142 роки тому народився Симон Петлюра. Згадуємо цитати головного отамана армії УНР — про війну, культуру, російську пропаганду та свою роль в історії

142 роки тому, 22 травня 1879 року, народився один з творців Української Народної Республіки — Симон Петлюра. Він був генеральним секретарем з військових справ і головним отаманом армії, очолював Директорію УНР після повалення гетьманату Павла Скоропадського. Петлюра залишив після себе чимало текстів — близько 150 статей, есеїв і листів, де виклав свої погляди на політику, війну та культуру. «Бабель» публікує найяскравіші цитати Симона Петлюри — про російську пропаганду, культурне відродження, Володимира Винниченка та нащадків, які будуть оцінювати діяльність самого отамана (орфографію збережено).

Про російську пропаганду. «Зовнішнім показником зростаючої сили українства є цькування його, що йде crescendo з боку націоналістичних кіл Росії. На українстві починають робити кар’єру, його спотворюють, вигадують про нього всякі нісенітниці. Вже народилася ціла група «україноборців», що мріють про авреолю «рятівників вітчизни». Ця каламуть завжди супроводила великі історичні рухи, обляпуючи їх своїми брудними бризками, але вона не в силі остаточно заплямувати ті чисті цілі, що виходять з глибини життя».

Про народ. «У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він є такий, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцняти його».

Про театр. «Кажуть, що театр завше буде об’єктивним покажчиком артистичного розвитку і артистичних настроїв нації в кожний певний момент її історії. Коли це вірно, ми прийдемо до дуже невтішного висновку: артистичний розвиток нашого народу стоїть ще на досить елементарному ступені, не вище і не нижче, очевидно, як і артистичний розвій майстрів драматичної штуки».

Про українську критику та журналістику. «Закоханими очима вони [критики] дивляться на розвиток українського слова і в своїй закоханості стоять на «мертвій точці», маючи сили тільки хвалити це слово, а не допомагати його внутрішньому зростові, його науковому зміцненню. Для них досить, щоб якась стаття з’явилась у «одинокому» українському журналі, щоб признати її «цінною» і «цікавою», бездоганною з наукового боку, а авторові її видати патент на фахового літератора, що має навчати читача та вказувати йому шлях до розвитку і науки. Хай автор цей зовсім не одповідає своєму призначенню, хай у нього трапляються грубі помилки, хай він потребує допомоги, вказівок, — критик [...] не скаже, що автор той взявся не за своє діло, не виправить йому помилок, не поможе йому необхідними вказівками — порадами, бо він знає сам менше од автора. Він знає тільки одно: хвалити! І цим він шкодить молодим українським журналістам. Призвичаївшись до похвали, вони проймаються її отруйним духом, не ростуть, як журналісти, а каменіють...»

Про голову Директорії УНР Володимира Винниченка. «Щодо питаннів, Винниченко теж любить зачіпати ті, які можна зачислити до категорії «проклятих», які справді варто зачіпати, розроблювати, освітлювати. Дисгармонії з життя революціонерів, боротьби індивідуального з колективним, я і ми, одиниці з громадянством — за все чіпається Винниченко. Чіпається нервово, похапцем, часто з благородними мріями. Часто він кидає на них промінь свого світу, виявляючи свою талановитість, але ніколи він не додумає того, за що чіпається, ніколи його художні образи не носять характеру закінчености, ніколи ті порішення, які він дає зачепленим питанням, не можуть вдовольнити пролетарія або того, хто поділяє ідеологію робочого класу».

Про Першу світову. «Від того часу, коли до світової війни ув’язалась Америка, я був переконаний, що війну виграють не німці, а Антанта. А хотів створити фронт, хай би він був розбитий мілітарно тимчасово, все одно ми виграли б потім політично. Але «божевільство», недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як-от: Грушевський, Винниченко і абсолютна нікчемність Голубович, направили наш курс на іншу дорогу... Ми досі покутуємо за цей блуд, бо альянти і досі ще не можуть нам забути «зради» нашої...»

Про роль Тараса Шевченка в літературі. «Із Шевченком пов’язана уся новіша українська література, і якщо говорити про її демократичну тенденцію, як про головну ознаку, що вирізняє її з ряду інших, про її перейнятість дійовою любов’ю до народніх мас, то джерелом цього буде той самий Шевченко, і шевченківський первень у цій літературі позначить початок руху, протесту в ім’я свободи й відродження людини,— відродження можливого і здійсненного у великому колективі людей, об’єднаному солідарністю, але соціяльно пригніченому».

Про єврейські погроми. «Час нам знати, що єврейство, так само як і більшість нашого українського населення, зазнало лиха від більшовицько-комуністичної навали і зрозуміло вже, де правда. Найкращі єврейські партії, як ось «Бунд», «Об’єднанці», «Поалей Ціон» та «Фолькс Партай», рішуче стали на бік української самостійної державності і рука в руку з нами працюють на її користь. Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення — їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, — було поневолено і позбавлено своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю».

Про себе та нащадків (у листі до генерал-хорунжого армії УНР Миколи Удовиченка). «Що було чи є в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і освітити, не замазувати, а на світло денне витягти. Коли Ви знайдете щось в моїй діяльності доброго слова варте, то і тут будьте вірним правді, своїй власній совісті. Не прибільшуйте, але і не зменшуйте. Залишайтеся вірним правді, як Ви її розумієте. Хочу тут тільки одне зазначити. Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь, бо маю в Бозі надію, що мене і мою діяльність пізніш краще і вірніше зрозуміють, як сучасники»

Про майбутнє України. «Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Киів, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами».

А майбутнє «Бабеля» — це ваші донати!