Вікторіанський хірург Роберт Лістон працював без знеболювальних та ампутував ногу за 25 секунд. А через кілька років уперше застосували анестезією, коли видаляли зуб — це змінило історію

На початку XIX століття не існувало анестезії взагалі — хірурги оперували цілком притомних пацієнтів. Пережити операцію вдавалося не всім — навіть якщо вона була успішною, згодом усе одно можна було померти від зараження крові. Щоб полегшити страждання пацієнтів, медики намагалися використовувати гіпноз та навіть сміхотворний газ. Більшість спроб були провальними. По-справжньому дієві засоби для анестезії почали з’являтися лише в 1846 році. «Бабель» переказує матеріал журналіста BBC та автора книги «Кров і нутрощі: історія хірургії» (Blood and Guts, A History of Surgery) Річарда Голлінгема про те, як оперували пацієнтів від Вікторіанської епохи до наших днів.

Один із найвідоміших британських хірургів Вікторіанської епохи Роберт Лістон міг ампутувати людині ногу за 25 секунд. За це лондонські колеги звали його «найкращим скальпелем у Вест-Енді». Імовірність померти під час операції Лістона була відносно невеликою — гинув лише один пацієнт із шести. Ця статистика була значно кращою, ніж та, якою могли похвалитися більшість колег хірурга.

Лістон оперував швидко, що суттєво мінімізувало страждання пацієнтів у часи, коли ніякої анестезії не існувало. Але інколи через поспіх траплялися нещасні випадки. Зазвичай для операції пацієнта розташовували на дерев’яній лаві. Щоб він не рухався, його тримали асистенти. Вони ж подавали хірургу ножі, зашивали рани та допомагали з перев’язкою.

Якось під час однієї операції Лістон ненавмисне відрізав асистенту пальці, невдовзі після чого і пацієнт, і асистент загинули від сепсису. Другий асистент, який спостерігав за усім цим, помер від шоку. Ця операція стала єдиною в історії, яка мала смертність 300 відсотків.

Під час Вікторіанської епохи операції вважалися небезпечними як серед медиків, так і серед пацієнтів. Навіть найдосвідченіші хірурги на кшталт Лістона проводили їх лише у невідкладних випадках. Наприклад, у разі відкритого перелому ноги або руки, який міг загрожувати гангреною, зараженням крові та смертю.

Щоб полегшити страждання пацієнтів, їх намагалися занурювати в сон шляхом гіпнозу — це було неефективно. Згодом для «анестезії» почали використовувати різноманітні хімічні сполуки. У 1845 році дантист Горацій Велс застосував як знеболювальне під час операції з видалення зуба оксид азоту, також відомий як сміхотворний газ. Це обернулося катастрофою — пацієнт кричав від болю, у той час як «спостерігачі сміялися та сичали».

Іншому дантисту, Вільяму Мортону, пощастило більше. Він синтезував ефір із сірчаної кислоти та спирту. А у жовтні 1846 року за допомогою нього успішно занурив пацієнта у сон та безболісно вирвав зуб. Зрештою, технологію перейняв і Лістон, і таким чином ампутував ногу дворецькому на ім’я Фредерік Черчилль. Після операції той прокинувся й запитав: «Коли ви плануєте розпочати?»

Створений Мортоном ефір не був ідеальним рішенням. Ним було складно дихати. Він викликав кашель і нудоту та був легкозаймистим, що потенційно могло призвести до летальних випадків. Альтернативою ефіру став хлороформ — солодкуватий газ, який уперше застосував для анестезії шотландський акушер Джеймс Янг Сімпсон. Медики наносили хлороформ на хустинку, яку згодом прикладали до обличчя пацієнта. Лише кілька крапель цієї леткої речовини були здатні моментально занурити людину в сон.

Проте правильно визначити потрібну кожній людині дозу було складно, тому передозування нерідко призводило до смертей. Першою жертвою хлороформу стала п’ятнадцятирічна англійка Ханна Грінер. Хірург занурив її у штучний сон, щоб прооперувати палець на нозі, проте вже через кілька хвилин після початку операції дівчина припинила дихати. Врятувати пацієнтку не вдалося.

Британський лікар та анестезіолог Джон Сноу за допомогою експериментів на тваринах навчився визначати дозу хлороформу, потрібну для того, щоб людина втратила свідомість, але не померла.

Проте деякі медики вважали біль запорукою успіху хірургічної операції, тому не поспішали застосовувати знеболювання. Під час Кримської війни головний медик британської армії Ендрю Сміт майже повністю заборонив використання хлороформу. Він вважав, що сповнені болю крики солдатів — ознака того, що вони «борються за виживання».

Сноу наполягав, що сильний біль становить ризик для здоров’я, а анестетики від нього захищають. Він був у цьому настільки впевнений, що навіть дав хлороформ королеві Вікторії, коли вона народжувала свою восьму дитину в 1853 році. Після цього Сноу розкритикували в авторитетному британському медичному журналі The Lancet. У редакційному матеріалі йшлося, що медик ризикнув життям королеви, піддавши її «отруйній дії» хлороформу.

До 1860 року анестезія стала поширеним явищем. Пацієнти стали рідше відмовлятися від операцій, а хірурги отримали можливість оперувати довше й випробовувати нові методи. Проте смертність усе одно лишалася великою через випадки сепсису, адже протимікробні засоби — антисептики — з’явилися лише в середині 1860-х.

До початку XX століття вчені розробили перші локальні анестетики на основі кокаїну. Однак ефір Мортона та хлороформ лишалися єдиними анестетиками загальної дії. Масове використання хлороформу припинилося лише в 1930-х. Ефіри використовують для анестезії й зараз, хоч і в дещо зміненому вигляді.

Протягом Другої світової війни науковці в усьому світі активно працювали над розробками ядерної зброї. Для створення ядерних бомб потрібен був гексафторид урану — сполука, що складається з двох хімічних елементів, урану та фтору.

Дослідження в галузі фторування набули значного розвитку. Науковці дійшли висновку, що якщо додати до ефіру Мортона фтор, він втрачає свої горючі властивості, проте не знеболювальну дію, що дозволяє створювати ефективні та безпечні анестетики.

«Завдяки тому, що вбило десятки тисяч людей, вдалося отримати ліки, які врятували сотні тисяч», — зазначає Вільям Гарроп-Гріффітс, учений з Королівського коледжу анестезіології (Royal College of Anaesthetists).

Згодом з’явилися й інші способи мінімізувати ризики під час операції. Медики навчилися підтримувати дихання пацієнтів за допомогою трубок, що постачали кисень просто в легені. А для спостереження за станом пацієнтів почали використовувати спеціальне обладнання. Наразі воно дає змогу стежити за пульсом, артеріальним тиском, а також рівнем кисню та вуглекислого газу в легенях пацієнтів.

Сучасні анестетики досі не зовсім надійні — інколи люди прокидаються на операційному столі, анестезія загальної дії призводить до тривалої сонливості, а локальна нерозривно пов’язана з болісними ін’єкціями. Проте зараз шанси померти під час операції значно менші, ніж за часів Роберта Лістона.