Кількасот мешканців села Ягідне на Чернігівщині місяць жили в підвалі — там померли 11 людей. У цей час окупанти погрожували розстрілами, грабували хати, крали одяг і білизну — репортаж

Місто Чернігів оточили у перші дні війни, а звільнили його тільки на початку квітня. Навколишнім селам пощастило ще менше — війська рф зайшли туди вже 24 лютого. Село Ягідне, що розташоване на південь від Чернігова і за 150 кілометрів від Києва, окупували в перших числах березня. Близько 400 місцевих мешканців було взято у полон, вони місяць просиділи в темному тісному підвалі невеликої місцевої школи. Окупанти грабували домівки, забирали одяг, білизну, побутову техніку. Інколи мешканцям дозволяли вийти з підвалу та приготувати на вогнищі якусь їжу. За час окупації росіяни розстріляли, за різними даними, 20 цивільних мешканців. Журналіст Ілля Кабачинський приїхав у Ягідне, щоб побачити, в яких умовах жили місцеві, поговорив з ними про те, що відбувалось, і спустився в той самий підвал, де померли 11 людей.

Спершу може здатися, що Ягідному пощастило: будинки вздовж дороги на Чернігів цілі. Але далі, у самому селі зовсім інша картина — потрощені хати, деякі просто зрівняли із землею. Частину з них росіяни зруйнували ще до приходу в село — їх обстрілювали артилерією. Тим будинкам, що вціліли, теж не пощастило: за словами місцевих, у селі був штаб окупантів.

Біля місцевого будинку культури, який тепер повністю знищений, окупанти облаштували склад боєприпасів: тисячі куль, снаряди, міни — деякі досі не розірвалися. Під час обстрілів ЗСУ влучили у склад боєприпасів, частина з них розлетілися по подвірʼях.

Місцева 72-річна жителька Валентина, яка називає себе баба Валя, не нарікає.

— Я так раділа, коли прийшли наші, — каже баба Валя.

Вона низенька, проте повна енергії, активно жестикулює і розповідає все в деталях. У Ягідному вона прожила понад 40 років. Про те, щоб виїхати, навіть не йшлося — окупанти стояли в селі з перших днів війни. Хата Валентини встояла, але згоріла літня кухня, і паркан навколо будинку — зламаний.

— Це вони його вибили, коли заїхали машиною, схожою на крокодила.

У селі зламані десятки парканів — росіяни заїжджали у двори, щоб сховати техніку. На деяких подвірʼях досі стоять спалені вантажівки та спецтранспорт. Між хатами — викопані земляні укріплення, на території місцевої школи — окопи та рови для танків та іншої важкої техніки. Росіяни перетворювали село на фортецю, адже планували залишитися тут надовго. А мешканців взяли в заручники.

Cпершу селяни ховалися від обстрілів у своїх погребах, але коли окупанти зайшли в село, місцевих зігнали в одне місце — шкільний підвал. Туди мене провів завгосп Іван Петрович, або, як його називають діти, дід Іван.

Підвал школи — це кілька доволі маленьких приміщень і коридор. Тут місцеві й жили. Літні люди, немовлята, молодь — усі.

— Уночі ти спиш на стільці та навіть сильно не порухаєшся, аби не наступити на руку чи ногу комусь, хто спить під ногами, — розповідає дід Іван.

Оскільки люди весь час сиділи та майже не рухались, у багатьох почали боліти ноги. Випускали лише двічі на день — у туалет і зрідка прогулятись.

Холодно не було, навпаки — жарко: маленьке приміщення, сотні людей, ніякої вентиляції. У підвалі немає вікон, тому не було природного освітлення, рятували акумулятори та генератори — їх дозволили залишити. Для місцевих також організували польову кухню, щоб вони готували собі їсти. Кількох чоловіків і жінок випускали на вулицю, де вони у величезних казанах варили щось схоже на юшку. Про різноманіття продуктів годі було й мріяти.

— Можете собі уявити: люди плачуть, стогнуть, місця немає, душно, усе, що ти можеш робити, — чекати невідомо чого. А навколо ще й стріляють, — каже дід Іван.

Не всі змогли витримати життя в підвалі — 11 людей померли просто через нестерпні умови.

Виїхати практично нікому не дозволили, навіть мамам з маленькими дітьми. У перші ж дні росіяни зняли з автомобілів акумулятори, пробили колеса. Про «зелені» коридори чи евакуаційні рейси тут не чули.

Росіяни почувалися в селі наче хазяї. Вони ходили по домівках, грабували все, що потрапляло їм на очі. Баба Валя розповідає, що у неї забрали чимало речей.

— Куртку чоловіка, мою, два покривала. Увесь будинок перевернули, — перераховує жінка. — Давайте краще все покажу.

Вона запрошує до хати, і стає ніяково: окупанти перевернули все догори дриґом, витрусили кожну полицю, ліжка, порубали двері. Те, що не змогли забрати, потрощили. Cкромну, але чисту оселю перетворили на хаос.

Російські солдати постійно пиячили.

— Вивчили два слова: «Есть самогон?» і ходили шукали випивку, — додає жінка.

Найбільше пиячили буряти — їх місцеві описують максимально презирливо. По селу розкидані пляшки від горілки та вина.

Побут росіян дивує: вони куховарили у одному приміщенні, а у туалет ходили в сусідньому.

— Так, вони боялись вночі взагалі виходити з будинків і могли нагадити за три метри від місця, де спали, — каже дід Іван.

У кінці березня росіяни покинули село. Полонені цього не знали, тому ще день просиділи в підвалі. Коли 1 квітня нарешті вийшли, село вже було вільним, туди зайшли українські військові. Баба Валя без зупинки розповідає, як їй допомагають.

— Наші солдатики, дякую їм велике, заклеїли мені всі вікна — їх же вибило.

У село приїхали лікарі — обстежили людей і дали їм ліків.

— Волонтери привезли їсти, ми тут не голодні. А сьогодні ще порошок привезли. Учора допомогли повішати мотузки, щоб я могла сушити речі. Дітки, а ви не голодні, давайте я вас погодую! — каже Валя до нас.

У село вже подали газ, скоро обіцяють повернути світло.

У селі досі небезпечно через залишені росіянами боєприпаси, що можуть здетонувати, міни та розтяжки.

— Тільки у мене на городі сапери зняли дві, — ділиться дід Іван. — У ліс ні в якому разі ходити не можна, учора вночі там біг кабан чи собака і підірвався.

Місцеві кажуть, що за місяць російські солдати стратили майже два десятки цивільних.

🙏 Підтримайте «Бабель»: донат у гривні🔸у криптовалюті🔸PayPal