86 років тому американський дослідник самоізолювався в Антарктиді на п’ять місяців. Він хотів просвітління, але майже збожеволів і ледве не помер. Ось його історія — у спогадах і архівних фото

У 1934 році один з найвідоміших полярних дослідників, американець Річард Берд вирішив самоізолюватися від світу в Антарктиді. Протягом довгої полярної ночі він мав досліджувати погодні умови у внутрішній частині континенту. Але насправді він хотів «миру і просвітління» і виправдовував це науковою метою. Однак Берд зіткнувся з численними викликами: суворими погодними умовами, отруйними викидами з несправної печі та затяжною депресією. Після п’яти місяців наодинці Берда врятували його колеги. Він описав свої пригоди у книзі «На самоті», яка стала бестселером. Оглядачка «Бабеля» Яна Собецька прочитала мемуари Берда і розповідає його непросту історію та публікує архівні фото.

Річард Евелін Берд розпочав свою кар’єру в лавах Військово-морських сил США. Однак відомим він став як авіатор і дослідник полярних регіонів. З 1924 року він вивчав Гренландію. За два роки потому став першою людиною, яка пролетіла над Північним полюсом Землі.

У 1928 році Берд очолив свою першу експедицію з дослідження Антарктиди. Під його керівництвом учені облаштували на шельфовому льодовику Росса базу, яку назвали Маленька Америка. Звідти здійснювалися польоти, у яких учені вивчали континент з повітря. Так вони виявили низку високих гір, які отримали назву гори Рокфеллера, та інші раніше невідомі об’єкти.

З Маленької Америки Берд здійснив перший в історії політ до Південного полюсу. Дорога туди і назад зайняла 19 годин. За це досягнення Берда підвищили до адмірала.

Ще під час першої експедиції дослідник загорівся ідею побудувати у внутрішній частині континенту спеціальну базу для спостережень за метеорологічними показниками. На той час про них майже нічого не було відомо. Дослідники мали провести на базі полярну ніч, спостерігаючи за метеорологічними апаратами та фіксуючи показники.

Річард знав, що будь-хто, кому б довелося жити на базі, мав зіткнутися з нечуваними викликами. А саме — із суворою температурою, довгими темними ночами та ізоляцією щонайменше на пів року.

Він вирішив, що оптимальний склад місії — троє людей, а саме два спостерігачі погоди й один радіооператор. Транспортувати припаси до внутрішнього регіону Антарктиди для більшої кількості людей було б складно. Двох відправляти було ризиковано — у непростих умовах вони мали усі шанси зненавидіти один одного.

Під час другої місії до Антарктиди, у 1934 році, Берд взявся реалізувати сміливу ідею. Для цього на відстані 178 кілометрів на південь під Маленької Америки побудували невеличку «передову базу». Але дослідники швидко зрозуміли, що до настання полярної ночі вони не встигнуть доставити туди необхідну для трьох осіб кількість припасів.

Берд вирішив здійснити місію самостійно. Він передав керування Маленькою Америкою своєму заступнику, а сам вирушив у самоізоляцію. Адмірал прагнув самотності. На базі він збирався не лише проводити метеорологічні дослідження, але й присвятити час тому, про що давно мріяв, зокрема почитати книжки. Річард навіть прихопив з собою програвач, щоб слухати класичну музику.

«Там, у холоді та темряві, такій же тотальній, як протягом плейстоцену, я отримаю можливість жити так, як обрав. Не слухати жодних вказівок, окрім тих, що диктують вітер, ніч і холод, і не слідувати жодним людським законам, окрім своїх», — зазначив Берд у книзі «На самоті», яку написав після пригоди.

Наприкінці березня усі припаси дослідника доправили до бази. Сам Берд добирався літаком. Колеги допомогли адміралу розвантажити припаси й облаштувати помешкання, а потім попрощалися і повернулися до Маленької Америки — 28 березня Берд залишився на базі один. А 17 квітня сонце повністю зникло, й Антарктиду накрила полярна ніч.

Невеличке помешкання, де жив адмірал, було наполовину занурене у сніг — це захищало його від вітру. Потрапити усередину можна було через люк у даху, інколи його доводилося відкопувати.

У помешканні були ліжко, невеличкий стіл, на якому стояло метеорологічне обладнання, і кілька полиць — на них адмірал розмістив радіопередавач, приймач, аварійне радіообладнання та інші речі. Продукти зберігалися у спеціальних тунелях, до яких вели двері з кімнати. Опалювалося житло піччю, що працювала на рідкому паливі.

Протягом перших тижнів самоізоляції Річард керував приладами для метеорологічних спостережень, читав книги та милувався полярним сяйвом.

«Зараз у мене більше часу на дозвілля, ніж, імовірно, ще коли-небудь буде. Завдяки моєму розпорядку можливості для інтелектуальних вправ практичного необмежені. Якщо захочу, я можу провести кілька годин над однією сторінкою книги», — писав він.

Проте вже через місяць самопочуття адмірала почало погіршуватися. Берд усвідомив, що піч працює не зовсім правильно і отруює його токсичними випарами. Це поставило його перед складним вибором — розпалювати піч, щоб зігрітися, або вільно дихати і мерзнути.

Адмірал вирішив економно використовувати піч, щоб уникнути отруєння від випарів. Холод він відчував, але чадний газ був невидимим ворогом. Температура на вулиці коливалася у межах 50—60 градусів нижче нуля. Інколи Берд прокидався з обмороженими вухами.

Проте симптоми отруєння поступово посилювалися. За кілька місяців від початку місії адмірал страждав від головного та болю в тілі та очах, нудоти, запаморочень і слабкості. І практично не міг їсти.

«Я ледве мав сили запалити свічку, що стояла на виступі прямо над головою. Якщо такий простий рух мене виснажував, які шанси я мав, щоб принести їжу та пальне з тунелів, не говорячи вже про догляд за інструментами», — написав він 1 червня.

Берд відправився в місію у пошуках «миру і просвітління» і виправдовував це науковою метою. У самоізоляції він зрозумів, що «перше виявилося самообманом, а друге — глухим кутом». Психічне здоров’я дослідника погіршувалося разом із фізичним. Одного разу він всерйоз розмірковував над тим, щоб випити снодійне: «Темна сторона людського розуму є свого роду антеною, що ловить похмурі думки з усіх боків. Принаймні так трапилося зі мною».

На початку липня у Берда зламався генератор, і він більше не міг користуватися радіо. Він мав ще одне — аварійне, яке можна було запускати вручну і за допомогою азбуки Морзе передавати повідомлення. Проте чоловік був для цього занадто слабким. Зрештою він навчився запускати радіо ногою і таким чином спілкувався з друзями з Маленької Америки.

Адмірал намагався нічим не видати свого скрутного становища. Із самого початку він заборонив колегам намагатися дістатися до «передової бази» раніше вересня. Будь-яка спроба зробити це протягом полярної ночі могла призвести до трагедії. Існував ризик заблукати в темряві або потрапити в небезпечні льодовикові тріщини.

Проте на Маленькій Америці почали підозрювати, що щось не гаразд. Дослідники вирішили навідати Річарда під приводом спостережень за метеоритними дощами — той неохоче погодився.

Однак зробити це було непросто. Протягом майже двох місяців учені намагалися дістатися до адмірала, однак були змушені кілька разів повертати назад. Лише 11 серпня троє дослідників, які вирушили на порятунок Берда на собачих упряжках і тракторах, зрештою дісталися бази.

Усі четверо разом провели в невеличкій тісній споруді ще два місяці. Берд пригадував, що «вони були настільки ж приємними, наскільки інші — жахливими». У жовтні дослідники повернулися до Маленької Америки.

Непроста пригода не стала останньою полярною місією Берда. Згодом він вирушив і в третю експедицію до Антарктиди. Однак самоізоляція зробила Берда «скромнішим» — він передав частину важливих обов’язків молодшому колезі. Адже «людина не може стати мудрішою, допоки не визнає, що більше не є незамінною».