Півтора року тому Валерія Сікал заявила про сексуальні домагання командира частини. Вона пішла зі Збройних сил, командира підвищили, а справа не дійшла до суду

Півтора року тому Валерія Сікал заявила в поліцію, що до неї домагався командир військової частини А1358 Віктор Іванів. Це була перша публічна заява про харасмент у Збройних силах України. Слідом за Валерією про схожі випадки розповіли й інші жінки. Почалося розслідування, але тепер, за словами адвокатки Анни Брицької, справу можуть закрити, бо прокурори навмисне її затягують. Двадцять восьмого травня цього року в прокуратурі відмовилися підписувати підозру Іваніву, бо слідство має ще доопрацювати справу. Термін досудового розслідування закінчується в червні. Правозахисники із Amnesty International застерігають: через це справедливість не буде встановлено. Віктор Іванів досі служить у Збройних силах, але в центральному управлінні. Кореспондентка «Бабеля» Олеся Біда поговорила з Валерією Сікал про те, як рухається справа та як змінилося її життя після тієї заяви.

Ви першою заговорили про харасмент у Збройних силах і написали заяву в поліцію про домагання. Як ви наважилися на це?

Я більше не могла терпіти. Ці знущання тривали протягом року. Усе почалося, щойно я прийшла на службу інженером відділення технічного контролю. У перший день Іванів змусив мене сісти в його машину — під приводом, що йому потрібно по роботі зустрітися з людиною і я маю бачити, як проходить зустріч. Ми поїхали в інше місто, заїхали в ліс. Там командир почав мене домагатися, розпускати руки. Він говорив: «Якщо будеш себе добре поводити, якщо робитимеш те, що я скажу, матимеш гарну службу». Обіцяв, що я отримаю підвищення — за рік з молодшої лейтенантки стану лейтенанткою. Ось так у перший день у мене відбили бажання служити. Потім це повторювалося щоразу, коли ми зустрічалися. Ще були привселюдні жарти. Іваніву ніхто не робив зауважень, тому що він вищий за званням. Коли ми були наодинці, він міг собі дозволити сказати: «Ну що, я йду до тебе перевіряти твій диван?».

Це бачили й інші чоловіки, колеги. Як вони реагували?

Ніяк. Мені відповідали: «А що я зроблю? Він так само мій начальник. Терпи». Мій безпосередній начальник теж казав, щоб я терпіла і поводилася як дурочка. Ті, хто були наближений до нього, також могли собі дозволити таку поведінку. Іванів говорив, що він тут — цар і бог.

Командир заважав вашій кар’єрі в ЗСУ?

До моєї роботи завжди були зауваження. Наступного дня після моїх відмов Іванів обов’язково знаходив якісь претензії щодо роботи. Інколи це було виправдано, тому що я молодий спеціаліст, можу бути неідеальною в роботі. Але це завжди було як приниження.

Коли ви вирішили заявити про домагання командира в поліцію?

Вдруге за рік я зірвала спину, попросила лікарняний, а командир мене не відпустив. Довелося працювати і приймати таблетки й уколи. Потім, за місяць після цього, ми з майбутнім чоловіком вирішили одружитися, подали заяву в РАГС, і я написала рапорт на відпустку у зв’язку з одруженням. Іванів мені знову відмовив. Тоді я вирішила, що досить. А якби мені потрібна була життєво необхідна допомога? Цей чоловік повністю володарював моїм життям. Він казав: «Ти не вийдеш за свого хлопця заміж, я тобі зроблю дитину, залишайся зі мною». Для мене це було огидно.

Невдовзі після одруження, у кінці грудня, ми з чоловіком поїхали до Військової служби правопорядку у Хмельницькій області. У нас прийняли заяву, по ній провели всі слідчі дії. Протягом місяця вони зробили повну перевірку в частині. Того ж дня ми звернулися до військової прокуратури у Хмельницькому. Нам сказали, щоб ми «не займалися єрундою». Дорогою додому ми заїхали у відділок поліції у Вінниці. Спершу слідчий нас також вигнав, посміявся і сказав: «Шо за хєрня?». Потім ми повернулися з журналістом, і з його допомогою, з його посвідченням у нас взяли заяву.

Ви говорили Іваніву, що збираєтеся заявляти на нього в поліцію?

Так, говорила. Він ніяк на це не реагував. Просто сміявся. Після того, як я заявила в поліцію про домагання, більше з ним не бачилася і не спілкувалася.

Як від моменту подачі заяви просунулася справа?

Відтоді пройшло півтора року. Порушено кримінальне провадження, слідство веде Хмельницька поліція під наглядом військової прокуратури Центрального регіону. Вони провели експертизи, мене неодноразово допитували. Свідки давали показання, але далі це не пішло.Таке відчуття, що слідство, прокуратура затягує справу, жодних зрушень немає. Адвокат каже, що будемо боротися. Іванів також подавав у суд про захист його честі й гідності — цю справу розглядали. А про сексуальні домагання — ні. Іванів спокійно служить, а нещодавно його підвищили.

Чого ви очікували після того, як написали заяву?

Я розуміла, що буде важка боротьба. Але я була готова до цього. Для мене найголовніше, щоб ця людина понесла за свої дії відповідальність. За 154 статтею Кримінального кодексу — примушування до вступу в статевий звʼязок — незначна відповідальність. Але нехай він прийме її і понесе покарання. Я не хочу грошей, як вважає його адвокат. Я хочу, щоб людина зрозуміла, що їй не все дозволено.

Після вашої заяви про домагання почали говорити й інші жінки. Вони служили разом із вами?

Я знала про випадки в моїй частині, але не знала, хто саме серед жінок постраждав від цього. Дізналася після того, як почався розголос. Це були жінки і з моєї частини, і з інших. Вони не заявляли про домагання публічно, вони були просто свідками справи і підтверджували, що мої слова — це правда.

Зараз у частині інше керівництво. Жінки кажуть, що стало набагато легше служити, все змінилося. Навіть деякі чоловіки мені дякували за те, що змінили керівника.

Коли ви йшли на службу, знали про харасмент у збройних силах?

Бачила таке лише у фільмах. Я б ніколи не повірила, що зі мною таке може статися. Мій батько працював у міліції. З дитинства мені казали, що я могла б стати добрим фахівцем. Я вступила в університет і якось натрапила на брошуру про військову кафедру. Показала її батькові. Він мене підтримав — і я стала навчатися на кафедрі. Після закінчення отримала повістку, що йде призов офіцерів запасу. Я пішла служити з розрахунком, що продовжу і в майбутньому. Але з перших днів у мене зникло це бажання. Навіть після того, як я перейшла до іншої військової частини у Вінниці, де інакше проходить служба, у мене все одно залишилась образа. Мою кар’єру зламали, і більше я не хочу. Тепер ми з чоловіком працюємо в Польщі. Заробляємо гроші та живемо своїм життям.