Росіяни відправляють чоловіків з Маріуполя у фільтраційні табори. Їх утримують там і не дають звʼязатися з близькими, жінки намагаються їх врятувати — ось що вони розповідають

Уже другий місяць російська армія бомбить Маріуполь, який став однією з головних цілей окупантів. За цей час росіяни вбили приблизно 20 тисяч цивільних, ще майже 10 тисяч можуть померти до кінця року через жахливі умови життя у зруйнованому Маріуполі. Окупанти депортують людей на територію росії, а також створюють спеціальні фільтраційні табори. Зараз у заручниках на території двох таких таборів в селах Козацьке і Безіменне на Донеччині утримують приблизно дві тисячі людей. Окремий табір для тих, хто не пройшов фільтрацію, створили в селі Седово. Попри охорону та жахливі умови, з деякими чоловіками все ж вдається підтримувати звʼязок. Журналістка Оксана Расулова поспілкувалася з їхніми рідними про те, як вони виживали в Маріуполі, як опинилися в таборі та чого чекають тепер. Усі імена змінені заради безпеки героїв.

Катя і Макс

Дизайнерка меблів Катя жила з батьками в центрі Маріуполя, неподалік драмтеатру. Її хлопець Макс ― на околиці міста, у селищі Мирний. Звʼязок між ними обірвався 2 березня.

Уранці 24 лютого Катя прокинулася від звуків, знайомих ще з 2014, ― вибухи. Щоб приборкати паніку, почала збиратися на роботу, але батьки наполягли перечекати небезпеку. Були впевнені, що обстріляють тільки околиці. Катя залишилася вдома, її колеги ще два дні встановлювали клієнтам дитячі меблі.

Другого березня в місті зник зв’язок. Ще за два дні ракета влучила в заправку за якусь сотню метрів від дому Каті, інша ― в будинок сусідів, убивши чоловіка та його сина. Катя з батьками спершу ховалися в кімнатах без вікон і шафі, потім у підвалі літньої кухні. Дім пошкодило вибухом.

― У будинок сусідів влучили рівно о 23-й, ― пригадує дівчина. ― Ніч, тиша, свист, гуркіт ― і потім могильна тиша. І життя в людини рухнуло. Це було найстрашніше.

Наступного дня вона дізналася, що з міста відкриють гуманітарний коридор. Родина спакувала валізи в авто і поїхала до драмтеатру. Разом із сотнями інших людей кілька годин чекали під обстрілами та врешті отримали відмову ― надто небезпечно.

У відчаї шукали надійне укриття в місті, однак місць уже не було. Бензин закінчувався, тож вирішили їхати додому. Дорогою спинилися біля медичного центру і спитали про укриття ― виявилося, у підвал пускають працівників, але родину теж прийняли. Немолоді батьки Каті непритомніли, мали проблеми з тиском, тож переживати обстріли було легше серед людей. Найстрашнішим для неї було чути настанови мами, де документи й гроші ― на випадок, якщо доведеться тікати самій.

Проте в медцентрі родина провела лише ніч ― наступного ранку до центру прийшли українські військові й оголосили його госпіталем. Тоді мама Каті згадала про подругу, яка жила в тихому приватному районі в низині. Шостого березня родина остаточно покинула дім. У новому укритті їх було восьмеро.

У Маріуполі вже не було ані води, ані газу. Врятувала дровʼяна піч і річка поруч. Щодня дорогою по воду бачили нові снаряди та мерців. Будинок тремтів ― район, хоч і відносно цілий, розташований між заводами Ілліча й «Азовсталь».

Батьки Каті щодня перевіряли свій дім, охороняли від мародерів. Десятого березня після прямого влучання він згорів. Авто, хоч і погнуте та без скла, ще було на ходу. Згарище дому Катя побачила через два тижні.

Девʼятнадцятого березня вона дізналася, що на даху деяких багатоповерхівок можна зловити звʼязок.

― Ми жили в невідомості, ― пригадує Катя. ― Думали, що про Маріуполь усі забули. Це просто зʼїдало зсередини. Коли я почула голос подруги, розплакалася. Вона сказала, що ми повинні виїжджати, і пояснила, як це можна зробити.

Наступного дня вранці вони виїхали.

― Боже, те, що ми побачили, не передати словами, бо цього не зрозуміє ніхто… Наживо це геть інакше, ніж на фото. Бачиш вулиці, якими ходила, а їх немає. Знайомі будинки ― а їх немає. Неймовірно багато трупів. І це тільки на одній вулиці!.. І я на власні очі побачила, що нашого дому теж уже немає.

До Бердянська доїхали надвечір, там їх прихистили випадкові перехожі ― дали ключі від квартири сусідів, що виїхали. З того вечора Катя найбільше запамʼятала смак бутерброда з ковбасою і домашнього молока. Наступного ранку вдалося знайти бензин по 100 гривень за літр і виїхати до Запоріжжя.

― Це було таке щастя ― почути українську мову на блокпості… Тільки тоді я видихнула. Це було таке полегшення.

Родичі кликали в росію, та Катя каже, що це неприпустимо ― це означало б пробачити все, що зробили з її життям та її країною. Через шість днів на розбитому авто родина доїхала до Рівного, згодом до них приєдналася інша дочка, яка із сімʼєю вийшла з Маріуполя пішки.

Коли зʼявився мобільний зв’язок, Катя дізналася від тітки Макса, що він з Маріуполя виїхати не зміг. Намагався зробити це за день до її виїзду, але машини сусідів потрапили під обстріл ― вирішили чекати. А за кілька тижнів, у середині квітня, до його дому в селищі Мирний прийшли росіяни та вивезли Макса разом з іншими чоловіками в село Козацьке ― нібито на фільтрацію. Комусь обіцяли, що затримають лише на 15 хвилин, іншим говорили про кілька годин, ще комусь повідомили, що фільтрація триватиме дві доби. Проте всіх чоловіків досі утримують у заручниках ― уже чотири тижні.

У школі в Козацькому зараз 188 людей, повідомив Макс. Усі вони пройшли фільтрацію в перший день і отримали «документ», що дозволяє пересуватися окупованою територією. Проте ці папірці разом із паспортами в них забрали.

― Максим написав мені в Instagram 13 квітня, коли зарядив телефон і знайшов у школі Wi-Fi, ― говорить Катя. ― Телефон ― єдине, що він має, але в багатьох і цього нема. І ми щодня на звʼязку.

Спілкуватися з рідними наглядачі нібито не забороняють, проте вже погрожували забрати телефони. Катя каже, що через те, що жінки викрадених «здійняли бунт».

Та поки Макс час від часу пише, зрідка телефонує і надсилає фото. На знімках ― виснажені чоловіки, які сплять на підлозі та стільцях у спортивному залі та кабінетах із прапорами «днр», сніданки й вечері ― липкі макарони, рис, чай без цукру. Умитися можна лише у старому радянському умивальнику. «Охоронці» табору весь час пʼяні, постійно вимагають показувати плече ― перевіряють, чи немає слідів від зброї. Макс каже, що з ним усе гаразд, але він бачив побитих чоловіків. Практично всі в таборі ― хворі. У когось симптоми ГРВІ, є випадки запалення легень, ковіду. На третій день перебування у фільтраційному таборі загинув чоловік ― задихнувся. «Поліція днр», що охороняє табір, відмовилася надати медичну допомогу. Труп загорнули в простирадло і винесли.

Під час спроби втечі з табору двох чоловіків жорстоко побили, після чого вони зникли ― наглядачі сказали, що їх відправили в «ізолятор» у Донецьку. Тож решта намагається терпляче чекати.

Катя зверталася на «офіційні» лінії «днр», проте там її запевнили, що за документами цих чоловіків уже відпустили додому. Дівчина боїться, що вони просто зникнуть ― зробити з полоненими можуть що завгодно. Покладається на знайомого, який має звʼязки в «днр» ― той казав, що їх тримають для «параду» 9 травня. Проте не всіх полонених туди вивели, та й після 9 травня чоловіків не відпустили.

― Вони у відчаї, хоч і намагаються триматися з останніх сил, ― говорить Катя. ― Я стараюся підтримувати Макса, але… Я те ж саме переживала: удень ще переконуєш себе, що ми це переживемо і все буде добре, а приходить вечір і розумієш, що ніхріна вже не буде. І жінкам інших чоловіків теж складно. Ми не розуміємо, за що ― це ж звичайні мирні люди. Дуже страшно за Макса. Але ми стараємося говорити про наше майбутнє. Я вірю, що він зможе виїхати транзитом через росію в іншу країну. А я приєднаюся ― чекатиму на нього в будь-якому куточку Землі.

Катя очікувала, що полонених чоловіків використають для картинки під час параду 9 травня. Та вже після цієї дати її хлопцеві повідомили, що в таборі їх будуть утримувати ще щонайменше місяць. Причин не пояснили.

Ніна і Кирило

Ніна чекає на Кирила в окупованому селі під Донецьком.

У Маріуполі вона працювала на місцевому телеканалі, її чоловік Кирило в лютому звільнився з поліції та планував з березня працювати в сфері економічної безпеки. Батьки Ніни кілька років тому полишили виснажливу працю на заводі та почали жити для себе, обрали професії до душі ― тато став будівельником, мама помічницею кухаря.

У Маріуполі вони жили вже 15 років, поїхавши з містечка в Луганській області. Тут Ніна найбільше любила приходити до моря і спостерігати, як у місті створюють щось нове ― як журналістка вона бачила всі процеси зсередини. І тому те, яким став Маріуполь після приходу російської армії, здається їй ще більш болючим.

Перші кілька днів війни Ніна ще працювала, опитуючи людей на вулиці, проте коли в місті зник звʼязок, це стало неможливо. Кілька днів вони з чоловіком і його братом провели у квартирі, але невеликі запаси води та їжі швидко закінчилися. Тож вирішили піти до батьків, які мешкали у приватному будинку в селищі Мирний. Дорога під обстрілами повз розграбовані магазини та розбиті будинки зайняла чотири години. На спинах неслі наплічники з одягом і документами.

У Мирному було простіше. Батьки мали запас продуктів, мʼясо можна було зберігати на вулиці, пили технічну воду з гідранта поруч зі школою. Та зовсім скоро стало надто небезпечно ― росіяни обстрілювали комбінат Ілліча і саме селище з мінометів, «Градів», скидали авіабомби. Тридцятого березня після руйнування кількох сусідніх будинків родина ― Ніна з батьками та Кирило з братом ― перейшла до надійного укриття комбінату. Там уже було дві сотні людей, зокрема діти та старики, які не могли ходити.

― Сховище аж трусило. Гатили по всьому комплексу, хлопці двічі гасили пожежі, ― розповідає Ніна. ― Але сховище заздалегідь підготували, ми мали світло, генератор, воду. Місце знайти було складно, бо ми пізно прийшли, ― дехто ховався там ще з 24 лютого.

Там провели 10 днів. Спершу ще можна було піднятися на поверхню, покурити самокрутки з газети та чаю, але згодом обстріли посилилися. Їжа закінчувалася ― лишилися «мівіна» і млинці на розсолі. Ділилися, чим могли.

― Але ми зовсім не були дружніми, ― каже Ніна. ― Навпаки. Ми придивлялися одне до одного, чи хтось не марнотратить, чи не обмінює їжу на цигарки. Усі були голодні. І пальне, і їжа закінчувалися, тож ми вирішили вийти ― байдуже, чи померти під обстрілами, чи з голоду.

Спершу українські військові не випускали людей через небезпеку ― околиці вже зайняла російська армія. Проте їх таки вмовили, і з третьої спроби під їхнім супроводом через завали вдалося прорватися до селища. Побачена руїна здавалася жахіттям ― аж поки Ніна згодом не побачила зруйноване місто.

Кілька днів родина жила у друзів, а потім почалася «зачистка» селища.

― Кирило ― колишній правоохоронець, і ми дуже боялися за нього, ― говорить Ніна. ― Не знали, де його сховати. Але все-таки вирішили повернутися додому ― росіяни все одно ходили по будинках і робили перепис.

До дому Ніни постукали вдень 14 квітня. Кирилу й Андрію, батьку Ніни, наказали збиратися. Телефони із собою не взяли ― не було ані зв’язку, ані можливості їх зарядити. Росіяни обіцяли повернути чоловіків за кілька днів і спершу відвезли в Сартану, а звідти ― у табори. Кирило й Андрій досі не повернулися.

Про долю батька Ніна знає більше. Він зараз у школі у фільтраційному таборі в Безіменному. Росіяни утримують там приблизно 600 чоловіків, які вже пройшли фільтрацію. Хтось із них має телефон і написав у групі в Viber, де перебуває. Ніна написала тому чоловіку із проханням знайти батька і так змогла передати йому свій номер. Тепер Андрій час від часу просить у когось телефон і спілкується з дочкою. Окремо телефонує дружині ― вона лишилася в селищі чекати на повернення чоловіка. Має звʼязок, коли з іншими жінками збираються в центрі та всі по черзі одним телефоном розмовляють із рідними.

Бранців фільтраційного табору в Безіменному можна провідати. Так Андрієві змогли передати пакунок з речами. Доньці він каже, що годують їх п’ять разів на день і він не голодний, однак Ніна знає, що він взагалі мало нарікає. Зі школи можна вийти, але це не має сенсу ― без документів пересуватися заборонено. Щоб вибратися з табору, один чоловік зламав руку, ще кількох відправили додому із запаленням легень. Проте в таборі лишаються чоловіки з відкритою формою туберкульозу і ковідом.

― Мій батько сказав, що не міг спати чотири ночі через сильний сухий кашель, ― каже Ніна. ― Він закашлявся мені у трубку цим страшним кашлем. Нещодавно до них приїхала «аптека», і він купив антибіотики ― каже, кашель став слабшим. Лікар оглянув і сказав, що легені чисті, тому його не відпускають.

Чому чоловіків утримують у таборі — невідомо. Військові «днр», з якими вдалося поговорити Ніні, кажуть, що чекають «на особливе розпорядження» або ж падіння оборони «Азовсталі».

Сама Ніна поїхала з Маріуполя наприкінці квітня. Наостанок зайшла у вцілілу квартиру. Її пограбували. Сусіди сказали, що ламали двері тільки до них ― шукали Кирила.

― Я не знала, що з Маріуполя можна виїхати на підконтрольну Україні територію, ― каже Ніна. ― Ми з братом чоловіка побачили автобуси «мнс днр». Обіцяли вивезти в Донецьк, де ми зможемо без черги пройти фільтрацію.

Але сталося інакше ― їх повезли в окуповане Старобєшеве і сказали до Донецька добиратися самотужки. На фільтрацію чекали пʼять годин, ще чотири сиділи в черзі та проходили допити в «поліцейських» у резинових тапках. В анкеті Ніна чесно написала про професію чоловіка ― до цього питань не було, і так вона зрозуміла, що Кирило вже пройшов фільтрацію. Натомість допитували через її роботу ― що знімала, чи робила сюжети про «Азов», чи планує працювати в «днр». В анкеті запитували про ставлення до керівництва України, просили оцінити роботу правоохоронців і органів місцевого самоврядування.

― Цей допит не був суворим, ― каже Ніна. ― До мене могли ж і причепитися, але махнули рукою. І добре, бо я вже не витримувала. Ну що я повинна була сказати і написати? Щоб зберегти нерви й життя, писала те, що їм хотілося.

До Донецька доїхали на таксі за 2 000 рублів, звідти ― у село до далеких родичів. Покупалися, поїли ― і не повірили, що так ще буває. За кілька днів їй вночі зателефонував незнайомець і повідомив, що Кирило живий ― той чоловік уже вийшов з фільтраційного табору, провівши там місяць. Кажуть, після цього терміну відпускають.

Ніна дізналася, що Кирило може бути в колонії в окупованій Єлєновці ― туди привезли колишніх правоохоронців, прокурорів, військових і волонтерів. Інший варіант ― СІЗО в Донецьку.

У колонії чоловіка вона не знайшла. Ніякої офіційної інформації про його долю Ніна не має, хоча двічі їздила до Донецька на пошуки. Так само запитувала у знайомих місцевих «правоохоронців», які неохоче погодилися допомогти.

― Кажуть чекати, ― говорить вона. ― Я дуже за нього хвилююся і боюся нашкодити. Боюся про це писати, боюся, чи не прослуховують телефон. Хоча інформація про табори нібито відкрита. Я дуже сварю себе за те, що ми не можемо часто їздити в Донецьк.

Проте від жінок, з якими Ніна познайомилася під стінами колонії в Єлєновці, вона знає: особисті поїздки і звернення теж не дають результату, як і ночівля під стінами колонії та дзвінки на гарячі лінії.

У селі, де зараз Ніна чекає на інформацію про долю Кирила, практично немає чоловіків ― їх забрали на війну ще два місяці тому. На вулицю вона майже не виходить, говорити ні з ким. Місцеві, чуючи, що вона з Маріуполя, лише мовчки кивають. Ніна хотіла б думати, що це прояв співчуття ― утім, ніхто в цьому не зізнається. Радше відчувається безнадія.

Щоб відволіктися, Ніна готує, пече пироги, прибирає і грається з котом, якого вивезла з Маріуполя, спілкується з друзями. Не може насититися новинами, яких так довго не мала ― за весь час перебування в Маріуполі лише двічі почула по радіо національний марафон і слухала радіо «днр», сміючись з повідомлень про відкриття корівника і плани з ремонту доріг.

― Удень якось тримаюся, але ввечері стає дуже погано, ― каже Ніна і вперше за дві години розмови починає плакати. ― Я щовечора передивляюся фотографії на телефоні та потроху розумію, що такого вже ніколи не буде. І чекаю, що далі.

Вона готується до повернення Кирила та батька і складає можливі маршрути. Не хоче думати про те, що з ними можуть зробити. Переконує себе, що найстрашніше позаду.

― Але все продовжується. Мама там ― збирає дощову воду. Я тут ― мучуся, намагаючись щось зрозуміти. Хотілося б, щоб був якийсь скоординований пошук родичів, щоб легше переживати біду ― але такого немає. Тут ми точно не залишимося, але що робити ― я не уявляю. Я не можу нічого вирішити, поки не дочекаюся чоловіка.

Із собою Ніна має літні речі для Кирила та їхню фотографію з першого спільного Нового року пʼять років тому.

Куди звертатися родичам?

Радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко заявляє, що в таборах утримують чоловіків з селищ Гугліно, Мирний та Волонтерівка. Їх бʼють і використовують для примусових робіт, за втечу погрожують розстрілом, годують баландою і планують залучити до розбору завалів Маріуполя чи мобілізувати до армії окупантів.

«Остання невдала спроба [втечі] за іронією долі була прорватись до евакуаційних автобусів ООН і Червоного Хреста, які утримані бачили з вікон», ― пише Андрющенко.

Ані Ніна, ані Катя не зверталися до місцевої влади, українських правоохоронців чи правозахисників ― не вірять, що ті зможуть якось зарадити тому, що відбувається на окупованій території.

Щодо викрадення та депортації цивільних можна звертатися на гарячу лінію уповноваженого з прав людини: 0800-50-17-20.

Також із проблемою працюють правозахисники «Восток SOS» (звернення за телефонами). Організація допомагає найти адвоката в Україні, який працює зі справою на українському та міжнародному рівнях. Проте у «Восток SOS» визнають, що це справді не впливає на умови утримання чи звільнення депортованих, а лише фіксує злочин Росії.

Підтримайте «Бабель»: 🔸 донат у гривні 🔸 у криптовалюті 🔸 PayPal: paypal@babel.ua