Тексти

Програміст Іван Данилюк полюбив фігурне катання, але не приймав жорстокого ставлення тренерів до дітей. Він роками досліджував, чому так стається, а тоді переїхав із Барселони до Києва — змінити пріоритети українського спорту

Автори:
Антон Семиженко, Дмитро Раєвський
Дата:

Сергій Моргунов / «Бабель»

Двадцять третього липня в Токіо розпочались чергові Олімпійські ігри. Українським спортсменам бажають успіху чиновники, переможцям держава обіцяє щедрі винагороди. При цьому загальний рівень фізичної активності українців — один із найнижчих у Європі, а у сфері професійного спорту бувають випадки психічного й фізичного насильства. Програміст Іван Данилюк потрапив у світ спорту вже дорослим — і не міг збагнути, чому тренерам в Україні дозволяють кричати на спортсменів чи принижувати Їх. Щоб зрозуміти це, він у вільний від роботи час спілкувався з батьками, тренерами, досліджував історію професійного спорту. І зʼясував, що жорстокість у тренуванні — наслідок радянського підходу до спорту, де головними були медалі, а не масовість. І що традиційна європейська система, де в основі громадські спортивні клуби, — інакша. Торік Данилюк повернувся з Барселони, де жив і працював, до Києва — щоб спробувати змінити українську систему спорту. І дещо йому вже вдається.

1.

У дитинстві через проблеми зі здоровʼям спорту в житті Івана Данилюка було мало. Його захопленням стало програмування: перший свій код він написав у шість років, з вісімнадцяти працював програмістом. А в двадцять один рік, у 2005-му, Іван випадково потрапив на ковзанку. Просто побачив її в одному з київських ТРЦ ― і вирішив спробувати.

— Мене зачепило з першої секунди. Я пішов на наступний день, тоді ще через день, тоді ще. Все було на дуже базовому рівні ― тримався за бортик, намагався навчитися стояти самостійно, — розповідає він.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Невдовзі Іван знайшов першу в Україні групу, де навчають фігурного катання дорослих, і ходив на тренування майже щодня. А паралельно почав збирати інформацію про цей вид спорту. Виявилося, що даних про фігурне катання в Україні у відкритому доступі практично немає.

— Не було ні сайту, ні інформації, хто чемпіон, ні де проходить чемпіонат України. І я вирішив зробити сайт сам, — каже він. Перший варіант сайту виглядав так.

Якось група фанатів вирішила поїхати на чемпіонат Європи й підтримати нашу збірну. Захотіли зробити банер із фотографіями фігуристів. Виявилось, ніде немає їхніх фото. Іван орендував камеру й почав фотографувати майже всі змагання, навіть дитячі. А оскільки та ж проблема була і з відеотрансляціями — з 2009 року він робив і їх. Відпустки Іван теж проводив із фігурним катанням: їздив фотографувати міжнародні змагання. На це він тоді витрачав усі вільні гроші.

Крім вражень, така активність дала можливість знайомства з тренерами, спортсменами та їхніми батьками. Далі через особисте спілкування й завдяки форуму на сайті Данилюк дізнався про численні проблеми цього спорту в Україні.

— Мені розповідали просто дикі історії покалічених карʼєр, покалічених надій. Абсолютно нелюдяного ставлення до дітей, до спортсменів, як до якогось шлаку, до сміття, ― каже Іван.

Щоб помітити моральне й фізичне знущання, достатньо було й просто спостерігати за тренуваннями. Данилюк згадує, що коли він навчався кататись, половину ковзанки інколи займала група з місцевої дитячо-юнацької спортивної школи (ДЮСШ).

— Там були дві тренерки, які так кричали на шестирічних дітей, що аж мені на моїй половині льоду від цього було зле. Діти плакали, звісно. А батьки часто не проти такого. Навіть є установка, що якщо тренер кричить на дитину ― це добре, адже він бачить у ній перспективу. Гірше, коли ігнорує, ― згадує слова батьків Данилюк.

І відповіді тренерів, що «у спорті або перемагаєш ти, або перемагають тебе». Чи однієї матері: «Син має пройти школу спорту. Має бути жорстко. Ми з чоловіком це пережили, у кікбоксингу були, в нас усе поламане ― але ж нічого, все ж нормально». Іван, який прийшов у спорт дорослим, розумів ― усе не нормально. Особливо, коли чув про те, як дітей бʼють чохлами від ковзанів. Чи про сексуальне насильство, коли тренери використовували свої авторитет і статус, щоб домагатися фігуристок. Якщо ж ті відмовляли, під час занять їх ігнорували.

Програмістська карʼєра Данилюка тимчасом розвивалася, він працював уже на міжнародні компанії. Жив у Естонії, Нью-Йорку, Барселоні. Всюди цікавився: як там навчають фігурного катання? Виявилось, цілком можливо робити це без знущань і досягати не гірших результатів. Але що саме дає нашим тренерам можливість бути жорстокими й підштовхує їх до цього? Щоб зʼясувати це, Іван вирішив дослідити, як взагалі розвивався професійний спорт. І занурився в наукову літературу.

Сергій Моргунов / «Бабель»

2.

Системно займатися різними видами спорту почали у Великій Британії близько 200 років тому. Це відбувалось так: люди з умовного Бірмінгему, які бажали займатися, приміром крикетом, обʼєднувались у клуб. За членські внески вони самі закуповували інвентар, наймали тренерів і орендували чи будували спортивний майданчик. Пізніше для проведення змагань і загальної координації такі клуби обʼєднувались у федерації. Але це був рух знизу.

З Британії така модель поширилась по всьому світу. Існували спортклуби і в Австро-Угорській та Російській імперіях. Однак за радянської влади цю практику довелося згорнути.

— Спортивні клуби прозвали «гніздами контрреволюції» та знищили. Радянський Союз не хотів давати людям збиратись безконтрольно. І взяв усе під державне крило, — каже Данилюк.

Спочатку міжнародні змагання в СРСР ігнорували, вважаючи Олімпіади й чемпіонати світу буржуазними забаганками. У країні влаштовували власні Спартакіади, однак, загалом, метою спорту було краще підготувати радянських людей до виконання воєнних та трудових завдань. Ситуація змінилась після Другої світової війни. Спорт став для Йосипа Сталіна способом показати першість країни у світі. Від 1948 року Радянський Союз почав вступати до різноманітних спортивних федерацій, а 1952 року вперше взяв участь в Олімпійських іграх. Радянські спортсмени завоювали на них 71 медаль, посівши друге місце після Сполучених Штатів. Відтоді СРСР займав на іграх або перше, або друге місце ― як на літніх, так і на зимових. Готувати спортсменів до перемог мала система ДЮСШ, частина з яких ставала привілейованими ДЮСШОР ― спортивними школами олімпійського резерву.

— Радянському Союзу були потрібні медалі, і система орієнтувалася саме на них. ДЮСШ набирали якомога більше дітей та швидко відсіювали тих, хто не справлявся зі складними нормативами. Пройти це пекло спонукали, серед іншого, величезні бонуси від влади для тих, хто привезе з міжнародних змагань медаль. Вони отримували квартири, автівки, славу. А в тренерів від кількості призерів міжнародних змагань залежали карʼєра й зарплата. І навіть якщо молодий тренер приходив зі щирим бажанням бути добрим до всіх дітей, система культивувала іншу поведінку, — впевнений Данилюк.

У незалежній Україні система ДЮСШ збереглась: у цих шкіл, які фінансуються з бюджетів міст чи селищ, часто монопольний доступ до місцевої спортивної інфраструктури. Збереглись і величезні винагороди від держави за медалі ― так за золоту медаль на цьогорічній Олімпіаді українські спортсмени отримають 120 тисяч доларів, за срібну 80 тисяч, за бронзову ― 55. До прикладу, у Сполучених Штатах за золоту медаль спортсменам виплачують 37,5 тисячі доларів, у Японії — 45,2 тисячі доларів. У Британії прямих виплат немає ― існує лише цільова допомога з тренерами, спорядженням чи поїздками на спортивні події.

— У підсумку ми знаємо про кількох «зірок», у яких усе нібито добре. Але ще є спортсмени, яких «списують» ― часто через травму ― і вони залишаються викладачами фізкультури в школах, розчавлені й зневірені в собі. А ще є тисячі дітей, які не згадують досвід у ДЮСШ, як щось приємне. Думаєте, вони продовжують займатись фігурним катанням? Ні, їх на лід не затягнеш, — каже Іван.

Однак це лише частина проблеми.

Сергій Моргунов / «Бабель»

3.

Частка фізично активного населення в Чехії ― 60 відсотків, у Литві ― 80, у Польщі ― 88. В Україні бодай раз на тиждень які-небудь фізичні вправи виконують 17 відсотків людей. Показники фізичної активності українців ― одні з найнижчих у Європі, як і показник очікуваної тривалості здорового життя. Те, що від занять спортом залежать тривалість і якість життя, психічний стан та продуктивність, ― загальновизнані факти.

— Чому в тих же скандинавських країнах спорт настільки масове явище? Там зробили ставку на спортклуби. Це зовсім інший підхід, який враховує інтереси всіх учасників процесу, — вважає Данилюк.

Спортклуби не в сенсі платних спортзалів — це обʼєднання, подібні до британських двохсотрічної давнини. Формально ці спортклуби зараз є громадськими організаціями, учасники яких ― тренери, спортсмени та їхні батьки. Директором чи скарбником такої ГО часто є хтось із батьків. На зборах вони разом вирішують і те, в якому режимі й заради чого займаються, і кого запросити у тренери, і яке обладнання закупити. Оскільки кожен відчуває свою причетність, багато чого робиться на волонтерських засадах.

Фінансова база спортивних клубів ― членські внески їхніх учасників. Доповнюють бюджет рекламні контракти й державна підтримка, часто прямо пропорційна кількості членів клубу. Важливо й те, що спортклуб може організувати будь-хто. Завдяки конкуренції, якщо в якомусь із клубів тренер дозволяє собі погане ставлення до дітей ― звідти просто йдуть, і клуб не виживає.

— Це в нас тут кажуть: від людини залежить, принижуватиме тренер дітей чи ні. А там сама система вибудувана так, що абʼюз не затримується, — каже Данилюк.

Торік, підсумувавши знання з цієї теми, Іван опублікував дві статті на своєму присвяченому фігурному катанню сайті. На матеріали було чимало відгуків, і невдовзі йому написали з Міністерства молоді та спорту.

— І там, і в спортивних департаментах мерій різних міст працюють люди не зі злими намірами. Вони теж розуміють, що стара система не функціонує так, як хотілося б. Просто не знають, як можна по-іншому, ― розповідає Іван.

Розмови з чиновниками й небайдужими громадянами не були марними. Данилюк приєднався до громадської організації U Sport та створив ГО Skate Ukraine, щоб просувати нові підходи до тренувань як у спорті загалом, так і у фігурному катанні. Для цього він переїхав із Барселони до Києва.

— Я собі там спокійно жив, але розумів, що шанс щось втілити буде, лише якщо працювати на місці й спілкуватися з людьми наживо. А робота програмістом, на щастя, дозволяє працювати звідусіль, — розповідає Іван.

Сергій Моргунов / «Бабель»

― Якщо уявити, що з серпня в нас усе переходить на систему спортивних клубів, то частина дітей просто не зможуть займатися спортом. Наприклад, у мене в школі діти з дуже бідних сімей. Багато хто з них членські внески у клубах і закупівлю інвентаря дозволити собі не змогли б.

Також у клубах не завжди висока якість тренерів. Наприклад, мені 34 роки, у спорті з них я 24. В ДЮСШ тренери як мінімум 4—5 років вчились у спеціалізованому закладі. Це фахові спортсмени, які вирішують присвятити себе тому чи іншому виду спорту. А я на одному заході познайомився з дівчиною: за фахом художниця, працює тренеркою в фітнес-клубі. Два місяці там постажувалася ― і вже готова розповідати про кардіонавантаження. Звісно, не всі менеджери клубів так чинять [із тренерами], але інколи фінансовий інтерес у них переважає відповідальність.

Зараз завданням ДЮСШ ― принаймні, у Львові ― не є спорт вищих досягнень. Це тренери часто трапляються, які хочуть довести спортсмена до гарних виступів на змаганнях. Але для самих шкіл це не пріоритет. Колись перемоги формували бюджет школи ― але зараз на нього більше впливають успішність закладу в медійному плані, кількість дітей, соціальні якісь проєкти. Медалі вже відходять у минуле, а ДЮСШ стають усе більш схожими на спортклуби. Але це Львів, тут кілька років тому змінилось керівництво відповідального за спорт департаменту й прийшли молоді, нові люди. Розумію, що десь школи більш закоренілі.

Тарас Тимчій, директор ДЮСШ ім. Анатолія Дідуха, Львів

4.

Тепер, через вісім місяців після переїзду, Іван Данилюк працює в кількох робочих групах ― Мінспорту, Київській міській державній адміністрації, а також Мінʼюсті. Після того, як зʼясувалося, наскільки складно зареєструвати громадську організацію онлайн, Данилюк долучився до зміни законодавства про ГО ― зі зразком типового статуту й можливістю зареєструвати організацію через «Дію».

Наразі змінити систему серйозно не вдалося. У Міністерстві молоді та спорту сильна інерційність.

— Наш міністр, олімпійський чемпіон із фехтування [Вадим] Гутцайт ― він виріс у цій системі, яка діє зараз. Він добре її розуміє, але він тільки її й розуміє. І замість поставити питання, чи добре, що держава визначає зарплату тренерам, він питає, як підвищити тренерам зарплати, ― каже Данилюк.

У міських департаментах розвитку спорту чиновники гнучкіші: вони ближче до конкретних проблем і на власні очі бачать, де система працює, а де ― ні.

— Однак там теж часто не можуть прийняти нове. Коли я кажу, що можна віддати справу підбору тренера громадським організаціям, там роблять круглі очі: мовляв, як це так, що держава не контролюватиме? — каже Іван.

Так само і з грошовою підтримкою спортклубів. Існує варіант фінансування, коли клуб щомісяця отримує певні виплати за кожну людину, яка його відвідує, ― і далі клуб витрачає ці гроші на свій розсуд.

— Як це ― без контролю? ― переказує Данилюк подив чиновників. ― Але одна справа, що клуб завжди краще знає, на що йому потрібні гроші ― за хостинг для сайту заплатити чи ключки нові купити. Друга ― що це невеликі гроші, щоб аж так переживати за їхню долю.

У КМДА близькі до того, щоб передати частину бюджету, який передбачається для ДЮСШ, на потреби спортивних клубів. Якщо вони пристануть на пропозиції U Sport, спортклуби зможуть подавати свої заявки — і місто, в разі схвалення їх комісією, заявки профінансує. Ідеться про суми в кілька десятків тисяч гривень. Але є й інша проблема ― нерозуміння суспільства.

— Коли я кажу «спортивний клуб», мені часто відповідають: «SportLife?» ― всміхається Данилюк.

Зараз він шукає гранти на масову інформаційну кампанію про те, як система спорту влаштована в інших країнах і в чому вигода, коли спортивними організаціями керує саме суспільство.

Найактивніше ж розвивається громадська організація U Sport. До неї вже приєднались і представники фітнес-клубів, і переможці міжнародних змагань із єдиноборств.

— Навіть кіберспортсмени прийшли. Просто торік кіберспорт визнали національним видом спорту ― і тепер у них вимагають написати навчальну програму з кіберспорту для ДЮСШ, ― всміхається Іван. ― Ті в шоці: як це, навіщо? Вирішили приєднатись до нас.

Найкращі медалі для нас ― ваші донати. Підтримайте команду «Бабеля»!

Сергій Моргунов / «Бабель»