Російські спецслужби сім років вербують і виманюють до себе українців. А потім звинувачують у тероризмі, судять та увʼязнюють. Радниця президента Альона Вербицька розповідає, як вербували її

У грудні цього року в Росії заявили про затримання трьох українських шпигунів ― їх назвали агентами СБУ, які збирали інформацію про стратегічні об’єкти Росії. Також росіяни заявили, що затримали співробітника Головного управління розвідки, який мав вчинити теракт у Росії. Через тиждень в Росії заявили, що затримали 106 «прихильників українського неонацистського угруповання «М.К.У.» у 37 регіонах РФ. У Росії стверджують, що ними керував під прикриттям українських спецслужб уродженець Дніпра Єгор Краснов. Він з початку 2020 року утримується у дніпровському слідчому ізоляторі. Це вже не перші гучні затримання людей, яких росіяни звинувачують у підготовці терактів чи інших злочинах. У 2014 році українського інженера Юрія Солошенка виманив у Росію його партнер, а потім російські спецслужби звинуватили його у шпигунстві. А у 2017 році російські спецслужби виманили з України Павла Гриба, а потім звинуватили його в підготовці теракту. Нинішню радницю президента Володимира Зеленського Альону Вербицьку теж намагались завербувати і виманити з України співробітники російського Головного розвідувального управління. Вербицька з 2015 року працювала радницею начальника Генштабу — головнокомандувача ЗСУ Віктора Муженка, заступника глави Адміністрації президента [Петра Порошенка] Валерія Кондратюка, радницею генпрокурора Руслана Рябошапки, міністра оборони Андрія Загороднюка. Зараз вона радниця-уповноважена президента з питань забезпечення прав захисників, а також експерт у Тристоронній контактній групі. Її вмовляли визнати Євгена Панова розвідником, повпливати на керівництво, щоб відправити диверсантів у Москву, а також намагалися виманити в іншу країну. Кореспондентка «Бабеля» Оксана Коваленко зустрілася з Альоною Вербицькою та поговорила про методи російських спецслужб і вербування українців. Ось її історія.

З 2014 року я працюю у військових відомствах та інших органах, які близькі до людей, що приймають політичні рішення. Через мої посади, я переконана, і відбулися контакти, про які я зараз розповім.

Контакти через соціальні мережі

Всього було п’ять контактерів, називатиму їх так. Перші троє писали у Facebook. У 2016—2017, коли була активна фаза бойових дій в Україні, я була активним волонтером, правозахисником і в той же час — радником начальника Генерального штабу. Моя діяльність передбачала активні комунікації в соціальних мережах з військовослужбовцями, волонтерами та правозахисниками. Усім, хто мені писав, я відповідала. Саме в месенджері Facebook я спілкувалась і з «контактерами». Тактика їхнього спілкування змусила мене звернути на них увагу. З перших хвилин вони позиціонували себе як «сочувствующие граждане Российской Федерации». Писали, що бачать, як Україна потерпає від дій [Володимира] Путіна, і підтримують Україну.

Я переконана, що це були співробітники російських спецслужб, найімовірніше Головного розвідувального управління РФ. Вони абсолютно однаково формулювали речення: сухо, коротко, по-військовому. Вони позиціонували себе звичайними громадянами, але були надто обізнаними у військово-політичних питаннях. А ще вони спілкувалися зі мною чітко за графіком: доба через дві. Тобто так, як заступають на зміну оперативні чергові підрозділів спеціальних заходів в інформаційній сфері. Скоріше за все, я була закріплена за кимось із них, у кого і була в оперативній розробці.

Перший контакт був восени 2016 року — зі мною спілкувалась людина, підписана як Фелікс Хаос. Це був найактивніший і найтриваліший контакт. Він намагався увійти в довіру. За легендою мав судимості, але при цьому писав максимально грамотно, з усіма розділовими знаками.

Наше спілкування він зводив до того, щоб я визнала розвідниками [Євгена] Панова і ряд громадян України, яких затримали в Криму. Я наполягала, що вони — громадяни України, яких спецслужби Російської Федерації чомусь затримали на території України. Бо ж Крим ― це Україна. І от на історії про те, що Крим — це Україна, у нього ніби щось зламалося, він запевняв, що це російська територія. Потім оговтався і намагався «відмотати».

Його другим завданням, як я розумію, було мотивувати мене порадити вищому військовому керівництву відправити диверсантів чи спецслужби в Крим або на територію Росії, щоб «росіяни і кримчани зрозуміли, що зараз відчуває Україна». Він говорив про заходи у великих містах — називав це квестами, але мав на увазі теракти. Він так і говорив: «Пока Россия в крови не захлебнется, она не поймет, что сейчас чувствует Украина». Дивне твердження. Я запитувала, як кров мирного населення Росії допоможе українцям? Коли мені набридло з ним спілкуватися, я відправила йому фото Штірліца, після цього він припинив писати.

Склалося враження, що цей «Фелікс» був найменш досвідчений: він відповідав з великими паузами, ніби радився з кимось. Та й в цілому не зміг до кінця відіграти свій образ людини, яка все життя провела у в’язницях.

Другий контактер працював під прізвиськом Лектор Борман. З’явився у березні 2017 року, за рік до президентських виборів у Росії. З перших повідомлень я зрозуміла, що це спроба спецслужб РФ поновити зі мною контакт. Він поводився нахабніше, спілкувався з більшим натиском, теж натякав, що з росіянами треба говорити з позиції сили, згадував війну у Чечні і говорив, що чекає, поки з’явиться група, яка не боятиметься піти на «крайні заходи». Весь березень він натякав на те, що потрібно спланувати якісь заходи, які змусять «здригнутися» Росію та росіян. А у квітні 2017 року стався вибух у метро в Санкт-Петербурзі. За кілька днів він спитав, що я про це думаю — в мене пішли мурашки по шкірі. Я зрозуміла, що якби я раніше хоч у чомусь із ним погодилась, то смерті людей, могли б прив’язати до України і показати листування зі мною — радницею начальника Генштабу. Згодом слідство в Росії заговорило, що відповідальність за вибух взяло якесь угрупування з «Аль-Каїди», але, може, це тому, що привʼязати українців не вийшло.

Цей «Лектор Борман», до речі, смішно проколовся: він спитав мене про свого попередника — «Хаоса». Каже, що ось під одним з моїх постів той залишив коментар. Коли я написала, що то ж його колега, він обурився і почав виправдовуватись, що в 1990-і чув про таку людину, тільки її звали по-іншому. Дивне пояснення. Десь на цьому наше спілкування і закінчилося.

Паралельно з другим контактером мені періодично телефонували з російських номерів. І що цікаво — на два номери: один був у публічному доступі, а інший номер знало дуже обмежене коло осіб. Телефонували мені саме тоді, коли я довго не відповідала на повідомлення «Лектору». Можливо, їм просто був потрібен мій голос, щоб далі сфабрикувати якусь розмову. Але я не виправдала їхніх сподівань і на жоден дзвінок не відповіла.

Третій контактер ― Іван Петров. Він теж з’явився у 2017 році, але пізніше. Він явно брехав про те, чому почав мені писати: мовляв, Facebook йому підкинув мій профіль як рекомендованого друга, але спільних друзів у нас не було. Він захоплювався РНЕ і хотів, щоб я висловилася з приводу їхніх ідей, але я з’їжджала. Коли у Росії в грудні цього року почали затримувати неонацистів, якими нібито з СІЗО керував громадянин України, я подумала, що цей проєкт створили ще у 2017 році, коли мені натякали на створення подібних. З Петровим я досить швидко припинила спілкування.

На тривалий час мене залишили в спокої. У 2019 році змінилася влада, президентом став Володимир Зеленський. Мене призначили радником міністра оборони [Андрія] Загороднюка, і «дружні російські ГРУшники» відновили свої комунікації. Тепер — через Telegram.

Спочатку писав «Іван Іванов» — десь із вересня 2019 року. Він чітко писав добу через дві: доброго ранку, доброго дня, доброго вечора і на добраніч. І все. Я не відповідала. А далі він почав мені писати про своє спілкування з кимось із наших Сил спецоперацій. Мовляв, той удавав із себе спеца, а виявився слинтяєм. Ніби у них були однакові погляди, мій співрозмовник запропонував йому допомогу, той попросив його щось зробити, надіслав план, співрозмовник його розкритикував, мовляв, не хоче бути гарматним м’ясом. Він сподівався, що я почну щось розпитувати про план, але я не питала. Потім він повертався до цієї теми кілька разів — безрезультатно.

Вже у квітні 2020 року мені в Telegram написав такий собі «Чингіз». Він розповідав, що Україна — його батьківщина, але він живе в Росії. Писав, що заздрить методам Ізраїлю і Росії по боротьбі зі зрадниками: вони знаходять їх самі і карають без суду. Коли я спитала, звідки в нього мій номер, сказав, що взяв з відкритих джерел. Він ще спробував мене заінтригувати якимись повідомленнями з передової, але я вже не продовжувала подібне спілкування — все було однотипно і нецікаво.

Про кожного мого контактера я повідомляла контррозвідці. Під час спілкування з «Івановим» співробітники СБУ запропонували його «розробляти». Контррозвідник доповідав керівництву, йому було цікаво, він пробивав телефони і запропонував мені розговорити «Іванова» і витягнути на зустріч. На таке я би погодилась тільки у випадку, якби отримала якесь письмове доручення, щоб потім це не виглядало моєю власною ініціативою і не закінчилося кримінальною справою про державну зраду. Таких документів мені дати не змогли — для цього потрібно було готувати спецоперацію, писати її план і затверджувати.

Спроба витягнути в іншу країну

Листуваннями й телефонними дзвінками все не обмежилося. У 2017 році я була радницею тодішнього заступника голови Адміністрації президента Валерія Кондратюка, який відповідав за оборонний напрямок. До 2013 року я в Грузії зареєструвала фірму, відкрила рахунок. Останній раз була там у 2013 році. І ось у 2018 році на мене вийшов знайомий, з яким ми давно не спілкувалися. На мене вийшов мій знайомий з Грузії, з яким ми з 2013 року не спілкувалися.

Він запросив приїхати на навчання: нібито банк, в якому у моєї фірми був відкритий рахунок, проводив тренінги для своїх клієнтів-підприємців. Мене це здивувало, бо банк ― це грузинська філія українського банку, який має всі мої контактні дані і міг запросити на такий тренінг особисто. Я вирішила перевірити, що це за тренінг. Звернулася до нашого банку і спитала, чи проводять вони навчання для клієнтів. Виявилося, що ні. Я зрозуміла, що привід для запрошення видуманий, але не показала цього. Пізніше під час спілкування мій знайомий проговорився ― у нього виникла можливість відкрити бізнес у Москві, він давно про це мріяв, але все не виходило, а цього разу вийшло. У цю мить у мене пазли склалися. Ймовірно, йому запропонували бізнес у Москві за те, щоб він, можливо, викликав мене до Грузії. Грузія — дружня для нас країна, але фірма, де я мала бізнес, знаходиться у містечку за 80 кілометрів від Абхазії, де Росія зараз має військову базу. Хто знає, може мені світило якесь «Лефортово». Ми обговорювали це зі спецслужбами, вони сказали, що я правильно вирішила нікуди не їхати.

Був іще один випадок — мені подзвонила та намагалася зустрітися громадянка Грузії, яка розповідала, що в неї тут на війні загинув чоловік, вона хоче знайти його тіло і перевезти в Грузію. На той момент іноземці не могли служити в ЗСУ, тож це міг бути лише добровольчий батальйон. Я поспілкувалася з усіма командирами добровольчих батальйонів, але такого прізвища ніде не було. Я написала тій жінці великого листа з порадами, які документи зібрати і надіслати, яку інформацію надати. Виявилось, що вони розлучені, а чоловік має іншу дружину. А далі вона взагалі припинила писати. Якщо чесно, то після всіх цих повідомлень і спроб мене викликати в Грузію це виглядало так: якщо ти туди не виїхала, давай ми з тобою зустрінемось тут.

Навіщо все це було потрібно? Є декілька варіантів розвитку подій. Перший ― коли людину намагаються спровокувати на якісь висловлювання, які можна використати в інформаційному середовищі: ось, дивіться, радниця начальника Генштабу або міністра оборони пропонує або підтримує теракти.

Друге — підштовхнути до певних дій. Переконати в необхідності активно діяти, щоб далі ця ідея стала задумом і планом дій.

Або ж дати можливість розкрутити наратив, що українці — це терористи. Як було з Павлом Грибом, якого виманили з України і приписали йому бажання вчинити теракт.