«Я дивився, як дружина горить живцем, на третій день її кістки відкопав». Півтора місяця тому в Луганській області згоріли кілька сіл. Жителі досі розбирають завали і чекають допомоги — репортаж

Тридцятого вересня біля Сєвєродонецька Луганської області загорівся ліс. За кілька годин вогонь перекинувся на найближчі селища: Воронове, Сиротине, Муратове і Капітанове. Пожежу змогли загасити лише над вечір наступного дня. Згоріло 13 тисяч гектарів лісу, загинули девʼятеро людей, багато сімей залишилися без домівок. Спочатку постраждалих розмістили у спортзалах Сєвєродонецьких шкіл, а потім запропонували людям переїхати в гуртожитки. У жовтні в область приїхав премʼєр-міністр Денис Шмигаль. Він пообіцяв тим, у кого згорів будинок по 300 тисяч гривень, а тим, у кого згоріли сараї та літні кухні, по 50 тисяч. Через півтора місяця після пожеж грошей поки ніхто не отримав. Виявилося, що для компенсації потрібно зібрати багато документів — від права власності на будинок до техпаспорта. У декого з жителів селищ документи згоріли, а ті, хто жив у будинках десятки років, взагалі не знають, чи були вони. Головний редактор «Бабеля» і фотограф Сергій Моргунов проїхали по всіх згорілих селах і поспілкувалися з людьми, які вже другий місяць живуть на обгорілих руїнах будинків.

Капітанове

Півтора місяця тому пожежа в Луганській області знищила майже 13 тисяч гектарів лісу. Горіли всі селища від Сєвєродонецька і аж до Станиці Луганської. Але найсильніше постраждали жителі сіл Капітанове, Муратове, Сиротине та Воронове — там згоріли цілі вулиці. Всі вони розташовані по дорозі до Трьохізбенки — селища, за яким починається лінія фронту. Щоб потрапити до згорілих сіл, потрібно від Сєвєродонецька їхати в бік Щастя.

Рано-вранці дорога на Щастя майже порожня, на блокпості нудьгують поліцейські. Вони майже не перевіряють машини і тільки зрідка запитують документи. Наша машина зупиняється біля шлагбаума. Поліцейський з автоматом зазирає у вікно і просить дати паспорти. Побачивши нашу з водієм луганську прописку, махає рукою: «Проїжджайте». Відразу за поворотом біля блокпоста нова дорога закінчується. Сюди «Велике будівництво» офісу президента не дійшло.

Десяток кілометрів по роздовбаній дорозі, і праворуч від нас зʼявляються обгорілі скелети будівель. Це село Капітанове. Тут із двох десятків будинків уціліли лише пʼять. Один із них, який вдалося врятувати — останній на вулиці. На ділянці згоріло все — кухня, курники, вулики, сарай, але сам будинок залишився цілим. У ньому розплавилися вікна і злегка обгорів шифер. У дворі жінка років шістдесяти розвішує білизну. Це хазяйка дому Людмила. Вдома сьогодні вона сама, чоловік поїхав шукати підробітків у Сєвєродонецьк. Люда показує на те, що колись було у неї на подвірʼї.

— Гараж згорів, все згоріло. Одне ліжко залишилося. Це все було наше, а тепер що? Ну хоч стовпи бетонні залишилися.

Кругом Людмили радісно стрибає собака. Це Стів. Він теж постраждав — обпік лапи, тепер пса приїжджають лікувати ветеринари-волонтери. Людмила каже, що Стіву два тижні робили уколи.

— Тварини згоріли всі. Пес очуняв, а кіт більше місяця лежить, ніяк не відійде. Кури, курчата, порося — усе згоріло. У сараї все згоріло. Підвал обгорів. Банки з консервацією всі полопалися.

Люда показує на обгорілий фундамент свинарника. Вона прожила в селищі майже все життя — займалася сільським господарством. Тепер робити тут більше нічого.

— Ну, випрала. Походила по двору. Що далі? Як цю зиму пережити? Хоч би вікна вставити. Спасибі сину, гроші вислав — поміняли супутникову тарілку, а то наша розплавилася. Тепер хоч новини якісь дивимося. Смішно слухати, як там ці голови говорящі всі щось обіцяють. А ми тут на купі попелу.

Держава обіцяла погорільцям допомогу. Тим, у кого згорів будинок, — 300 тисяч гривень, у кого сараї і господарські будівлі — 50 тисяч. Тим, хто надихався диму, обіцяли по 20 тисяч. Але щоб довести, що ти постраждав, потрібно надати довідку з лікарні про отруєння чадним газом. Люда каже, що ті, хто тут не жили і не були на пожежі, підметушилися та отримали довідки і гроші. А ті, хто дійсно постраждали, залишилися без грошей.

— Ми частково постраждали, нам так сказали. Ми і на 50 тисяч не розраховуємо, а на 300 тисяч — тим більше, тому що в нас будинок зберігся. А те, що вікна у мене всі обгорілі, всі тварини загинули — це нічого. За споруди, кажуть, нам ніхто компенсацію давати не буде. Усе, що ми отримаємо, — за отруєння. У пʼятницю тільки документи всі подали. Ну хоч по 20 тисяч, на вікно вистачить.

Без господарства Люді тут не вижити, у неї пенсія дві тисячі гривень, у чоловіка 1 600. Тому він і їздить підробляти в місто останні кілька місяців. Сама Люда вважає, що ліс підпалили спеціально, але хто — не говорить.

— Якби пожежники втрутились, село б не згоріло. А так вони подивилися, що вогонь підходить до будинку, розвернулися і поїхали. А якби вони траву загасили і вогонь, який перекинувся з лісу на траву по городах, то не було б такої пожежі. Як потім уже самі пожежники сказали: «Не було наказу. Нам наказали тільки спостерігати». Це якось дивно. Бог його знає, де правда, де брехня. Он там, у кінці вулиці ще одна жінка залишилася, у неї взагалі все ціле. Ідіть запитаєте в неї.

Єдина вулиця селища вигоріла повністю. Від будинків залишилися тільки димарі й залізні ліжка. Всюди валяється обгорілий посуд, рештки якихось речей, купи закопченої цегли. Другий цілий будинок — на іншому кінці вулиці. У дворі гавкає собака, мукає корова. На городі щось робить літня хазяйка будинку Галина. Кличемо її через паркан, щоб поговорити.

— Здрастуйте, ми приїхали про пожежі писати, — кажу я. — Розкажіть нам, як тут все загорілося.

— Добрий день. А що я вам розкажу? Згоріло все до біса, — відповідає Галина, — у мене, ось, будинок залишився, а кухня згоріла. Корова у мене була, сарай. Усе погоріло.

— Що, і корова згоріла? — питаю.

— Ні, корову ми на мʼясо здали. Ну я її встигла відвʼязати, так вона й побігла по селу. Тому вціліла.

Фотограф Сергій Моргунов хоче сфотографувати Галю на тлі обгорілого сараю.

— А можна зробити вам гарний портрет?

— Ні, хлопчики. У мене вже зубів нема, не портретна у мене зовнішність. Ви краще далі поїдьте, там цілими селами вигоріло.

Муратове

Далі по дорозі, за лісом, селище Муратове. Сюди вогонь прийшов і від лісу, і з боку Капітанового, і ще з Трьохізбенки. У Муратовому є велике сільгосппідприємство — у його дворі згоріли трактори, сівалки і комбайн. Вогонь знищив кілька вулиць. На вʼїзді в селище магазин «Айдар», на дверях великий напис «Безкоштовний WiFi». Біля магазину стоять військові вантажівки. Нацгвардійці допомагають жителям селища розгрібати завали і прибирати сміття, яке залишилося від згорілих будинків. До магазину черга з військових. На вулиці дуже холодно і дме сильний вітер. Такий же, як і півтора місяця тому. Він моментально розніс вогонь по селах. Усередині магазину військовий з татуюванням тризуба на всю шию купує солодощі.

— А ось ви мені скажіть, — говорить він продавщиці, — дуже хочеться людину одну порадувати. Треба щось смачненьке. Ну, і коньяк, звісно, але тільки добрий. Що то у вас?

— А це в нас пряники. Свіжі, — відповідає продавщиця, — і коньяк у нас весь добрий. Смачний.

Військовий бере двома брудними від сажі руками коробку з пряниками, та схаменувшись, ставить її і лізе в кишеню за вологими серветками. За ним у черзі ще кілька людей у камуфляжній формі і троє чоловіків, одягнених цивільно. Вони теж служать, але сьогодні у них вихідний.

— Ми тут КамАЗами розгрібаємо все це гівно. Цеглини, залізяки, посуд, трупи тварин були, — каже один із чоловіків, — а сьогодні ось, рибку підемо ловити.

— Еге, як каже мій синок, що папка у ставку може зловити, якщо в нього три літри самогону, — жартує інший військовий.

Хоча місцевим жителям допомагають військові, у яких є техніка, завали після пожеж розгрібають уже другий місяць. Напроти магазину під великою вербою будинок голови селищної ради Надії Ніловко. Поруч паркану стоять її жигулі. Надія організовувала стихійний штаб порятунку в будівлі сільради і тепер відповідає за збір документів, щоб постраждалі отримали виплати. Йдемо до неї додому, щоб дізнатися, чи багатьом людям вже виплатили гроші. Стукаємо у ворота, за ними гавкає пес. За хвилину Надія відчиняє хвіртку й виходить. На ній робочий одяг, руки в землі. Запитуємо, скільки будинків згоріло.

— Хлопчики, тут був жах. Просто жах. Такий вітер, просто ураган! Ось там загорілася Трьохізбенка, а з вітром все до нас прийшло. Так це при тому, що у нас тут водосховище, все одно не допомогло.

— А о котрій пожежа почалася?

— Ох. Памʼятаю, що дітей зі школи відпустили, а о дванадцятій дня ми вже бігали з депутатами сільради по хатах — попереджали, щоб всі, хто міг, тікали. Я бігала і кричала всім — беріть паспорт і документи на хату. Усе! Беріть і біжіть. Я не знала, займеться будинок чи не займеться, кому як пощастить. А потім як почалося! Вивозили людей автобусами, виганяли їх! У нас тут чотири жінки лежачих. Так я двох на собі несла прямо з вогню.

Надія витирає сльози. Їй важко говорити. Вона каже, що в якийсь момент диму стало так багато, що не видно було будинку.

— Я дивлюся і нічого не бачу. Люди бігають, усе горить, тварини кричать. А куди бігти? Усе в диму. Пожежники приїхали, золоті хлопці. Потім армія, спецназ якийсь. Усі гасили. Пережили якось. А тепер ось, людям десь жити треба. Всі хочуть компенсацій по 300 тисяч. Скоріш за все, тут ніхто жити не залишиться. У багатьох у Сєвєродонецьку квартири були. Продадуть, додадуть грошей і куплять побільше.

Але є в селищі й ті, у кого квартир немає, а будинки згоріли. Щоб отримати допомогу від держави, потрібні документи на будинок, а їх немає.

— Так, там цілий пакет документів потрібен. Всі кинулися: то свідоцтва немає, то паспорта БТІ, то ще чогось. У нас жодної людини немає, щоб усі документи були. Ці люди тут в хатах жили по 50 років, хто ж думав, що документи знадобляться?

Надія пропонує проїхати по селищу і подивитися на кілька вулиць, де будинки згоріли повністю. Сідаємо в машину, їдемо по центральній вулиці до памʼятника загиблим у Другій світовій війні жителям селища, біля сільради звертаємо праворуч. Далі будинки під лісом. Дерева чорні, без листя, навколо них вигоріла навіть земля. Від будинків залишилися самі вуглини і подекуди стіни, на які витекло розплавлене як карамель скло. Люди більше тут не живуть і навряд чи повернуться. Декого поселили в гуртожиток у Сєвєродонецьку, хтось тимчасово переїхав до родичів в інші селища. Є й ті, хто досі сподіваються полагодити свій будинок.

Трохи далі по дорозі живе Олена. У неї був великий будинок, своє поле, корови, свині. У дворі стоїть великий трактор, а поруч ще один — поменше, від якого залишився обгорілий руль і шматок покрівлі. Олена перекладає горілі цеглини. Сусідні будинки повністю згоріли.

— Здрастуйте, — кричу я з дороги. — Ваш трактор? Цілий залишився.

— Добрий день, — каже Олена, — та ні, це не мій. Сусіди перегнали. А мій ось, згорів. Ну тут у мене ще сівалки і різна техніка, до нас сусіди привезли, щоб у них з ділянок не вкрали на метал. Там же все згоріло, ніхто зараз не живе, за добром наглянути нема кому.

Олениному чоловіку вдалося умовити пожежників проїхати крізь вогонь та дим і загасити будинок.

— Це все чоловік урятував. Стояв, кофту на голову натягнув, дихати ж нічим, і все ось так зі шланга заливав, щоб вогонь від сусідів не перекинувся на нас. Так нам пощастило — тільки сіно згоріло. А я найважливіше взяла — собаку, і побігла до ставка. У людей доми повністю згоріли. Але вони вже всі поїхали в центр села, будинки там купили у дачників. Тут уже нічого не врятуєш. А ми тільки дах поміняли.

Хоч сама Олена не постраждала, згорів будинок її матері. Кілька днів тому вони разом зібрали всі необхідні документи і подали заяву, щоб отримати від держави 300 тисяч гривень.

— Ми здавали документи на «екологічні» оці 20 тисяч гривень. Але там потрібна довідка від лікаря, яку він видав протягом трьох днів після пожежі. Добре, що мені дійсно погано було і я до лікаря пішла одразу. Так я хоч їх отримаю. А люди звідки знали, що треба йти в поліклініку? Тут ніби все життя згоріло, не до лікарні було. Самі гляньте, там по дорозі, за тополею живе бабуся. У неї нічого не лишилося, так вона в гаражі спить.

Бабуся, яка «спить в гаражі», — це Людмила Лапенко. Вона живе в останньому будинку на вулиці Лугова. Точніше живе в гаражі, тому що будинок і все, що було у дворі, згоріло. Із нею в гаражі живе дочка і внучка Женя. Всі сусідні будинки згоріли. Ми заходимо у двір, огорожі немає, цілий тільки гараж і сарай. У сараї немає дверей. Вся сімʼя перебирає якісь овочі. Вітаємося.

— Добрий день. Як ваші справи... — питаю я жінку і розумію, наскільки безглуздо звучить моє запитання.

— Ну, про це можна навіть не питати. Нам весь час обіцяють-обіцяють-обіцяють, вже другий місяць. А справи у нас... Та ви самі кругом подивіться.

Кругом дивитися особливо нема на що. Від будинку залишилася гора звуглених цеглин, у дворі валяються обгорілі речі, по них лазять однакові кішки, здається, їх девʼять або навіть більше. Внучка Людмили, Женя, одягнена в старе пальто, чоботи, спортивні штани, на голові у неї капюшон від худі. Вона єдина в родині, хто посміхається.

— Хлопці, та ми спимо в гаражі! Хочете покажу наш лухарі готель?

Ми йдемо в гараж, Женя відчиняє двері. У гаражі висять мотузки, на яких сохнуть речі, на землі стоять три розкладачки, навколо них банки з консервацією, каструлі, ще якийсь мотлох. Між двома розкладачками величезна каструля з кашею для котів. У кутку гаража невелика камʼяна піч на дровах. На ній ще одна каструля, в ній пюре.

— Хлопчики, ну ви ж двері зачиняйте, все тепло зараз вийде. У нас і так дах дірявий.

Женя показує на стелю, там зяють дірки.

— Ми, щоб не капав дощ, клейонку постелили, воно, звісно, стало сухіше, але не тепліше. Ось так ми тут живемо. Поставили розкладачку, піддони, там трохи матраців волонтери дали. Спати ж треба десь. Ну, коротше, ви хочете це сфотографувати? Не треба, прошу вас. Щоб всі побачили, як ми в лайні живемо? Гірше, ніж тварини.

Мама Жені Олена теж соромиться гаража.

— Жили ось із котами, з корівкою, з поросятками. Ну, з усім господарством, — каже Олена, — І раптом так. Не дай Бог. Та все вже продали, допродуємо те, що залишилося. Прибрали вже сміття. Тільки буквально вчора закінчили. Дуже сумне видовище. Було з усіма вигодами, бачите: опалення, водичка в хаті, все як годиться, тридцять років тут живемо. Жили. Прожили. Усе, кінець і камінь на могилі.

На Олені безрозмірна куртка, шарф і калоші. Каже, усе це привезли волонтери.

— Усе у нас тепер чуже, таке не рідне, незручне. Ні ліжка, ні рушника, ні ложки, ні чашки. Сісти нема куди, не те що там кудись лягти в ліжко. Але я молюся на волонтерів. Ми не думали, що стільки у нас добрих небайдужих людей. Цього не передати. Коли ти раптом виходиш із дому, вискакуєш, і ось ти в чому є, що на тобі і що в кишенях — це все, що в тебе залишилось. Повертатися нікуди. Не те що трусів немає, рушника немає руки витерти...

Женя скрикує і біжить кудись за купу попелу. За кілька секунд повертається з керамічної рибкою. Такі раніше стояли в кожному серванті. Женя гордо тримає синю рибу в руках.

— Ось вона — єдина ціла річ, така рідна, знайома. І поки ти не переживеш це все, цей вогонь, біль і все, що ми пережили, цього просто неможливо зрозуміти.

Питаю, чому жінки не їдуть звідси, адже влада пропонувала переселити погорільців у гуртожиток.

— Так просто ти нічого не кинеш, не виїдеш звідси. Ти жив тут, господарство в тебе, — відповідає Людмила, — до всього приріс абсолютно. До цих котів, їм же ж теж треба лад дати. Що тепер робити? Зимувати у цій жопі теж не дуже варіант. Всі бояться виїхати і не отримати цю компенсацію. Вимагають багато документів, яких просто немає.

Людмила просить Моргунова видалити всі фотографії, «щоб у Києві не думали, що на Донбасі погано живуть». Але потім здається і дозволяє залишити.

— Усе, нема чого тут фотографувати, он, по вулиці проїдьте — там ще гірше.

— Куди вже гірше, — зітхає внучка Женя.

Ми сідаємо в машину і їдемо далі, асфальту вже немає, тільки ґрунтівка. Уздовж дороги — спалені будинки. У дворі одного з них жінка й четверо чоловіків витягують зі вцілілого льоху картоплю. Зупиняємося, виходимо з машини, запитуємо, чи можна сфотографувати будинок. Жінка відмахується.

— Знаєте що? У мене чоловік був. Операція. Двадцять тисяч віддай. Потім у мене жовчний міхур вирізали. Пʼятнадцять тисяч віддай. Потім мати померла. А потім усе згоріло. А я в боргах. Вибачте, хлопчики, не до вас. Мені зараз треба картоплю вивезти, машину ось замовила. Часу немає. Знаєте, як це все описати коротко? Легко: згоріло все нах*й.

Ми фотографуємо кілька обгорілих будинків і їдемо далі. Попереду селище Боброве, яке зовсім не постраждало від пожежі, а за ним Воронове. Там згорів кожен другий будинок.

Воронове

Воронове — це селище під Сєвєродонецьком. Щоб доїхати сюди від Муратового, потрібно перетнути ліс. Раніше, до 1950 року, Сєвєродонецьк називався Лісхімбуд. Щоб хоч якось збалансувати побудовані заводи, Радянський Союз тут активно висаджував хвойні ліси. Так і вийшло, що місто оточене посадками з ялин і сосен, вони ж завжди і горять під час літніх пожеж. О третій годині дня в листопаді на Донбасі вже смеркається. Треба поспішати, щоб зробити кілька фото будинків. Фотограф Сергій Моргунов просить водія зупинити машину.

Ми виходимо і розуміємо, що весь ліс до горизонту всіяний кістками тварин. На землі під соснами лежать ребра, тази, черепи, шматки коровʼячої шкіри. Видно кінські зуби, свинячі пʼятачки, дрібні курячі ноги. Усе це — обгорілі кістки тварин із сусідніх сіл. Частина з них втекла з дворів, рятуючись від вогню, а тих, які згоріли прямо в селах, привезли вже потім. У лісі, незважаючи на листопад, літають мухи і дуже смердить. До Воронового звідси не більше двох кілометрів. Ми робимо кілька фотографій і їдемо в постраждале селище.

На вʼїзді в село відразу кілька обгорілих вулиць. Біля одного з будинків стоїть чоловік. Він курить і дивиться на руїни будинку. Виходимо поговорити. Чоловік представляється Анатолієм. У нього згоріло все, крім флігеля.

— Я б тут і не жив, так у мене мати. Їй 97 років. Було кілька інсультів, ось, дивлюся за нею. Куди ж подінешся. Були у мене корівки, курочки. Сіно заготовив. Так сиділи ввечері, я матері щось розповідав. А тут чую: димом тягне. Я на двір, а там — заграва червона. Я швидко мати на руки і поніс по вулиці, далі від вогню. Потім повернувся, взяв усяке барахло, одяг, постільну білизну і на город. Добре, що моя земельна ділянка далі від лісу. Так я все вузлом завʼязав і відніс на город. Сам повернувся сюди, усе горить, димить, шифер вибухає. І тут бабах! Шматок шиферу вогненною кулею відлетів і якраз на мій город. Усе барахло, що я виніс, згоріло.

Анатолію пощастило, залишився флігель, у ньому він тепер і живе. Він радить проїхати далі по вулиці — там згоріли всі будинки. На перетині кількох вигорілих вулиць стоїть один цілий будинок. У дворі натовп народу — четверо дітей, двоє чоловіків, кілька жінок. Чоловіки рубають дрова, жінки і діти носять. Підʼїжджаємо до двору.

— Здрастуйте, — кажу я, — а ваш будинок цілий залишився?

— Куди? Всьому п*здець, — відповідає один з чоловіків, — наші будинки згоріли, а тут... Нас солдатик пустив пожити. Він поки в Чугуєві служить. Так у нас ціла комуна. Я — Михайло, а це мій брат Сергій. Живемо тут із онуками. Та ви проходьте, подивіться, як ми тут живемо.

У дворі будинку купи цегли, воріт немає, то тут, то там на землі валяються дрова. Два хлопчики років тринадцяти з вимазаними золою обличчями бігають один за одним. Поруч купи дров стоять дві дівчинки. Це Поліна і Світлана, їм 7 і 11 років. Брат їхнього дідуся Михайло і покликав нас. Він знімає кепку й витирає чоло.

— Нас троє людей: зять, я і племінник. Діти... це мої онуки. Нам взагалі не дозволяється пиляти дрова, — каже Михайло, — Ми поїхали накрали. Палити ж треба чимось? Треба. А чим, якщо всі наші будинки згоріли з усім добром?

— Та вишка бахнула газова. Ну, кажуть так, — додає Сергій, — у нас же тут насосна станція качає газ в лісі. Кажуть, вона і вибухнула. І як пішов вогонь, від неї прямо на нас. Це ж американці видобувають сланцевий газ, ось на нас і ставлять експерименти.

Сергій упевнений: влада вибух вишки замовчує, а щоб приховати правду, хтось підпалив ще кілька сіл. На відміну від багатьох інших, Сергій вибігав з палаючого будинку з документами. Це звичка з війни — всі документи повинні бути під рукою і в одному місці. Коли село загорілося, Сергій сів у машину, щоб відʼїхати від вогню. Поки він заводив авто, йому зателефонувала дружина Михайла.

— І тут раз, телефон у мене задзвонив. Я піднімаю трубку, а це дружина Михайла каже: «Сергію, кінець, ми горимо». А я у відповідь їй кажу: «Ми теж». І все, звʼязок перервався.

Трохи пізніше Сергій зустрів Михайла на машині і дізнався, що його дружина згоріла.

— Я зрозумів, що пожежа, виштовхав її з дому, — розповідає Михайло. — Сам побіг машину заводити. А вона чомусь побігла за документами в будинок. Повернулася, коротше. Усе. І я поїхав за ворота, думав, що вона втекла. Я кричав крізь дим: «Любо, біжи». Я кричав, зривав горло, сподівався, що вона десь за двором. А потім зрозумів: вона в домі. Я тільки крикнув «Люба!» і тут дах обвалився і все засипало палаючими балками. Я дивився, як вона горить. Живцем, розумієте? Горить заживо. І тільки ковтав повітря. Потім вже все згасло, через два дні. Я три дні рився руками в золі. На третій день якісь кісточки відкопав. Поховали.

У Михайла згоріли всі документи, щоб їх відновити, він щодня їздить у Сєвєродонецьк. За півтора місяця Михайло встиг зробити паспорт, права, документи на будинок. Не встиг тільки отримати посвідчення мисливця. Раніше він стріляв птахів і зайців у лісі. Крім Михайлової дружини, загинула ще одна жінка — сусідка Сергія.

— Там в одному будинку дві жінки було, — розповідає Сергій, — одна лежача — баба Зіна, а одна, вона така не дуже велика на зріст, худа. Побачила, що все палає, а як вона Зіну витягне? Вона вибігла на город, а там бочка якась із водою стояла — і вона в цю бочку стрибнула, щоб самій не згоріти. А Зіна згоріла. Ви ж розумієте, тут була стіна диму. Усе горіло, люди бігли. Багато босоніж. А пожежників жодного не було. Люди вже їм говорили, що їдьте, тушіть. А вони: «Нам наказу не було».

Михайло, Сергій і їхні сімʼї живуть за рахунок волонтерів. Раз на тиждень Михайло їздить у Сєвєродонецьк, там у Льодовому палаці організували штаб для постраждалих від пожежі. Але він штабом не надто задоволений.

— Нам дуже багато людей допомагають. Із Харкова, з бандерщини звідкись, з-під Донецької області багато привозять речей. Харчі, сосисок тільки-но навезли. А наша влада? Хоч би символічно їжу привезли. Так же ні! У штабі в Льодовому палаці раз на тиждень дають пакетик. Речей там немає. Мені, приміром, туфлі треба були, так мого розміру немає.

Поки ми розмовляємо, діти у дворі продовжують носити дрова. Серед них дві дівчинки — внучки Сергія Світлана і Поліна.

Вони періодично вибігають з двору і носяться по обгорілих руїнах сусідніх будинків, грають у квача. Михайло скаржиться, що навіть на них одяг від волонтерів.

— Я думав, що держава все дасть. А не дали нічого. Ось, шифер я закупив, балки купив, шлакоблок. Буду лагодити свій будинок. Залишилося ще 15 тисяч назбирати, а там діло недовге — 2 вікна поставити, двері і накрити це все шифером. Потім піч складу і буду жити, як раніше.

На вулиці темніє, час повертатися в Сєвєродонецьк. Одна з жінок просить підкинути її до міста. Це дочка Сергія, вона в будинку не живе, у Сєвєродонецьку в неї квартира. Дорогою вона пояснює, чому не забирає батька.

— Я його після пожежі привезла в квартиру, кажу: живи, він чотири дні томився, а потім вранці втік сюди, в село. Сказав: «Не можу я в цих чотирьох стінах сидіти, буду помирати — так краще на своїй землі». Тепер намагається будинок відбудувати. А те, що держава не допомагає, навіть за загиблих тварин грошей не дали — так це не дивно. У нас на людей всім наплювати, що вже говорити про якихось там корів? Нехай дохнуть.