день». А Сергій йому українською: «Доброго дня». Камікадзе якийсь! Але цей пастор — сильна людина, він якось їх пригнічував. А ззаду стоїть їхня БМП, метрів за сім-десять. Люк відчинений, звідти один стирчить і каже своєму: «Давай, шмонай их, шмонай сильнее». А той до БМП підходить, ногою по тому люку бах і звідти нам говорить: «Езжайте».

А до того на блокпості іншому чеченець до нас підійшов. Через вікно до мене: «Как твои дела?» Я кажу: «Та слава богу, живий». Він: «Вам ничего не нужно? Может, консервы дать?» Оце один такий був, решта тільки відбирали. Гроші вимагали в Сергія. Одному він дав трохи й каже: «Ці гроші вам користі не принесуть. Тобі вже потрібно подумати про спасіння душі». А орк каже Сергію: «Ну помолись за меня». І Сергій йому так серйозно: «Кожен повинен сам за себе молитись». І поїхали далі.

Ольга: У мене ж син служить, Олексій. А вдома залишилася трудова книжка, військовий квиток. Він у Польщі був, коли війна почалася. І потім приїхав з Польщі, хотів до нас у Маріуполь, а там уже все закрито було. Словом, йому дороги не було, слава богу, що він туди не прорвався. А у нас памперси були для дітей, про всяк випадок. І я в памперс засунула його документи, військовий квиток, трудову, ідентифікаційний номер. Військові нагороди Олексія з 2015—2016 року. Як я переживала, щоб вони все це не знайшли! Але в памперс вони заглядати не стали.

Юля: Останній блокпост проїхали, я розслабилася. А Сергій каже: «Юля, а тепер починається найстрашніше, 12 км «сірої» зони, де стріляють з обох боків». І ми ці 12 км не їхали, ми летіли. Долетіли. І тут перший український блокпост в Оріхові, наш прапор, ми всі почали плакати. Тому що ми думали вже, що в Україну не потрапимо ніколи. Побачили рідну землю, там наші солдати. Я вибігла обніматися з ними. Це все теж настільки емоційно було! Коли просиділи 40 днів у Маріуполі під обстрілами, коли «азовців» я тоді раз побачила, я раділа. А потім у Нікольському на ці Z дивилася, на цих орків, ці дебільні обличчя. Потім 22 блокпости з цими тварями. А потім наш блокпост, це не описати словами, у мене такого літературного таланту немає. Цей момент ми не забудемо до кінця життя. Діти плачуть, а солдати кажуть: «Все в порядку, ви в безпеці, все буде добре». І дітям фрукти, цукерки дають.

І пастор Сергій, який нас вивіз до Запоріжжя, він для нас герой, ми його ніколи не забудемо. На нього всі дивилися перевізники, інші волонтери: «Як? Сергію, як ти взагалі поїхав, як ти зміг?» Він каже: «Я сам не знаю, але туди їхати більше не можна». Він нас вивіз 9 квітня, а 11-го вже ні з Запоріжжя, ні в Запоріжжя не було в’їзду. А ми далі поїхали до Львова, а звідти — в Європу до родичів.

Ольга: Вже потім ми дізналися, що наш будинок завалився. Ми вийшли з підвалу 4 квітня, а 8-го прилетіло в будинок. Але знаю, що люди на той час уже вийшли з підвалу. Слава богу, ніхто там не залишився. А тепер ми в Європі. Я досі не можу зрозуміти, як це сталося. Нас просто янголи на руках несли. Я не знаю як це пояснити. Це просто диво.

Борис: Дні в підвалі — ціле життя за відчуттями. Тоді дні тягнулися, а зараз ми розслабилися трохи, і знову дні полетіли.

Ольга: Ми плутали час. Ми не розуміли, де ніч, де день. О шостій вечора лягали спати, о четвертій ранку прокидалися. Спали чи не спали, усе отак перемішалось. Час просто зупинився.

Борис: Я днів двадцять був у повній темряві, єдине світло — каганець.

Ольга: Психологічно важко. Після тих вибухів 21 та 26 березня у Бориса почалася депресія. Я це розуміла і кажу: «Боря, тобі потрібно вставати, хоча б два кроки робити». А він і цього не робив, відмовлявся їсти, вуха затуляв берушами й просто лежав, не розмовляв. І мене лякав його стан. На п’ятий день депресії я підійшла до нього, схопила за комір і кажу: «Якщо ти зараз не встанеш, я тебе просто тут приб’ю». Він потім зізнався, що зажурився через свій стан, сказав: «Я розумів, що ви через мене не можете вийти».

Борис: А тепер я в Німеччині. Встав і пішов.

Ольга: Це він зараз сміється.

Борис: А ще я зрозумів, що нас повсюди переслідувало число 40. Вийшли 04.04, на 40-й день війни. Коли ми вже відправилися у Німеччину, то виїхали з Варшави о 4:04. У Німеччині живемо у будинку № 40. Олі видали банківську картку, цифри в сумі дають 40. Отакий цікавий збіг.

Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: paypal@babel.ua