Країни одна за іншою бойкотують Олімпіаду в Пекіні. Усе через репресії проти уйгурів. Ось як влаштована система таборів перевиховання і тотального стеження ― переказ нової книжки про район Сіньцзян

У лютому 2022 року в Пекіні мають відбутися зимові Олімпійські ігри. Уже кілька країн, серед яких США, Велика Британія, Австралія та Литва, оголосили змаганням дипломатичний бойкот. Офіційні представники цих держав не приїдуть на Олімпіаду, зокрема через порушення прав людини в китайському районі Сіньцзян. Там майже мільйон уйгурів примусово проходять «перевиховання» у спеціальних таборах. Про стеження за мусульманським народом і репресії проти нього відомо давно, але без деталей: китайська влада не дозволяє журналістам вільно працювати з цією темою. Однак американському досліднику Даррену Байлеру вдалося дізнатись, як система таборів перевиховання влаштована ізсередини. З 2011 року він бував у провінції Сіньцзян як етнограф. Коли потрапити в регіон стало складніше, Байлер звʼязався з тими, хто колись жив у провінції, але згодом виїхав звідти, зокрема в Казахстан. Поспілкувавшись із цими людьми, Байлер написав книжку «У таборах», яка цього року вийшла у видавництві Columbia Global Reports. Видання стало однією з найбільш резонансних нехудожніх книжок у США. Ось вибране з книжки про те, як система може визначити людину готовою до злочину ― і на кілька років позбавити її нормального життя.

Двадцатипʼятирічна Віра Жоу не вчиняла злочинів, але її затримала поліція. У 2017 році вона просто пройшла в інший район міста ― куди, як виявилось, без попереднього дозволу уйгурам не можна. У поліцейському відділку їй показали відео із системи спостереження: обличчя кожної людини в натовпі обведене зеленим квадратом, її ― жовтим. І збоку пояснення: «Представниця народу уйгурів, навчається у США, перебуває далеко від свого кварталу». Це ще не червоний квадрат, яким система маркувала злочинців, але жовтий теж був небезпечним ― він означав, що людина може скоїти правопорушення. За новими правилами, які у 2017 році почали діяти у провінції Сіньцзян, Віру відправили до виховного центру.

У центрі Віру поселили в камері з казашкою, на смартфоні якої виявили підозрілий додаток ― WhatsApp, і з іншою уйгуркою, яка продавала на ринку смартфони та дозволяла реєструвати сім-картки на своє посвідчення особи. Усе це ― підозріла активність, яку, за новими правилами, треба було знешкоджувати перевихованням. Китайська влада запровадила нові правила за сім місяців до випадку з Вірою, система ще не була готова до масового затримання людей: спершу затриманим навіть бракувало посуду, вони мали спільні тарілки.

У камері було кілька двоярусних ліжок і плакат із написами: «Говоріть лише державною мовою. Любіть батьківщину. У цій кімнаті немає релігії. Не псуйте телевізор чи будь-що в цій кімнаті. Не бийтеся. Не говоріть пошепки. Не спілкуйтеся зі студентами в інших камерах. Сидіть на своїх стільцях». Стільці стояли перед телевізором, що транслював уроки китайської та пропагандистські відео про велич Китаю. Невдовзі жінок перевели до іншого корпусу з відеокамерами, датчиками руху, динаміками: якщо хтось закривав очі перед телевізором чи вставав зі стільця, наглядачі кричали людині, щоб повернулася на місце. Сідати на ліжка вдень заборонялось.

Формально це був виховний заклад, тож до кожної камери прикріпляли «життєвого вчителя» ― ніби класного керівника. Це був службовець із Міністерства цивільних справ. Віру призначили «старостою» і зобовʼязали повідомляти «вчителю» про неналежну поведінку співкамерниць. Щотижня кожен із «учнів» мав писати «звіт про думки», описуючи, як старанно він працює над своїм виправленням. Цей звіт мав демонструвати прогрес: людина нібито все глибше каялася за свої «неналежні думки» та ставала на шлях виправлення. Проблемою було те, що звіт треба було писати китайською, тоді як затримані ― серед них вистачало літніх людей ― часто її не знали. Однак найпринизливішим було отримання їжі. Перед сніданком, обідом чи вечерею по телевізору починали в режимі караоке транслювати патріотичні китайські пісні. Їх треба було співати якомога ретельніше. Якщо наглядачам не подобався спів, вони вмикали наступну пісню. І лише коли їх влаштовувало виконання, затримані отримували свою порцію ― легкий суп і одну чи дві парові булки.

Нікому в центрі не говорили, коли їх звільнять і чи випустять взагалі. «Коли перевиховання успішно завершиться», ― відповідали «життєві вчителі», не називаючи конкретної дати. Через сім місяців мати Віри, яка проживає в американському Сіетлі, почала збирати від викладачів вишу, де навчалася її дочка, заяви про те, що дівчина не може продовжити навчання, що вона завжди була чемною та старанною студенткою. Сімʼї вдалось передати ці листи у виховний центр. За місяць без жодних пояснень Віру відпустили, однак вона залишалась під наглядом поліцейських і щотижня мала приходити до центральної площі рідного міста, де урочисто підіймали китайський прапор. Там їй треба було співати китайський гімн і розповідати про те, як сильно вона любить Китай і китайську владу.

Поведінка Віри онлайн теж змінилась. Щойно її наглядачка робила в соцмережах якийсь пост ― зазвичай це було щось зі звітів про досягнення влади, Віра перша лайкала його та поширювала на своїй сторінці. Їй рекомендували «випромінювати позитивну енергію». Мовляв, так нагляд над нею припиниться швидше. Зрештою, у 2019-му їй повідомили, що вона поводиться достатньо добре, аби її випустили за кордон продовжити навчання. Віру змусили підписати документ про нерозголошення всього, що відбувалося з нею у виправному центрі. «У твого батька тут непогана робота, скоро йому виходити на пенсію. Памʼятай про це», ― порадили їй у поліції. Невдовзі Жоу повернулась до Сіетлу, відставши від однокурсників на два роки.

Після Другої світової війни Сіньцзянський автономний округ був населений здебільшого уйгурами та казахами, етнічних китайців там було 9%. Між китайською і радянською владою навіть пройшли перемовини про те, щоб включити регіон до складу якоїсь із радянських соціалістичних республік. Однак провінція, що за площею майже втричі більша за Україну, залишилася в Китаї.

Це був бідний, відсталий і малонаселений за китайськими мірками регіон: навіть зараз там проживають 25 мільйонів людей. Однак у Сіньцзяні знайшли чималі поклади корисних копалин, зокрема газу. Він став для Китаю стратегічно важливим ― і з 1960-х років центральна влада почала курс на асиміляцію корінного населення. У головні міста регіону переселяли етнічних китайців ― нібито заради великих інфраструктурних проєктів. У Сіньцзяні будували заводи й автошляхи, китайців призначали керівниками місцевих адміністрацій. Однак влада, особливо в аграрній південній частині регіону, належала місцевим, як і раніше.

Так тривало до 11 жовтня 2001 року. Місяцем раніше в Нью-Йорку терористи зруйнували вежі Всесвітнього торгового центру. Влада КНР вирішила, що в Китаї теж існує небезпека тероризму, адже уйгури та казахи ― мусульмани. І хоч підстав вважати місцеве населення екстремістами не було, у країні оголосили «народну війну з тероризмом». Основною точкою докладання зусиль став Сіньцзян. Тепер туди не лише завозили етнічних китайців ― уйгурських і казахських чоловіків активно вивозили в інші регіони «на будівництва». Поліція ставилася з підозрою до тих, хто відвідує мечеть, дискримінувала тих, хто не міг висловитись китайською. Невдовзі у місцевих зʼявився додатковий засіб комунікації ― мобільний інтернет.

Автор книжки описує випадок молодого уйгура Кейзера, який витрачав на мобільний інтернет більше грошей, ніж на їжу й одяг. Спершу він спілкувався в чатах текстовими повідомленнями ― однак провайдери часто блокували їх, оскільки вони були написані не китайською. Тоді Кейзер почав обмінюватись зі знайомими голосовими повідомленнями. Вони обговорювали релігію та, серед іншого, Коран. І політику, зокрема становище уйгурів. Чиновники критикували комунікацію місцевих онлайн, називаючи її ризиком «талібанізації» ― однак на той час нічого вдіяти з цим іще не могли.

Улітку 2009-го серед населення Сіньцзяну поширився ролик про знущання з уйгурських заробітчан на сході країни. Їх били та лаяли наглядачі з-поміж етнічних китайців. Уйгури вимагали покарати тих, хто знущався, ― цього не сталося. У столиці регіону, тримільйонному місті Урумчі, почались демонстрації. Якоїсь миті дійшло до убивств ― під час одного з погромів уйгури вбили близько 130 китайців. Урядова «війна з тероризмом» отримала привід стати інтенсивнішою. Остаточно розвʼязати проблему регіону влада вирішила повною асиміляцією місцевих народів через перевиховання. У середині 2010-х технології вже дали таку можливість.

У 2017 році в Сіньцзяні запустили урядову програму «Здоровʼя для всіх». У всіх місцевих жителів взяли відбитки пальців, зразки крові та ДНК, зробили знімки обличчя та сітківки, записали зразок звучання голосу. Усі ці дані систематизували та передали на опрацювання китайським компаніям, що розробляють системи стеження. Результатом було те, що Віра Жоу побачила на екрані в поліцейському відділку: програма могла миттєво розпізнавати людей на відео чи фото й автоматично визначати «потенційних правопорушників». Ця система отримала назву Face++.

Тоді ж, у 2017-му, у Сіньцзяні зʼявилися блокпости, на яких перевіряли вміст мобільних телефонів. Спершу цю перевірку було легко обійти, адже інспектори погано зналися на сучасних технологіях. Однак невдовзі вони просто завантажували на смартфони спеціальні програми, які самі стежили за вмістом пристроїв і комунікацією користувачів. За словами Кейзера, порятунком стало лише використання кількох смартфонів чи вихід у місто без мобільного.

Усе це відбувалось під гаслами боротьби за здоровʼя та безпеку громадян. Кілька експериментальних зон, де порядки були особливо жорсткими ― наприклад, інспектори могли будь-коли завітати в житло будь-якого мешканця, називалися «містами безпеки».

Починаючи з 2017 року людей, які викликали навіть найменші підозри влади, почали відправляти до центрів перевиховання. Мати Кейзера назвала це «телефонним лихом», адже більшість приводів відправити людину туди знаходили саме у смартфонах. Наприклад, встановлений Instagram чи обговорення глав Корану зі знайомими.

Автору книжки вдалося знайти жінку, яка в одному з таких центрів викладала китайську. Вона розповіла йому, як це було.

Мати Кельбінур Седік ― уйгурка, однак тато ― узбек, тому її записали узбечкою. Так уже тоді, у 1970-х, було безпечніше й вигідніше для карʼєри. З 1992-го Кельбінур викладала китайську у звичайній школі. У 2017 році дирекція закладу сказала, що її відправляють навчати китайської «неосвічених людей». Права відмовитись вона не мала, розповідати про свою роботу іншим ― теж. Її повезли у віддалену локацію, в якій колись був будинок для літніх людей.

Те, що люди там були неосвіченими, ― неправда. Чимало хто мав і західну освіту. Також у центрі перебували літні люди, старійшини уйгурських поселень чи мулли. Кельбінур згадує, як на першому занятті привітала учнів традиційною серед мусульман фразою «Ассаламу алейкум». Ті здивувалися, а дирекція того ж дня наказала їй вітатися лише китайською. Інакше Седік могли таврувати як «дволику» ― ту, яка нібито підтримує китайську владу, але насправді чинить проти неї всілякі капості. «Дволиких» теж відправляли на перевиховання.

Кельбінур пригадує, як у її таборі все було націлене на приниження затриманих. Світло в камерах вночі не вимикали. Прокинувшись, люди мали годинами сидіти на своїх ліжках рівно, випʼятивши груди. Це призводило до проблем у тілі. Туалет у камері ― звичайне відро ― чистили раз на тиждень. Порції їжі були замалими, щоб наїстися. Двері в кожній камері прочинялись лише на пів метра, а посередині висів ціп, тож затриманим доводилося заходити в неї навприсядки. Наглядачів-китайців це розважало. У літніх чоловіків обрізали волосся й бороди. Жінкам забороняли носити хустки, хоча в їхній культурі їх носять із раннього дитинства.

Одного разу викладачку запросили до кімнати спостереження за затриманими. Директор закладу показав їй монітори: на них можна було побачити відео з усіх камер в HD-якості. Тицьнувши на обличчя вʼязня, можна було побачити його досьє. Якщо хтось шепотів, можна було крикнути по гучному звʼязку відразу в камеру: «Не порушуйте!» Це спрацьовувало, адже люди боялися ― у центрі перевиховання траплялись випадки побиття затриманих. Також для них були облаштовані кімнати допитів зі спеціальними «кріслами тигра», на яких людей тримали в незручній позі. І, звісно, порушника могли тримати в центрі нескінченно довго.

Поступово нову систему поводження влади з уйгурами освоїв бізнес. Влада замовила у приватних технологічних корпорацій системи стеження за людьми. Також, крім поліцейських, вулиці Сіньцзяну патрулюють близько 90 тисяч «наглядачів за порядком» із приватних компаній. За свідченням одного колишнього працівника такої компанії, там платили близько тисячі доларів на місяць, що втричі більше за середню місцеву зарплатню. Однак головне ― у тому, що бізнес зайшов на територію самих «центрів перевиховання». Автор описує випадок із виробником шкіряних рукавиць, який продає свій товар по всьому Китаю. Рукавиці шили в такому центрі, а працівникам платили по 100 доларів на місяць. Влада активно підтримує прихід китайського бізнесу в Сіньцзян, спокушаючи податковими пільгами та компенсацією транспортних витрат. І тим, що браку дешевої робочої сили в регіоні не буде ще довго.

«Великому брату» не дають зміцніти вільні медіа. Підтримати «Бабель» можна тут.