Гомофобія у футболі — уривок із книги Тамари Марценюк «Захисники Галактики: влада і криза в чоловічому світі»

Футболіст Джастін Фашану був першим, чий трансфер оцінили в мільйон фунтів стерлінгів. Але запам’ятався він тим, що був звинувачений у домаганнях і покінчив життя самогубством. Фашану першим наважився зробити камінг-аут і поплатився за це кар’єрою. У видавництві «Комора» виходить книга «Захисники Галактики: влада і криза в чоловічому світі». Її авторка Тамара Марценюк розповідає, як історично розвивалися уявлення про маскулінність і чи можна говорити про її кризу. «Бабель» із дозволу видавництва публікує уривок про те, чому в футбольному середовищі поширена гомофобія.

Явище гомосексуальності: легітимація альтернативної маскулінності

Однією з перших робіт, що започаткувала вивчення сексуальності на основі соціально-конструктивістського підходу, вважається праця британської соціологині Мері Макінтош (Mary McIntosh, 1936—2013) «Роль гомосексуала» (The Homosexual Role, 1968). Дослідниця запропонувала розрізняти поняття «гомосексуальна поведінка» та «роль гомосексуала». Вона стверджувала, що гомосексуальна поведінка може виникати в різних історичних і культурних контекстах, проте не завжди має відповідну роль. У тих суспільствах, де ця роль існує, її межі можуть встановлюватися по-різному.

Вважається, що першою організацією, яка визнала чоловіків-гомосексуалів культурною меншістю, що зазнає утисків, було Товариство Метешін (Mattachine Society), яке заснували 1950 року Гаррі Гей (Harry Hay) і Чак Ровленд (Chuck Rowland). Ця та інші перші організації незабаром знайшли підтримку відомих соціологів і психологів. 1951 року Дональд Вебстер Корі (Donald Webster Cory) опублікував свою книжку «Гомосексуальність в Америці» (The Homosexual in America), де стверджував, що геї та лесбійки — легітимна меншина. А 1953 року Евелін Гукер (Evelyn Hooker) отримала грант від Національного інституту психіатрії для вивчення гомосексуалів. У дослідженні, представленому в 1956 році, авторка продемонструвала, що гомосексуальні чоловіки настільки ж добре пристосовані до життя в суспільстві, як і гетеросексуальні. Проте протягом 1950–1960 років геї та лесбійки все ще могли потрапити в ізоляцію в психіатричні лікарні та до в’язниць, а також наражалися на ризик утратити роботу й опіку над дітьми, бо суди й лікарні визнавали гомосексуальне кохання хворобою, злочином чи аморальним діянням.

Поворотним моментом руху за визнання прав гомосексуалів стало 28 червня 1969 року, коли Нью-Йорком прокотилася серія бунтів у відповідь на рейд, що його провели поліцейські в одному з найпопулярніших на той час гей-барів «Стоунвол Ін» (Stonewall Inn). Через невмотивовану агресію та неправомірну поведінку представників правоохоронних органів проти геїв, лесбійок і травесті-дів (drag queens) на вулиці вийшли сотні, а згодом і тисячі представників ЛГБТ-спільноти. Ця подія змусила ЛГБТ-активістів об’єднатися і створити правозахисні організації, щоб боротися за дотримання своїх прав. Стоунвольські бунти вважають поштовхом до початку боротьби західної ЛГБТ-спільноти за свої права.

Свідченням зростання релігійного сприйняття віруючих геїв і лесбійок було посвячення першого священника-гея в духовний сан, яке здійснила Об’єднана Церква Христа в 1972 році. Після цього почали виникати й інші церкви, молитовні будинки та синагоги для геїв і лесбійок. Заснована 1972 організація «Батьки і друзі лесбійок і геїв» (Parents and Friends of Lesbians And Gays) об’єднала членів сімей задля сильнішої підтримки руху за права геїв.

1973 року Рада директорів Американської психіатричної асоціації проголосувала за те, щоб усунути гомосексуальність із Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів, який пізніше схвалила Американська психологічна асоціація. З цього моменту розпочався довгий шлях депатологізації проблеми.

17 травня 1990 року Генеральна асамблея Всесвітньої організації охорони здоров’я вилучила гомосексуальність зі списку психічних захворювань. І саме 17 травня вважається Міжнародним днем протидії гомофобії і трансфобії.

Проблема гомофобії серед футбольних фанатів

Багато гомосексуалів грають у футбол, проте більшість із них, як і раніше, змушені тримати свою орієнтацію в таємниці. На мою думку, одна з головних причин, чому люди «залишаються в шафі», — це мова ворожнечі, яку їм доводиться чути. Це поширюється і на образу певних гравців, і на речівки, які глядачі вигукують на стадіонах. Це не тільки змушує гравців-гомосексуалів почуватися небажаними: результати дослідження довели, що такий стан речей впливає і на вболівальників. Настав час, коли в будь-якому виді спорту має бути нульова толерантність до гомофобії та мови ненависті — як на полі, так і за його межами (Роббі Роджерс, колонка у The Guardian).

Гомосексуальність досі доволі табуйована тема у світовому футболі. У всьому світі є лише кілька професійних футболістів, які наважилися розповісти про свою сексуальну орієнтацію під час професійної кар’єри. Одним із таких прикладів є гравець американського клубу «Лос-Анджелес Гелаксі» Роббі Роджерс (Robert “Robbie” Hampton Rogers) — перший відкритий гей і спортсмен вищої футбольної ліги, який висловився про проблему гомофобії в спорті та закликав до нульового рівня толерантності щодо неї. Роббі Роджерс критикував ФІФА за те, що чемпіонати світу з футболу федерація віддала таким гомофобним країнам, як Росія й Катар.

Більшість гомосексуальних футболістів не наважуються зробити так званий камінг-аут — розкрити свою сексуальну орієнтацію. Насамперед це пов’язано з тим, що гравці бояться наслідків, які можуть досить негативно вплинути на їхню подальшу кар’єру, та не хочуть втратити авторитет серед одноклубників чи — ще гірше — футбольних фанатів. Адже останні досить радикально налаштовані проти сексуальних меншин. Наприклад, капітан національної збірної Німеччини Філіп Ламм в одному зі своїх інтерв’ю прокоментував чутки про свою гомосексуальність. Гравець «Баварії» спростовував цю інформацію, хоча водночас послідовно виступав проти гомофобії в професійному спорті.

Футбольні фанати найчастіше вдаються до гомофобії. Футбол вважається суто чоловічою грою, де немає місця тим, хто не відповідає критеріям справжнього чоловіка. Страх перед гомосексуальністю змушує підлітків вдаватися до насильницьких методів стосовно тих, кому притаманна така поведінка. Страждають від гомофобії переважно футболісти. Вони бояться викрити себе, адже невідомо, якою буде реакція партнерів по команді, керівництва клуба та футбольних фанатів, що зазвичай тиснуть на гравців.

Проблемою є те, що футболісти з гомосексуальною орієнтацією становлять меншість порівняно з мільйонами іншими гравців. Це створює додатковий тиск на цих людей. Приклад нетерпимості у футболі до гомосексуалів — футболіст Джастін Фашану (Justin Fashanu). До певного часу його знали як першого футболіста, трансфер якого оцінили в один мільйон фунтів стерлінгів. Однак у розпал кар’єри Джастін оголосив про свою гомосексуальність, ставши першим професійним футболістом, що наважився на такий різкий поворот у своєму житті.

Але ні суспільство, ні сам Фашану до такого перебігу подій не були готові. Джастін почав міняти клуби один за одним, оскільки ніхто не міг надати йому належної підтримки. Спортсмена критикували тренери й одноклубники, йому приходили погрози від футбольних фанатів, а жовта преса висмоктувала з пальця скандали, найгучнішим із яких стала історія про зґвалтування 17-річного хлопчика. 1998 року колишній форвард англійської молодіжки вкоротив собі віку, повісившись у власному гаражі. І найжахливіше те, що Фашану запам’ятали не за видатний футбол, а за скандали, гомосексуальність і самогубство.

Популярний футбольний журнал FourFourTwo провів опитування серед професійних футболістів, які відповідали лише на одне запитання: «Чи знаєте ви гравців з нетрадиційною орієнтацією?» Із 123 респондентів 10% сказали, що знають. Серед відповідей була така: «Один із гравців довірився мені й відкрився, зробив «камінг-аут». Я тримав язик за зубами. Це не моя справа. Це також не ваша справа». Ще двоє респондентів зазначили, що готові захищати футболістів-геїв. Але оскільки більшість навіть не хоче говорити на цю тему, можна зробити висновок про відсутність терпимості у футболі.

Отже, проблема гомофобії у футболі досить актуальна в наш час і потребує вирішення. Такі міжнародні організації, як ФІФА (Федерація національних футбольних асоціацій), УЄФА (Союз європейських футбольних асоціацій), Мережа підтримки гомосексуального футболу (Gay Football Supporters Network), повинні докладати чимало зусиль, щоб протидіяти гомофобії. Важливо розуміти, що гомофобія — проблема не футболу, а суспільства загалом. Футбольні фанати через переконання і «традиції» не вважають гомофобію негативним явищем, для них це радше «стиль підтримки улюбленої команди». Вдаючись до виявів насильства, фанати в такий спосіб підкреслюють свою мужність, перевагу над іншими, відвертаючи увагу від власних виявів гомосексуальної поведінки.