Правда, що людей інколи помилково ховають живцем? Чи можуть мертві тіла взагалі рухатись? Публікуємо уривок з «Чи зʼїсть котик мої очі, коли я помру?» — дуже життєствердної книги про смерть

У листопаді 2021 року в українському перекладі вийшла книга Кейтлін Дауті «Чи зʼїсть котик мої очі, коли я помру?». Дауті вивчала історію Середньовіччя в Чиказькому університеті, фокусуючи свої дослідження на темі смерті та її зображенні в культурі. Після університету вона працювала в ритуальних конторах і крематорії в Сан-Франциско та заснувала «Орден Доброї Смерті» — асоціацію професіоналів ритуальної галузі, щоб разом із художниками, письменниками та науковцями змінити ставлення американців до смерті, похорону та жалоби. Уже десять років Кейтлін веде свій канал на YouТube, на якому ділиться історичними фактами про смерть і поховання, а також дає поради клієнтам і власникам ритуального бізнесу. У книзі «Чи зʼїсть котик мої очі, коли я помру?» вона вирішила викласти свій досвід і відповісти на найбільш розповсюджені запитання про трупи та смерть. «Бабель» з дозволу видавництва Vivat публікує уривок з книги Кейтлін Дауті — про те, що відбувається з тілами після смерті, як пукають бактерії та звідки взялися історії про ходячих мерців.

Чи може моє тіло сісти й застогнати після смерті?

Підійдіть-но ближче, любі вмирущики. Не певна, чи варто розповідати вам це, бо таємна рада трунарів може прогніватися на мене, та все ж ризикну. Одного вечора я затрималася на роботі допізна. У залі на столі лежав укритий білим простирадлом чоловік віком за сорок. Щойно я підійшла до рубильника вимкнути світло, як почула моторошний стогін, що линув із тіла, яке тієї ж миті сіло, як той Дракула, що встає із домовини… Окей, нічого подібного не було — то я все вигадала. (Але не про роботу допізна, бо працівники бюро ритуальних послуг частенько затримуються на роботі до ночі.) Однак ця історія або ж подібні до неї належать до найулюбленіших людських байок про похоронні бюро і морги. Зазвичай джерелом цих побрехеньок є «кума жінки двоюрідного брата», що працювала в похоронному бюро колись у вісімдесятих і на власні очі — от тобі хрест — бачила, як небіжчик сідав на столі. До того ж і в газетах і на всіляких форумах в інтернеті можна знайти безліч подібних історій під заголовками на кшталт «Страшна правда, яку похоронні бюро від вас приховують». Так можуть тіла рухатися після смерті чи ні?

Запам’ятайте: ваше тіло не підводитиметься саме собою після смерті, наче під дією невідомої потойбічної сили. Це вам не кіно жахів. Трупи не можуть кричати, вставати, хапати вас за волосся й тягнути в самісінькі надра пекла. (Хоча, мушу зізнатися, на початку роботи в похоронному бюро я сама мала деякі з цих нераціональних страхів.) Однак якщо мертве тіло не здатне робити розмашистих кінематографічних жестів, це ще не значить, що воно не може інколи сіпатись, дриґатись і навіть стогнати. Зараз ви скажете, що мертвяк, який рухається, це до біса стрьомно! Гаразд, я вас почула. Але дозвольте зауважити, що те, чому і як подібні речі трапляються, запросто пояснює наука. Нервова система людини одразу після смерті останньої певний час лишається активною, через що тіло може посмикуватись. Такі спазми зазвичай спостерігаються перші кілька хвилин після смерті, хоч інколи це може трапитися й за цілих дванадцять годин. А щодо звуків, то і тут є пояснення. Коли переносити нещодавно померле тіло, з його легень може виходити повітря, створюючи моторошні звуки, схожі на стогони. Більшість медсестер із власного досвіду знає, що воно таке. Тому, коли свіжий небіжчик сіпнеться чи застогне на столі, вони звикли реагувати на це спокійно й без вересків: «Господи боже! Воно живе! ВОНО ЖИВЕ­Е­Е­Е!»

Крім того, мертве тіло здатне видавати звуки, що не мають анічогісінько спільного з діяльністю живої нервової системи. Після смерті у шлунку негайно починається запальна гулянка, на яку сходяться мільярди запрошених бактерій. Спершу вони пожирають шлунок і нутрощі, відтак — переходять до печінки, серця, мозку. Як усім відомо, після великого бенкету лишається купа сміття. Так само й тут: ці мільярди бактерій виробляють гази — наприклад, метан і аміак, — що роздувають мерцю живіт. Здуття означає внутрішній тиск, який потребує виходу. Коли шлунок переповнюється газами, тіло очищується, випускаючи із себе смердюче повітря або рідину, що може супроводжуватися лиховісним сичанням. Тому не бійтесь: то не примари кличуть вас із потойбіччя… то бактерії пукають. Віками людей, що не мали чіткого, наукового погляду на смерть, зачаровували стогнучі трупи. Перш ніж ми дізналися про пукання бактерій і відмирання нервової системи, усіх нас мучив нездоланний страх бути похованими заживо. Адже через стогін і посмикування мертвяк уже не здається нам аж таким мертвим.

Наприкінці XVIII сторіччя в Німеччині навіть з’явилися лікарі, які вважали за найкраще почекати, щоби перевірити, чи справді людина померла. Трохи часу — і мрець почне розкладатися: гнити, роздуватися, смердіти — словом, увесь букет. Ці погляди призвели до створення спеціальних установ — лейхенгаузів — таких собі тимчасових моргів, у яких тіла зберігали в добре опалюваних кімнатах (бо тепло прискорює розклад), аби зі стовідсотковою впевненістю переконатися, що мертві справді померли. Наглядав за всім цим спеціальний санітар. А раптом хтось застогне, прокинеться і попроситься до туалету? Нерідко на трупи вішали дзвіночки, щоб ті дзеленчали, коли хтось заворушиться, і на звук прибігав санітар. На практиці це мало такий вигляд: бідолашний юнак цілісінький день мусив сидіти серед цілковитої тиші в приміщенні, повному смердючих трупаків. В одному з таких моргів у Мюнхені з відвідувачів навіть брали гроші за можливість побути серед мертвих. А ще — розробили спеціальну систему сповіщення на випадок, якщо хтось зненацька оживе: до пальців рук і ніг трупів прив’язували мотузки, що тягнулися до фісгармонії (це такий собі маленький орган, що грає, коли крізь нього проходить повітря). Найменший рух мав умикати інструмент, тим самим викликаючи санітара.

Такий метод виявився ефективним, щоправда, тіла «рухалися» через звичайне здуття. Лиш уявіть собі, як сердешного санітара будить посеред ночі пекельна какофонія, що лунає з порожньої зали. До кінця XIX сторіччя більшість цих закладів закрили. За словами доктора фон Штейделя, з мільйона тіл, що пройшли через ці морги, не ожило жодне. Отже, підіб’ємо підсумки. Так, мертві тіла можуть рухатися, але рухи ці ледь помітні, а їхня природа науково поясненна! Це не привиди, не демони й не зомбі. Радійте хоча б, що ви не на місці санітара одного з лейхенгаузів.

А видання після смерті не ворушаться взагалі, тож їм потрібна підтримка читачів, щоб не померти.