«Росіяни бояться вступати у відкритий бій — піхота проти піхоти, бо програють». На Донеччині окупанти намагаються захопити всю область, але не можуть — репортаж з лінії фронту

У другій половині квітня росія розпочала новий масштабний наступ у Донецькій та Луганській областях. Відтоді росіянам вдалося захопити приблизно 80% території Луганщини, вони окупували Кремінну та намагаються взяти Попасну, Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Рубіжне. На Донеччині окупанти намагаються підготувати атаку на Словʼянськ і Краматорськ, бої точаться поблизу розташованих неподалік містечок Барвінкове та Лиман, росіяни шукають слабкі ділянки фронту, щоб пробитися крізь них на півночі з боку Ізюму і на півдні від Волновахи. Авдіївку, Піски та решту прифронтових міст і селищ постійно обстрілюють, там немає води, час від часу зникає електрика, населення намагаються масово евакуювати. А українські військові тримають оборону та відбивають щоденні атаки. Стас Козлюк зʼїздив на Донеччину і спеціально для «Бабеля» розповідає та показує, що відбувається на цій ділянці фронту.

1.

Сонячний ранок. Їдемо з колегами-журналістами до села Піски неподалік зруйнованого Донецького аеропорту на зустріч із військовими. Дорогу раз у раз перегороджують земляні насипи заввишки кілька метрів і повалені дерева. Де-не-де видно сліди гусеничної техніки, які виходять з навколишніх полів. Зрештою впираємося у блокпост. До нас підходить енергійний військовий — у бронежилеті, касці та з автоматом у руках. Із цікавістю заглядає в салон, хвилину вивчає наші акредитації та паспорти й весело запитує:

― Куди, кажете, ви хочете? На Піски? Упевнені? Там зранку бій був. Й арта [артилерія] постійно працює. І цією дорогою краще не їхати — по ній регулярно прилітає. Учора от «Градами» накрили. Але якщо хочете, то їдьте. Тільки максимально швидко, — віддає нам паспорти й акредитації, махає рукою на прощання.

Сідаємо з колегами-журналістами в авто, з місця розганяємося до 120 км/год, перескакуючи свіжі ями. Трасу на Донецьк не впізнати: ще кілька тижнів тому тут був рівний асфальт, а тепер на дорозі лежать уламки снарядів, а на узбіччях свіжі вирви. На зустрічній смузі — пошматовані осколками зелені «Жигулі», жодної людини навколо. На півдорозі до Авдіївки, що приблизно за 20 кілометрів, звертаємо в села. Їм теж дісталося: скрізь розбиті вибухами будинки, щоправда, ям від снарядів значно менше.

Якоїсь миті повітря починає двигтіти — із-за дерев за кілька кілометрів від нас працює українська реактивна артилерія: ракети, лишаючи по собі жовтий вогняний слід, злітають у небо. На горизонті за пагорбами здіймається чорний дим. За кілька кілометрів стає зрозуміло, що селище, в якому ми маємо зустрітися з військовими, нещодавно обстріляли. Мобільний звʼязок зʼявляється уривками. Приходить повідомлення від пресофіцерки Ірини, з якою ми мали зустрітися: «Привіт, по роботі на сьогодні мінус [відбій]. По нас від ранку працюють танчики й арта. Звʼязку немає. Можете спробувати виїхати на точку зустрічі, раптом ситуація зміниться. Але це на ваш розсуд. Спишемося».

Нарешті вивертаємо на дорогу до Пісків — невеликого селища, яке до 2014 року можна було назвати успішним передмістям Донецька. Тут були доволі заможні будинки. А зовсім поруч, за кілька кілометрів, сідали літаки в аеропорту Прокофʼєва — нині знищеному ДАПі. Саме тут були «кіборги» — українські військові, які у 2014—2015 році понад 240 днів обороняли летовище від росіян. За 8 років війни на Донбасі й від самих Пісків мало що лишилося — майже кожен будинок тут пошкоджений, як не снарядами чи мінами, то вибуховими хвилями.

— Далі дороги немає. Первомайське [село дорогою на Піски] обстріляли години півтори тому. Медики звідти поранених забирали. Поки ситуація не заспокоїться, проїзд закритий. Хочете, чекайте на дорозі, — говорять нам військові, зупиняючи машину за кілька кілометрів від точки зустрічі з пресофіцеркою.

Приходить чергове повідомлення: «По роботі плюс [усе погоджено]. Можете їхати на точку, далі щось придумаємо». Проїжджаємо блокпост і за кілька кілометрів впираємося в бетонні блоки та протиавтомобільні загородження — на дорозі розкидані маленькі металеві їжаки.

— Таки доїхали, — виходячи з-за укріплень, говорить Ірина. — Зараз поїдемо. Єдине — у вас авто невисоке, а там дорога розбита. Були дощі, усе розкисло. Тому давайте так: доберемося, куди зможемо, а далі пішки. Тут, у принципі, не дуже далеко.

Недалеко — це кілометрів пʼять по ґрунтовій дорозі, півтора з яких вдається проїхати. Далі — ногами. Навколо сліди війни: тут вчавлений у дорогу снаряд, тут — покручений метал від артилерії, там — вигоріла трава й дерева. Удалині реве бензопила і стукає сокира — армійці запасаються дровами для буржуйок. Попри весну, ночі на Донбасі досі холодні.

― У нас донедавна поблизу Донецька була чи не одна з найспокійніших ділянок фронту, — пояснює Ірина. — Ми очікували, що 24 лютого, коли все почалося, на нас росіяни попруть. Але ситуація мало чим відрізнялася від попередніх років. Це щось в останні кілька тижнів вони розвели активність. Почали по нас артою працювати, літаки літають, танки працюють. Сьогодні зранку на позиціях, де ми з вами мали бути, була спроба прориву. Ми відбилися. Орки тепер трохи заспокоїлися. Але під вечір чекаємо на ще одну спробу, — дорогою пояснює пресофіцерка.

І буденно додає, що лінія фронту розтягнулася, і тепер на її утримання доводиться кидати більше людей. Раніше деякі території було неможливо пройти без авіації, артилерії та танків. Тепер же ситуація змінилася, як і відстані: у деяких місцях до ворожих окопів може бути метрів сто-двісті, в інших — до десятка кілометрів.

2.

За цими розмовами доходимо до позицій. Тут життя йде, як і завжди всі ці роки: зміна, яка щойно прийшла з окопів, розвідує ситуацію на кухні. Кілька військових сидять на лавці під маскувальною сіткою і гріються на весняному сонечку. Перед входом до бліндажа солдати на перекурі обмінюються новинами. Здається, досі в ходу червоні «Мальборо» і «Прилуки».

― Сьогодні у нас гороховий суп і макарони з мʼясом, заходьте, насипайте, — кричить кухар, виглядаючи з кухні.

Єдина відмінність від попередніх років — безперебійна робота артилерії. І російської, й української. Канонада не cтихає. Утім, військові не звертають на неї уваги — далеко.

― Окопи показати? А може, ви тут з людьми поговорите? Усе ж окопи? Ну як знаєте, тільки обережно, стріляють, — говорить Михайло, місцевий офіцер з морально-психологічного забезпечення. Донедавна їх називали замполітами — у радянські часи це була людина від Комуністичної партії, яка наглядала за командирами та солдатами й проводила «профілактично-виховну» роботу.

Спускаємося в неглибокі окопи. У деревах шумить вітер, під ногами бігають дрібні ящірки, за кількасот метрів у полі проросли квіти — здається, тюльпани.

Пахне весною. А ще свіжими травами й землею. Ілюзію весни розбиває артилерійська канонада. Після чергового повороту Михайло просить нас пригнутися за сітками — можуть працювати снайпери, а до позицій росіян тут кількасот метрів. Нарешті опиняємося на крайньому спостережному пункті. Присідаємо за укріпленнями, дивимося в поле — росіян поки не видно.

Поруч з нами на старому ящику від боєкомплекту сидить чоловік. На вигляд йому близько тридцяти, на війні уже кілька років, має позивний «Прапор». Він постійно посміхається, закурює сигарету за сигаретою, коли розповідає про спроби росіян пробитися крізь лінію фронту.

― Вони сьогодні десь о шостій ранку полізли в сусідів. Спочатку були танки. Викотилися з-за дерев і стріляли. Намагалися їм СПшку [спостережний пункт] розібрати. Потім включилася арта, після неї літак. Я оце лежав, дивився в бінокль, як він відбомбився: спочатку скинув три бомби, зробив розворот, потім ще три. І зник. Далі, здається, піхота була. Але пацани відбилися. Потім снаряди десь у села впали, — розповідає військовий. Каже, що за останні два тижні це вже була третя чи четверта атака.

― Вони ж як роблять: спочатку проводять артпідготовку, потім за підтримки бронетехніки намагаються пробитися вперед до позицій. Далі йде піхота. І вона в них… Я не знаю, під якими вони речовинами воюють. Уявіть: ми бʼємо по них з мінометів, вони згружаються з броні та проводять ши-ку-ван-ня! Не жартую. Як на плацу: стають рядами, перед ними командир, щось їм розказує. І в цей час розриваються міни. І ми на це дивимося в бінокль, — каже «Прапор».

Розповідь переривають кілька гучних залпів. Усі замовкають на кілька секунд, прислухаються. Не свистить. «По нас? Нє, від нас. То наші», — видихають військові. Вмощуємося якомога глибше в окопі, продовжуємо розмову.

― Ми ж в перші дні під Волновахою були. У бою віджали собі пару бех [БМП-3]. Цілі. Не знаю чому, але їх просто кинули: усі, хто був усередині, включно з мехводами [механік-водій]. вистрибнули та почали тікати. Що з цими росіянами сталося? Вони тепер хороші, — ледь посміхаючись, говорить Михайло.

Із бліндажа до нас виходить ще один військовий, «Батя». Чоловікові 60 років, пішов до армії після 24 лютого. Через вік його хочуть звільнити, але він відмовляється. Каже, якщо що — піде до Тероборони. Там можна служити до 65 років. У «Баті» на плечі протитанковий гранатомет.

― Оце вам показати хочу. А то ще скажуть, що в нас їх нема на позиціях. Гранатометів у нас до холєри, дякую міжнародним партнерам. Серйозно. Які хочеш — і проти танків, і проти піхоти та танків. Але що й скільки у нас на позиції, звиняйте, не скажу. Просто знайте, що воно у нас є, — каже «Батя».

Так само швидко він зникає зі своїм гранатометом у бліндажі. Знову в полях працює артилерія. Намагаємося не звертати на неї уваги. По маскувальних сітках стрибають дрібні польові птахи.

― Так, ми не можемо дістати їх із тих гранатометів на великих відстанях. Але так чи інакше їм треба пробитися крізь наші позиції. Тож лишається чекати, поки вони підберуться ближче. Росіяни бояться вступати з нами у відкритий бій — піхота проти піхоти, бо вони програють. Тому й стріляють здаля ракетами й артилерією. Так було під Волновахою, так само й тут. — Удалині чути до болю знайомий звук крупнокаліберного кулемета ДШК, або ж «Дашки», як називають його військові. — Може, підемо пообідаєм? У нас суп смачний, — пропонує Михайло, слухаючи повітря.

За кілька годин в окопах на артилерію не звертаєш уваги. Перестаєш здригатися від кожного залпу. Поки йдемо, Ірина ділиться хорошими новинами: у них на позиціях нещодавно було весілля. Молодят 11 квітня одружили владою комбата. Святкували у бліндажі, в оточенні військових.

― А взагалі ти ще приїжджай до нас. У нас багато історій. Плюс ще треба репортаж про звільнення Донецька написати. А такий текст у тебе обовʼязково буде, — говорить Ірина на прощання. Над нами в небі повільно зникають інверсійні сліди.

3.

Південь Донецької області. Їдемо дорогою, обганяючи інші авто. Удалині димить трубами ТЕС. На широких полях, які впираються в терикони, працюють трактори — попри війну, посівна на Донбасі триває. За горизонтом здіймаються чорні клуби диму. Вони вже стали невідʼємною частиною місцевих пейзажів. Обабіч дороги пасуться корови й кози. Звертаємо до невеличкого села, вʼїжджаємо на подвірʼя. Тут запарковані кілька медичних евакуаційних авто. Поруч дві бригади медиків грають у мʼяча — просто перекидають його одне одному з рук у руки. Підходимо до парамедика Поліни. Їй 21 рік, сама з нині окупованої частини Запорізької області. Вчилася на фельдшера, але згодом перевелася до лав Збройних сил.

― Часом довго нудимося, коли роботи немає. І слава богу. Оце сьогодні вирішили собі мʼяча купити, щоб якось час швидше проходив. Усі речі лишилися у ППД [постійному пункту дислокації] у Маріуполі. Звідти, самі розумієте, зараз мало що можна забрати, — говорить до нас дівчина-медик.

Поруч з Поліною Стас, водій. Йому 24, місцевий, з Донбасу. До російського вторгнення жив у Києві та планував їхати на роботу за кордон. Замість того пішов до армії.

― Якщо чесно, у мене вже все оплачено було — і квитки, і житло. Але тут почалася велика війна. Я подумав і вирішив, що тікати буде якось неправильно. А в армії я можу допомогти. Тим паче місцевий, дороги знаю. Тож пішов до військкомату, а звідти потрапив до медиків. Тепер їздимо, вивозимо поранених, — каже хлопець.

Третій з команди — Юрій, йому 28 років, він із Вінниччини. В евакуації працює вже кілька років, працював з артилеристами. Двадцять четвертого лютого був на навчанні в Києві, підвищував кваліфікацію. А за кілька днів після вторгнення росіян опинився на фронті.

Поки знайомимося, на село спускається вечір. У сусідніх хатах кричать півні, біля дороги шарпаються кури. Їх розганяє військова вантажівка, яка на швидкості проноситься селом. Медики кажуть, що тепер це часта картина. Бої ж тривають постійно.

― Можемо піти з вами селом прогулятися. Тут є гарне озеро, місцеві на березі лавочки поставили. Можемо на захід сонця… — Поліна переривається на дзвінок мобільного. — У нас «300-й» [поранений] тяжкий. Берем «течік» [Фольксваген Т4] і погнали на перегрузку. Ви можете з нами, але швидко, — кидає нам дівчина. Познайомитися з четвертим членом команди — водієм — не встигаємо.

Поліна швидко перевіряє медичну сумку, водій уже за кермом, Юрій заскакує у відсік для поранених. За хвилину медевак зривається з місця і на швидкості в понад сотню кілометрів летить за обрій. Ми намагаємося встигнути за ним.

На даху медичного авто блимають сині маячки, приклеєний до заднього скла червоний хрест то наближається до нас, то віддаляється. Якщо ми намагаємося обʼїжджати ями, то медики на них просто не звертають уваги. Блокпости пролітаємо непомітно — на нашому шляху військові блокують рух зустрічною смугою, даючи зелений коридор для евакуації. За 10 хвилин опиняємося на місці. Стоїмо неподалік вʼїзду до села, між високих і зелених дерев. Юрій намагається додзвонитися колегам, які мають передати пораненого. Мобільного звʼязку немає. Порадившись, вони з Поліною йдуть узбіччям, метрів за 500 зупиняються на хвилину. Видно, як вони говорять по рації. Вертаються, дивлячись у небо.

― Дрон ми тут навряд побачимо, — каже Поліна під акомпанемент кількох вибухів. — Зараз нам привезуть військового. Напевно, на буханці [УАЗ-452]. Який у них там ще може бути транспорт? Був обстріл з «Градів», чоловік не встиг заскочити в укриття, його уламками зачепило.

У цей момент до нас підлітає невеличкий повнопривідний джип, слідом УАЗ. Задні двері швидко відчиняються. Наш «течік» уже чекає. Військові хапають ноші та перекидають пораненого в медевак. Біля солдата вже стоять лікарі. Перевіряють накладені повʼязки, шукають поранення, які могли не помітити колеги. Військові тим часом, застрибнувши у свої авто, зникають в обстріляному селі.

― Нам повезло. Біля пораненого наш колега був, усе зробив відмінно. Нам лише доставити людину треба. Усі повʼязки на місці, знеболення є, показники стабільні, — говорить Юрій.

За 20 хвилин добираємося до наступного пункту — лікарні, у який пораненим надають допомогу. Тут можуть провести термінову операцію, зупинити кровотечу, витягти уламки. Військового транспортують у перевʼязочну на огляд. Його супроводжують Юрій та санітари з лікарні. Водій паркує медевак неподалік. Нас у відділення не пускають — кажуть, на це треба окремий дозвіл голови медслужби, який саме працює в операційній. Тож повертаємося на базу медиків у невеличке село неподалік фронту. Біля будинку нас уже зустрічає Поліна.

― У вас карма погана: не встигли приїхати — як нам робота зʼявилася, — жартує дівчина. — Загалом у нас ситуація міняється. Буває, кілька днів працює артилерія, і фронт не замовкає. Буває, що росіяни зупиняються та йдуть пробувати на міцність сусідів. Але нам все одно є робота, бо треба ж допомагати колегам з інших підрозділів. Тиждень тому було багато поранених із різними травмами: контузії, ампутації, осколкові. І всі за один раз. Сьогодні, на щастя, поки все доволі спокійно.

Заходимо в будинок і відразу отримуємо запрошення на кухню: невеличку кімнату зі столом, посеред якого стоїть пластмасове відро з варениками. У кутку біля раковини — невеличкий стіл із помитим посудом, біля вікна — холодильник. А ще навкруги повно банок з кавою та коробок з цукерками та печивом. Попри ситуацію на фронті, українські військові незмінні у традиціях: постійно намагаються нагодувати гостей. Продовжуємо розмову.

— Різниця в тому, що на старій лінії фронту ти все так чи інакше знаєш. І в попередні роки поранених не було так багато. Наприклад, раніше медики ледь не билися за те, кому виїжджати на евакуацію. А тепер роботи вистачає всім. Плюс тут нові позиції зʼявилися нещодавно, — говорить Поліна.

Повертається Юрій. Каже, що з пораненим все порівняно добре — один уламок увійшов у поперек, ще один поранив ногу у двох місцях. Проте чоловік стабільний. Єдине, треба перевірити, чи не зачепило внутрішні органи, наприклад, нирки. Але це вже клопіт лікарів, медевак свою роботу виконав.

― Спочатку ми працювали фактично за розвідку. Тому що перші дні — це завжди хаос. Треба налагодити логістику. У нашому випадку — точки перегрузки поранених. А доріг ніхто не знав. Ситуація постійно мінялася. То ми йшли вперед, і от вже за 30 кілометрів від Маріуполя. То йшли назад. І було важко сказати, наскільки безпечні дороги, якими ми вчора користувалися, — пояснює Юрій.

Вареники зʼїдено, у тиші та темряві перебираємося до кімнати. Там уже чекає Стас — він вмостився на ліжку і грає на мобільному. З екрану чути голоси героїв і звуки ударів мечем. Поліна закурює електронну сигарету, залазить з ногами на ліжко.

— Нам тоді скидали лише точку, у якій ми маємо забрати людину. А дорогу зі Стасом ми шукали самі. Юра взагалі був без водія на той час. Ми якось поїхали до позицій, попали під танки, застрягли на позиції на день, ледь не втратили наше авто, але вибралися. Нам ще й ордени Хмельницького ІІІ ступеня дали за героїзм. Хоча я була проти. У першу чергу нагороджувати треба пацанів і дівчат, які на передовій з військовими. Наше ж завдання мале — забрати людину з точки перегрузки, стабілізувати та живою довезти до госпіталю, — каже Поліна.

В очікуванні минає кілька годин. Медики кажуть, що з 24 числа навіть і не рахували своїх виїздів. Але їх точно назбиралося понад 50. Найважливіше — попри артилерійські й авіаційні обстріли, поранених не дуже багато. А більшість завдань, як жартують медеваки, соматичні. Наприклад, довезти бійців до стоматолога з позицій і назад. Бо зуби болять у всіх.

― Страх був перші кілька днів. Потім якось до цього звикаєш. Страшно, якщо почнуть використовувати хімічну зброю. Бо в теорії ти в курсі, що робити, а на практиці ніколи не стикався. Плюс ми можемо лише боротися із симптомами: задухою, блювотою, втратою свідомості. Але як організм буде реагувати — ніколи не вгадаєш. Поки таких випадків мені не траплялося, але хто знає, що далі буде. А так різне бувало. Місцевим цивільним допомагали, яких поранило. Бувало, що нам людей просто на поріг привозили, кричали: «Медика!», і тікали. Приходжу — а там троє з осколковими пораненнями. І ти ж не кинеш їх, везеш до лікарні.

На годиннику майже північ. Попри вибухи вдалині, роботи для медиків немає. Вирішуємо вкладатися спати.

― Досі не можу звикнути до цієї війни. Здається, що це не зі мною, що це все страшний сон. І завтра я прокинуся, і все буде добре. Але не буде, — на прощання каже Поліна.

На ранок небо над селом двигтить від снарядів, які розриваються за кілька кілометрів від нас.

Підтримайте «Бабель»: 🔸 донат у гривні 🔸 у криптовалюті 🔸 PayPal: paypal@babel.ua