«Музику гучніше вмикай, щоб вибухів снарядів не чути». Чотири роки шкільний автобус збирає дітей з прифронтових селищ під Горлівкою, щоб відвезти їх на уроки — репортаж

Селища Зайцеве, Піски, Бахмутка і Жованка розташовані неподалік від окупованої бойовиками Горлівки. До війни вони входили у Микитівський район міста, а діти з цих селищ ходили туди у школу. Із початком боїв села опинилися в «сірій» зоні — їх не контролювала ні Україна, ні бойовики «ДНР». До 2016 року діти із селищ вчилися в окупованій Горлівці. Поки українські волонтери не запропонували батькам школярів подумати про опорну школу в селищі Опитне, що під Бахмутом Донецької області. До неї від «сірої» зони всього кілька кілометрів. Щоб переконати батьків перевести туди дітей, директор школи Володимир Жучок у серпні 2016 року під обстрілами їздив по селах і агітував йти вчитися до нього — на підконтрольну територію. Уже 1 вересня семеро дітей сіли за парти в Опитному. Тоді, щоб доставити дітей до школи, у Жучка не було навіть автобуса — його в Краматорську знайшли волонтери. За останні чотири роки в опорної школи зʼявився і свій автобус, і водій Толік. Він щоранку збирає 27 дітей з пʼяти селищ і везе їх на уроки — у Горлівці не залишилося жодного учня з навколишніх сіл. Цього року до школи в Опитному пішли 12 першокласників, восьмеро з них народилися і виросли на війні. Першого вересня журналіст Євген Спірін і фотограф Сергій Моргунов разом із дітьми проїхалися за маршрутом шкільного автобуса, поговорили з директором школи та розповідають про перший після карантину день у школі поруч із війною.

Бахмут — Бахмутка — Піски — Зайцеве, автобус.

О 06:20 біля салону краси «Каріна» на центральній площі Бахмута зупиняється жовтий автобус. На його боці різнокольоровими буквами написано «Шкільний». За кермом водій Толік. На ньому зручні розтягнуті джинси, майка і кофта — рано-вранці доволі прохолодно. Толік уже два роки збирає дітей з прифронтових селищ і відвозить їх до опорної школи в Опитному. Сьогодні з ним приїхав директор Володимир Жучок, він керує школою з 1991 року.

— Зараз наша супроводжуюча повернулася з курсів, — каже Жучок, — ми її підберемо, ви поїдете в Жованку, Бахмутку і Зайцеве, а я зійду у школі та готуватимуся до лінійки. Поки її не було, я сам їздив забирав дітей.

Толік позіхає і прибирає речі з передніх сидінь, щоб можна було сісти. Сьогодні діти поїдуть в школу без батьків: по-перше карантин, по-друге, дітей 27 — місць в автобусі не вистачить. О 06:25 автобус рушає та їде до опорної школи, там директор виходить.

— Толя, ти це, акуратніше, як завжди. Побачимося на лінійці.

Через пару кілометрів біля краю дороги стоїть жінка в чорно-білій кофті та чорній спідниці. На вигляд їй близько сорока пʼяти років. Це Ніна Проценко, яка супроводжує дітей, вона разом із Толіком збирає дітей і везе їх до школи. Ще пару років тому це робили шестеро озброєних українських військових. Толік пригальмовує і відкриває двері автобуса, у салон заходить Ніна:

— О, доброго ранку. Ви ті самі шпигуни, які будуть з нами їздити? Дуже приємно.

Вона сідає на крісло й одразу щось швидко друкує у смартфоні. Потім схоплюється і пояснює:

— Це я тут завелася з одним у Facebook. Почав мені розповідати, як тут все погано і всі позиції здали. Наче я не знаю, хто і що тут за чиїм наказом раніше здавав. Усі такі експерти в мережі, хоч би один сюди доїхав.

До війни у Ніни був бізнес у Горлівці, а чоловік працював шахтарем і в 2013 році за гарячим стажем встиг вийти на пенсію. Раніше селища Бахмутка, Жованка і Майорське входили до Микитівського району Горлівки. Діти ходили до микитівської школи. Але після окупації міста бойовиками «ДНР» кілька шкіл зруйнували обстрілами, а селища опинилися в «сірій» зоні. Діти за звичкою ходили в окуповане місто. Так було до 2016 року. Ніна показує на зруйновані будинки без дахів.

— Ось це Миколаївка-2. Нормальне село було. А у травні 2018 го його обстріляли «Градом» — жодного цілого будинку не залишилося! Ну, тут зараз живе одна сімʼя, їхній будинок розбило, так вони туляться в літній кухні.

За вікном проносяться скелети одноповерхових флігелів, вкриті густими заростями.

— Он як усе заросло. Так у нас і в дядька тут будинок був, теж снарядом розвалило. Йому компенсацію держава виділила! Цілих 800 гривень. Він прийшов до нас і каже: «Що ж робити будемо?» Ну я кажу, що робити, купимо горілки і твій будинок помʼянемо. Живе у нас тепер, він без дітей.

За Миколаївкою грунтова дорога стає гіршою, замість будинків тут вже самі фундаменти, та й ті вкриті глиною. Тут було велике селище, але в 70-ті роки минулого століття через це місце вирішили тягнути аміакопровід і людей розселили. Далі — селище Бахмутка, воно довге і тягнеться аж до самої Горлівки. На узбіччі стоять кілька людей і хлопчик у синій вишиванці та чорних брюках. Це Ростик. Ніна сміється:

— Ну, зрозуміло. Ростик пів року в школу не ходив — спочатку карантин, потім канікули. Тепер усім селом проводжають.

Толік пригальмовує. Мама обіймає Ростика, поправляє йому маску на обличчі, він застрибує в автобус.

— Доброго ранку, — каже школяр і йде вглиб автобуса, кудись на останні місця.

Через пару кілометрів біля воріт свого будинку стоїть ще одна школярка — пʼятикласниця Саша. У неї на голові величезний бант, вона заходить в автобус, а слідом за нею намагається пройти мама і не відпускає руку дівчинки. Ніна махає:

— Ні, тепер тільки діти. Учора казала, карантин і немає місць. Ні, ви залишаєтеся вдома, Саша їде до школи.

Мама робить крок назад зі сходинки автобуса і розгублено дивиться на двері, що закриваються:

— Саша, я тобі обовʼязково подзвоню.

Ніна трохи злиться:

— Ну, казала ж учора кілька разів, що їдемо без батьків. Так ні ж, не всі почули. Ніяк вони до карантину не звикнуть. Ну а взагалі, звичайно, тут автобус ходить раз на добу, хрін виберешся звідси. Хіба що таксі викликати, а це 250 гривень. Немає роботи — немає грошей — немає таксі. Так і живемо.

Автобус проїжджає ще кілька кілометрів і підбирає одну з вчительок опорної школи — так вона добирається на роботу. Жінка заходить, сідає поруч з Ніною і тут же починається жвава розмова: останні новини, обговорення майбутньої лінійки та навчального року.

— Дехто скаржиться, що маска заважає і важко дихати, — каже вчителька.
— Так нехай у забій спустяться, у шахту і помахають молотком хвилин сорок. А потім подивимося, кому дихати важко, одразу маска заважати перестане, — сміється Ніна.

До 07:20 автобус гальмує біля зупинки з табличкою «Бахмутка», коло неї стоять батьки з дітьми-школярами. Серед них другокласниця з білими бантами, у вишиванці, білих гольфах і в рожевій масці на обличчі. У руках вона тримає цілу пальму. Вона відразу стрибає на переднє сидіння і дивиться у вікно: видно терикон — це окупована Горлівка, а перед ним — поле із соняхами. Ніна допомагає іншим дітям зайти в автобус і розповідає:

— Ось тут, якщо далі їхати, ще, може, метрів 700, і вже все — останній український пост, а далі «ДНР». Поле соняшникове яке гарне, але ж його тільки торік розмінували.

Діти заходять в автобус, Ніна командує:

— Сідайте так, як ви будете сидіти весь рік, обирайте собі місця.

Наступна зупинка ще за пару кілометрів — селище Піски, після нього пропускний пункт «Майорськ». Туди ж підвозять дітей із селища Жованка, в якому живуть троє школярів. Автобус до селища не заїжджає — дорога погана й обстрілюється з териконів, їхати небезпечно. До 2016 року в Жованці взагалі не було школярів. Селище розносили з мінометів. Усі, хто міг, забрали сімʼї та поїхали. КПВВ теж було не на нинішньому місці, а набагато ближче до опорної школи. Діти з Пісок, Бахмутки і Зайцевого залишилися в «сірій» зоні. Формально бойовики не займали ці населені пункти, але й Україна їх не контролювала. Щоб не ризикувати і не ходити пішки по дорозі, що обстрілюється, місцеві жителі відправляли дітей вчитися у «ДНР». У липні 2016 року цим питанням зайнялися українські волонтери з «Проліски». Вони приїхали в Жованку та Піски і запропонували батькам школярів зʼїздити подивитися на опорну школу в Опитному. Вона всього за сім кілометрів, але при цьому на безпечній відстані від бойових дій. За весь цей час снаряд потрапив у шкільний двір лише раз — під час окупації Дебальцевого російськими військами у 2015 році.

Батьків привезли до опорної школи, потім відвезли до школи в Зайцевому, потім до школи № 5 у Бахмуті та навіть до школи-інтернату — розглядали варіант залишати дітей у школі на ніч, щоб ті зайвий раз не ризикували під обстрілами. Після такої «екскурсії» батьки сімох школярів обрали школу в Опитному, інші вирішили й далі вчитися в окупованій Горлівці.

У КПВВ «Майорськ» автобус забирає ще десятьох дітей — троє з Жованки, інші місцеві. Батьки махають руками у вікно. Один з «жованських» — Женя. У нього величезний портфель, у боковій кишені якого півлітрова пляшка домашнього яблучного соку. Він теж заскакує на переднє сидіння, здається, другокласниця з пальмою в руках — його давня подруга. Вони швиденько дістають іграшкових гномів із різнокольоровим волоссям і влаштовують бій просто на кріслі. Автобус майже заповнений: 24 учні, з них 12 першокласників, восьмеро з яких народилися і все життя росли вже на війні. Попереду ще одна зупинка — Одрадівка. Автобус зупиняється, у салон заходить сумний Ваня. Супроводжуюча вказує на одне з сидінь:

— Ваня, йди на своє місце, поруч із Настею, ви ж любите сидіти поруч.

Ваня чеше ніс, дивиться на порожне сидіння Насті та бурчить:

— Та що ж Настя, це ви по парах, а Настя сьогодні на таксях поїхала.

Розбита дорога змінюється новим асфальтом, він веде до опорної школи, одразу за селищем посічена зупинка, на ній кострубато намальований чорною фарбою тризуб і написано: «Воля або смерть», збоку більш свіжий напис: «Не любиш мову — геть до Ростова». Дітлахи на передньому сидінні ховають гномів із різнокольоровим волоссям у рюкзаки. Другокласниця лізе до Жені з Жованки з питаннями:

— Ну і добре. А ось що ти робив на карантині? Ми з мамою писали, читали, грали! Я тепер усе вмію.
— А ми ... Ну, ми купили альбом і малювали в ньому кроля.
— Чому кроля?
— Його я принаймні бачив.

Опитне, школа

Рівно о 08:01 Толік на автобусі зарулює у шкільний двір. Двері відкриваються, і діти вистрибують на вулицю, спускаються сходами і біжать до шкільного ґанку. Там вже стоїть парта з музичним пультом, навпроти ґанку на відстані метра один від одного розставлені 12 стільців — це для першокласників. Ліворуч від ґанку флагшток зі спущеним прапором, праворуч хлопчина в костюмі Буратіно щось намагається завчити з листа. У центрі двоє десятикласників і кілька вчителів. Навколо всього цього ходить директор Володимир Жучок. Батьки першокласників стояти трохи далі, метрах за двадцять від ґанку. Одне з подружжів сперечається:

— Маска потрібна.

— Сказали, що маска має бути в наявності, але не сказали ж, що на обличчі.

О 08:15 починається лінійка. Ведучі, діти старшого віку, читають вірші, потім грає гімн України. Першокласники сідають на стільці. Директор школи каже в мікрофон: «Право підняти державний прапор надається десятикласникам». Хлопець і дівчина підходять до флагштока і починають повільно тягнути за мотузку, прапор піднімається із жахливим скрипом кілька хвилин. Батьки першокласників мовчки дивляться на це. У натовпі хтось незадоволено каже:

— Можна було і помастити.

Нарешті прапор піднято, директор Жучок бере в одну руку аркуш паперу, в іншу мікрофон:

— Дорогі діти. А також батьки, вчителі. Діти, ви вже не діти в дитсадку, а учні бахмутської школи. І ми вас вітаємо і підтримуємо, а ваша батьківщина про вас піклується. Наприклад, у класах нові меблі, і ми почекаємо, що нам ще з техніки куплять. Ви — діти нової української школи, і будете тут вчитися 12 років. Як я вже говорив, ми дуже раді вам. І ще вам вручать подарунки від голови Бахмутської міської ради Олексія Олександровича Реви. Ще раз, діти, бажаю всім щастя, здоровʼя і вчитися тільки на відмінно.

Першокласники читають вірші, після цього виходить чоловік із тарілкою, у ній пшоно, він «на щастя» сипле пшоно на дітей. Діти не дуже розуміють, що відбувається.

— Що це? — запитує дівчинка.

— Їж, сємачки, — відповідає друга.

Раптово на сцену виходить хлопчик у костюмі Буратіно:

— А це до вас прийшов я. Упізнали, діти?

— Ніііііі! — хором відповідають діти.

Двоє першокласників несуть дзвоник, знову грає гімн, після директор бере мікрофон.

— Свято першого дзвоника оголошується закритим. Шановні діти, запрошуємо до рідної школи.

Діти заходять до школи, на ґанку стоїть завуч Світлана Остапівна:

— Ходімо, я вам усе покажу.

Ми заходимо до школи і піднімаємося на другий поверх. Справа по коридору кабінет другокласників — цього року їх 16. У кабінеті парти, для кожного учня окреме місце, на партах лежать малюнки, біля дошки висить білий екран, поруч проєктор.

— Ось, це найкраще, що ми отримали, а потім почали реформи. Тут і парти, і все необхідне. Цього року, звичайно, всього менше. Але, можливо, ще не доїхало?

Світлана, як і директор Жучок, працює у школі з 1991 року. Тоді у школи, щоправда, була інша будівля і понад 400 учнів. Усі вони не вміщалися, тому до 1993 звели нову будівлю. Тепер усе навпаки: будівля стала занадто великою, залишилося 133 учні. Після того як у 2016 році волонтери привезли батьків із «сірих» селищ до цієї школи, Жучка викликали на нараду в Бахмут. Там були представники департаменту освіти, «сіміки» і волонтерські організації. Нарада тривала досить довго: селища не контролювалися Україною, а на «сіру» зону не виділяють бюджет. Навіть попри те, що батьки сімох дітей погодилися віддати їх до школи в Опитному, грошей на перевезення не було. Тоді директор Жучок запропонував зʼїздити у Жованку та Піски й подивитися, що там відбувається насправді. З ним поїхала і завуч Світлана.

— Їдемо — жах. Усе прострілюється, кругом воронки, їдемо в бронежилетах. Жованка, Майорськ, Бахмутка, 28 серпня. Пів дня проїздили. Знаходили батьків, просили писати заяви, що вони хочуть своїх дітей у нас вчити. Повернулися, три дні до першого вересня —ані автобуса, нічого. Потім волонтери натиснули, і знайшовся з Краматорська автобус. Його погодилися супроводжувати шестеро військових з автоматами. Так до нас 1 вересня 2016 року приїхали семеро учнів із «сірої» зони.

Ми відходимо від кабінету другокласників, до завуча підходить чоловік у спортивних штанях і з татуюванням на руці:

— А це, куди тут 10 гривень здати? А то дружина сказала на обіди здати. А я не зрозумію куди. Ну ви це, вибачте, я вперше це, дитину привів.

Світлана пропонує показати інші класи та їдальню, там саме їдять першокласники. У кінці коридору кабінет хімії, на партах стоять реактиви в деревʼяних коробках, на стіні портрет Дмитра Менделєєва, на стелі — проєктор. Учителька хімії соромиться:

— Та не знімайте наші реактиви. Тут усе старе. Але нам нічого не бракує. Усе в нас є.

Трохи далі клас біології, кабінет психолога з кушеткою і чомусь із партами, на першому поверсі ще кілька кабінетів та їдальня. Заходимо всередину, діти їдять по четверо за столом. У тарілках гречка, котлети і помідори, у стаканах — компот. Завуч Світлана каже, що радіє роботі їдальні, на карантині всі кухарі стали на біржу праці — не було для кого готувати.

— Другої хвилі ковіду не боїтеся?

— Боїмося, але поки дуже щасливі працювати наживо, а не в Zoom. У нас таке було. Багатьом, особливо старшим, довелося вивчати всі технічні новинки: і Google, і Zoom, і всілякі інші додатки. Тож ми тут викручувалися, як могли. Іноді завдання мейлом надсилали і перевіряли. Тому що є сімʼї, у яких немає компʼютера й один смартфон без памʼяті на всіх. Але й не в цьому проблема. У нас тут шість років війна, і дуже важливо спілкуватися. А на карантині й це закінчилося. Батьки не випускали дітей з дому. Школярі просилися після уроків у Zoom: «А можна ми ще повисимо, просто поговоримо?»

Далі по коридору, неподалік від їдальні, спортзал. На його дверях табличка: «Придбано за гроші людей Японії». Поруч з дверима стоїть директор школи і представник міського департаменту освіти. Школа перший рік як перейшла з районного підпорядкування в міське, тому Жучок показує, що і як у школі. Він смикає ручку дверей у спортзал — закрито.

— Я скільки разів говорив, що всі двері відкриті повинні бути? Де ключі? — обурюється директор.

Один з технічних працівників несе ключ, Жучок відкриває двері, за ними звичайний спортзал — два баскетбольні кільця, волейбольна сітка. На стінах плакати про коронавірус. Жучок показує на стелю:

— Ось бачите, у нас раніше дах був, ну не дах, а басейн. Там такі калюжі збиралися після дощів, вода аж перла. І ось, нарешті, ми його поміняли. І всю систему опалення поміняли — тут тепер взимку можна з коротким рукавом ходити.

Завуч немжиться:

— Ну, це якщо така зима, як зараз, була. А так я з коротким рукавом ходити не згодна.

У коридорі 5 клас йде вервечкою до їдальні. Директор каже: «Здрастуйте, діти», вони хором відповідають. Представник департаменту освіти з міста зупиняється:

— Діти, а правда ж, вам хотілося до школи?

— Ніііі, — кричать вони.

Один з учнів легко штовхає іншого:

— Записав?

— Так, зараз у TikTok буде.

Директор і завуч прощаються з представницею департаменту освіти. Жучок говорить, що раніше вона була вчителькою в цій школі:

— Я ж її на роботу брав. А тепер ось. А ходімо я вам сховище покажу? Коли тут гуркоче, так і місцеві жителі до нас просяться.

Сховище — це колишній тир. Сюди занесли парти, прочистили вентиляцію. Приміщення величезне, фактично цілий підземний поверх. Цій школі пощастило: снаряди літали повз і лише один раз уламками вибило вікна. Ми виходимо зі сховища і піднімаємося до директора в кабінет. Там на стінах фотошпалери з березами, у кутку стоїть шафа, на її ручці висить рогатка.

— Ага, забрав на перерві. Вони тепер по трояку продаються. І робити не треба.

На годиннику початок на першу. Скоро Толік на автобусі повезе всіх дітей по домах, знову по битій дорозі та по тих місцях, де легко обстріляти автобус просто з вершини терикону. Толік звик, а Жучок радий, що в його школі вчаться тепер усі діти з найближчих селищ.

— Ну й ось. Зʼїздили ми тоді, взяли цих сімох дітей у 2016 році. А потім й інші батьки до нас потяглися, — розповідає далі директор. — Так дітей ставало дедалі більше. Були ті, звичайно, хто в Росію поїхав. Але до 2020 року в нашій школі навчаються всі, на той бік уже ніхто не ходить. А з середини 2018-го у нас, нарешті, є хороший водій і нормальний автобус. Водій на вагу золота, хто сюди піде на мінімалку життям ризикувати та їздити під кулями і бомбами? Ми одного разу поїхали рано-вранці, щоб встигнути, випадково заїхали на передову. Мало не вбило нас там. Насварили нас, звичайно. Кажуть: «Дайте документи», а які документи у директора школи? Але відпустили, комбат питання вирішив.

На вулиці ті батьки першокласників, які приїхали до школи на таксі, проводжають своїх дітей до автобусу. Троє з небезпечної Жованки в автобусі сьогодні не поїдуть, на честь свята — таксі. Ніна Проценко знову поїде супроводжувати.

— Слава богу, тепер тільки по ночах гуркоче. Хто б мені що про зраду і здачу не говорив, а тиша краще, ніж коли їдеш і тут снаряд, там снаряд. А твої діти на узбіччі стоять і чекають на автобус. А ти думаєш: «Убʼє або цього разу ні?» Ну, нічого. Як каже Толік: «У дорозі музику гучніше включай, щоб вибухів снарядів не чути». Доїдемо.