Андрій Шевченко написав автобіографію «Шляхетна сила». Вона про конфлікти з Ребровим, дружбу з Берлусконі, кохання і про те, як його хотіли викрасти. Ось найцікавіше з італійського видання

Українського футболіста Андрія Шевченка в Італії досі називають re ― король. Наприкінці 1990-х ― на початку 2000-х він був форвардом клубу «Мілан» і головною зіркою італійського футболу. Саме тому свою автобіографію Шевченко спершу видав в Італії. Книжка Forza gentile вийшла у квітні цього року й описує події від дитинства Шевченка і перших дворових футбольних матчів до завершення карʼєри гравця у 2012 році. Там є і похвилинні описи знакових матчів, і розповіді про життя футболіста за межами поля, і спогади про людей, які вплинули на його карʼєру. Наприклад, про тренера київського «Динамо» Валерія Лобановського. Згадує Шевченко й про те, як у 1999 році його хотіли викрасти. Цієї осені адаптований варіант біографії футболіста і тренера має зʼявитися українською. А поки ми переказуємо найцікавіше з оригінальної італійської версії.

Про дитинство

Сімʼя Шевченків жила в київському районі Оболонь ― у квартирі на 40 квадратних метрів, де Андрій ділив кімнату із сестрою. У школі з предметів його цікавила хіба що історія. За домашніми завданнями він не засиджувався ― натомість увесь вільний час проводив на футбольному майданчику у дворі, де перемагав або найсильніший, або «той, кого мама найпізніше покличе вечеряти». Андрію подобалась будь-яка роль ― захисника, воротаря, форварда, аби тільки грати у футбол.

Одного разу після шкільних футбольних змагань Шевченку додому зателефонували з футбольного клубу «Динамо». На таких матчах представники клубу відбирали обдарованих хлопців. Андрію запропонували грати в дитячому «Динамо». Батьки дали згоду. Однак уже за місяць сталась аварія на ЧАЕС. Дітей із Києва відвезли в літні табори до моря, домовленість із «Динамо» забулася. Утім, восени з клубу передзвонили. Якби не той дзвінок, доля Шевченка могла б скластися інакше.

Шевченко відвідував тренувальну базу «Динамо» у столичному районі Нивки. Дорога щодня займала дві з половиною години ― це було важко, але футбол врятував його від багатьох спокус. Більшість друзів Шевченка згодом або спилися, або потрапили до тюрми.

Шевченко запевняє: якби не футбол, він все одно став би спортсменом. Його захоплювали баскетбол, теніс, реслінг, хокей. Улітку у вільний час він бігав довкола озера Вербного, узимку використовував його як ковзанку.

У березні 1989-го 12-річний Шевченко у складі дитячого «Динамо» поїхав на змагання до Італії, у маленьке містечко Агрополі. Там він уперше спробував піцу і кока-колу, а італійці подарували йому блакитні джинси та спортивний костюм.

Наступного року Шевченко відправився на змагання до Уельсу. Його визнали найкращим бомбардиром матчу і подарували бутси. Дуже швидко вони стали малими й порвалися ― після кожної гри Шевченку доводилось їх зашивати. Штопані бутси він не викинув дотепер.

Після закінчення школи Шевченко планував навчатися в Інституті фізкультури, але не склав іспити. Батько-армієць запропонував піти у військове училище. Це поставило б хрест на футбольній карʼєрі. На сімейній нараді Андрій вмовив батьків дати йому рік, протягом якого він досягне помітних успіхів у футболі. Уже за кілька місяців хлопця взяли в «дорослу» команду «Динамо-2», а тоді почали включати й в основний склад. Перша зарплата Андрія становила 50 доларів на місяць, згодом 150. Це більше, ніж заробляв його батько. Перші кілька зарплат Шевченко відклав і придбав додому телевізор і відеомагнітофон. «Хоч останній інколи ковтав касети, не повертаючи їх, таких предметів розкоші у нас вдома доти не було», ― згадує він.

Невдовзі футболіст придбав свою першу автівку ― червону «девʼятку».

Про Сергія Реброва

Ще однією українською футбольною зіркою 90-х був Сергій Ребров. Між ним і Шевченком у «Динамо» була жорстка конкуренція ― вони жалкували дати один одному вигідний пас. Результат ігор був гіршим, ніж мав бути. Згодом цю проблему вони вирішили ― це, пише Шевченко, «перетворило нас на чудовий тандем, адже ми бачили футбол однаково».

Після тренувань Ребров рідко розважався разом із командою ― більше часу проводив у своїй кімнаті. Там у нього було повно апаратури та географічних карт ― Ребров був радіоаматором. Як згадує Шевченко, Сергій спілкувався з такими ж радійниками з усього світу ― і часом зранку хвалився, що вночі зловив сигнали з Північного полюса чи з космічної станції.

Про Валерія Лобановського

Головного тренера «Динамо» Валерія Лобановського Шевченко у книжці називає «полковником» ― він мав звання полковника внутрішньої служби МВС. Його тренування завжди були тяжкими ― під кінець «про порятунок благав кожен мʼяз». Зіркові гравці «Динамо» буквально плакали, вимолюючи в Лобановського завершити тренування ― той завжди відмовляв. «Тренування зроблять вас щасливими, ― згадує Шевченко слова Лобановського. ― А дисципліна ― успішними».

Лобановський сповідував науковий підхід до футболу і можливостей футболістів. У його скромно обставленому кабінеті, крім нагород і дошки з крейдою для розбору матчів, були журнали з показниками здоровʼя та футбольною статистикою кожного гравця. Спільно з фізіотерапевтами Лобановський розробив спосіб, як за допомогою вправ, харчування і режиму дня отримувати максимум від кожного гравця. Зрештою, він перетворив «Динамо» на «компактну, агресивну команду». А для Шевченка став майже батьком ― суворим і завжди з доречними порадами. Наприклад ― «не задовольнятися тим, чого досяг у цей момент, не розслаблятися». Цю фразу футболіст цитує у книзі кілька разів.

Коли у травні 2002 року Лобановський помер, Шевченко терміново прилетів із Мілану до Києва. Наступного року, коли «Мілан» після вирішального голу Шевченка отримав кубок Ліги чемпіонів, він попросив дозволу привезти нагороду до Києва. Італійські тренери погодились, і форвард прийшов із кубком до памʼятника Лобановському біля стадіону «Динамо». Цей трофей, пише Шевченко, ― заслуга «полковника».

Про перехід у «Мілан» і загрозу викрадення

Після кількох переможних матчів 1998-го Шевченко почав помічати, що на тренуваннях та іграх регулярно зʼявляється один і той самий чоловік. Невдовзі він підійшов до форварда, представився Резо Чохонелідзе і російською пояснив, що від імені футбольного клубу «Мілан» спостерігає за гравцем. Керівництво «Динамо» ― тренер Валерій Лобановський і власник Григорій Суркіс ― знали про це.

Невдовзі футболіста запросили до кабінету власника «Динамо» Григорія Суркіса. Там люди з «Мілану» підтвердили Шевченку, що він їх цікавить. «Резо буде нашими очима, він ще послідкує за тобою, а поки що ось подарунок», ― сказав один із гостей, простягнувши футболку у фірмових червоно-чорних кольорах «Мілану». На футболці був напис ― Shevchenko. Гості запевнили, що в цій формі футболіст зможе отримати «Золотий мʼяч». Андрій змовчав, а ввечері показався в обновці батькам із запитанням: «Ну як, мені пасує?»

Коли стало широко відомо про трансфер Шевченка до «Мілану», власник «Динамо» знов покликав гравця до свого кабінету. Там було ще кілька чоловіків. Суркіс представив їх співробітниками СБУ. Вони розказали, що прослуховують телефонні розмови потенційних злочинців, які планували викрадення Шевченка, щоб отримати за нього викуп. У 1999 році Шевченко був змушений жити з цілодобовою охороною.

Про переїзд до Італії та Сільвіо Берлусконі

Щойно Шевченко прибув до Італії, віцепрезидент «Мілану» Адріано Гальяні попросив свою доньку походити з ним по кавʼярнях. Шевченко не розумів, навіщо його беруть у компанію, де він зазвичай просто мовчить. Згодом стало ясно ― щоб вивчити мову. Шевченко пригадує, як сварився Резо, що його італійська погана, а словниковий запас бідний. Той звернув увагу, що скаржиться українець італійською і робить це непогано.

Не останню роль в житті Шевченка в Італії зіграв власник «Мілану», політик і бізнесмен Сільвіо Берлусконі. Шевченко жив на його віллах, і той «дбав про кожну дрібницю». Зокрема, Берлусконі допоміг із пересадкою серця для батька Андрія ― «Мілан» організував його екстрений переліт із Києва до Італії та обстеження у знаменитого кардіохірурга Маріо Вігано. Операція пройшла успішно, і батько футболіста прожив іще 15 років.

Згодом Шевченко вирішив, що в разі смерті його органи можуть використати для трансплантації. Одного разу він навіть був на операції з пересадки серця. «Це був дивовижний досвід, ― пише футболіст. ― Коли я не влучаю по воротах, люди просто свистять. Коли помиляються такі лікарі, люди вмирають».

Про дружину Крістен Пазік

З американкою Крістен Пазік, із якою Шевченко у шлюбі вже 17 років, він познайомився на вечірці у 1999-му. Вона, за словами футболіста, була красивішою «навіть за кубок Ліги чемпіонів» і раніше зустрічалась із сином Берлусконі. Вони познайомилися завдяки спільному приятелю і невдовзі почали зустрічатися.

Шевченко освідчився Крістен у коханні невдовзі після терактів 11 вересня. Вибухи застали її у США, і кілька місяців вона не могла повернутись до Італії через припинене авіасполучення. Коли ж нарешті приїхала до Мілану, то лише для того, щоб зібрати речі та повернутись у Штати. Футболіст зі сльозами сказав Крістен, що не може без неї, і запропонував жити разом. Вона погодилась ― речі перевезли до нього.

Чотирнадцятого липня 2004 року Шевченко та Крістен одружилися. Церемонія пройшла, коли футболіст грав у гольф із татом Пазік у США. Коли вони дійшли до 14-ї лунки, на полі зʼявилися Крістен із матірʼю. «Усе тривало дві хвилини, ― згадує він. ― Поцілувались ― і все. Ми з її батьком, тепер уже моїм тестем, продовжили грати».

Тоді Крістен уже була вагітна. За пʼять місяців у подружжя народився перший син ― Джордан. Шевченко був присутнім на пологах. Згадує, що все ходив кімнатою, хвилюючись більше за дружину, яка «поставилася до цієї справи філософськи».

Про «Челсі»

Одного літа в Мілані Шевченко прийшов із дружиною повечеряти в ресторані Four Seasons, у якому він свого часу підписав перший попередній контракт із футбольним клубом Берлусконі. Там до нього підійшов чоловік і російською запитав, чи знає Шевченко про футбольний клуб «Челсі». Після ствердної відповіді попросив пройти за ним: «Тут є одна людина, яка хоче з вами поговорити». Це був Роман Абрамович ― російський олігарх, який незадовго до того придбав «Челсі». Він здався Шевченку прямою і навіть простою людиною. Вони не дійшли якихось конкретних домовленостей, просто обмінялись телефонами.

«Челсі» кілька разів пропонував «Мілану» продати футболіста. Берлусконі особисто відмовляв. Доки 29 вересня 2006-го Шевченку не виповнилося 30 ― і він замислився над змінами в карʼєрі. Зокрема, футболіст хотів спробувати себе в чемпіонаті іншої країни. Шевченко сам зателефонував Абрамовичу і сказав, що хотів би грати в «Челсі». Берлусконі запевнив, що «Мілан» не хоче втрачати гравця, Шевченку навіть запропонували новий пʼятирічний контракт із підвищеною зарплатою ― такою ж, яку він мав би в «Челсі». Шевченко відмовився.

У «Челсі», однак, справи у нього від початку йшли погано. Давалися взнаки травми, зокрема пахова й міжхребцева грижі. Після лікування тренери виводили його на поле за 15 хвилин до закінчення матчу ― надто пізно, щоб зорієнтуватися й показати результат. Шевченко попросив перевести його у другий склад клубу. Там він поступово повернувся у форму. Однак протягом цього часу він вирішив, що в «Мілані» йому краще, і попросив Абрамовича дозволити йому повернутися туди. Той не відмовив.

Про повернення в Україну

Співмірних із попередніми успіхів у «Мілані» Шевченко теж не мав, до того ж заважали травми. У другій половині книжки про проблеми зі здоровʼям згадується ледь не на кожній сторінці. Він поступово втрачав віру в себе, допоки його не покликали в національну збірну України до Євро-2012. Коли він побачив своє прізвище в переліку форвардів, «відчув себе цілковито щасливою 36-річною дитиною». І сказав сам про себе: «Андрій Шевченко. Усе ще живий футболіст».

Перший матч української збірної ― проти Швеції 11 червня 2012 року ― став останнім у професійній карʼєрі Шевченка, в якому він забив гол. За добу до матчу через біль у спині Шевченко все ще не знав, чи зможе вийти на поле. Летіти до клініки в Німеччину, де в таких випадках з ним працювали лікарі, було запізно. Тоді друг підказав, що в Москві є фізіотерапевт Олександр, «який може творити дива». Увечері 10 червня його привезли до Києва.

Олександр масажував Шевченка протягом двох годин ― зранку Андрій прокинувся із забутим уже відчуттям легкості в тілі. «Зникли й фізичний, і моральний біль. Я сказав [тренеру української збірної Олегу] Блохіну, що повністю готовий вийти на поле», ― згадує гравець. Тоді він забив головою два мʼячі, які принесли українській збірній перемогу у грі. Трохи більше ніж за місяць, 27 липня, Шевченко оголосив про завершення карʼєри футболіста.

Шевченку вистачило двох хвилин, щоб одружитися. Задонатити «Бабелю» можна ще швидше (поцілунки необовʼязкові).