«Свободу неволі не відняти». Олег Сенцов дві години відповідав на запитання ветеранів про вʼязницю, російську мову, полонених і Зеленського. Ось що він сказав

Режисер Олег Сенцов, якого три місяці тому звільнили з російського полону, зустрівся з ветеранами війни на Донбасі, активістами та волонтерами в Veteran Нub 10 грудня. Він понад дві години відповідав на запитання про те, чи звільнять Донбас і Крим, про життя у вʼязниці, президента Володимира Зеленського та свободу. Сенцов не любить публічних виступів, але на зустрічі багато жартував, був поміркованим, спокійним і говорив чесно, навіть коли його відповіді не подобалися публіці. Кореспондент theБабеля Євген Спірін сходив на зустріч із колишнім вʼязнем Кремля і коротко записав усі його відповіді.

Не було такого моменту, щоб я відчув себе вільним. Ось нас із Лабитнангі привезли в Москву, от із Лефортово в аеропорт. Але не було такого конкретного моменту, щоб я відчув себе вільним. Я завжди відчував себе вільним. І до вʼязниці, і під час, і після.

Отримати листівку з України в тюрмі — дуже дорого. Листів українською мовою росіяни не пропускають. Не люблять наші знаки, тризуб, від «Слава Україні» їх узагалі корчить як вурдалаків. Але лист у вʼязниці допоможе краще, ніж пʼять кілограмів ковбаси. У вʼязницях листи чекають дужче за передачки.

Я збираюся займатися кіно та літературою. У вʼязниці я писав книги, оповідання та сценарії. Зараз готово пʼять сценаріїв. І якщо все буде добре і нам призначать голову Держкіно, то ми в вересні вже будемо знімати.

Час писати у вʼязниці є, а умови — не дуже. Усі кажуть: «Одиночна камера — це так страшно». А я кажу: «Одиночна — це вогонь, це санаторій». А 20 азербайджанців в одній [камері] — це вже складніше. Але я привчив себе, писав так, що хоч по голові в мене бігайте. З вʼязниці я вивіз архів — 15 зошитів. Це було для мене найважливішим. Книжки я видам, фільми зніму.

Я не збираюся в політику, як би хто цього не хотів. Я не хочу в це брудне корито. Щоб у нього стрибати, потрібно сильне бажання, у мене його немає. Я продовжу займатися громадянською діяльністю. Мені подобається робити це без офіціозу, бо тоді я вільний від усіх.

Поки Путін при владі, ми не зможемо звільнити Донбас. Він не віддасть його на наших умовах. Крим він тим більше не віддасть, він швидше Кремль віддасть, ніж Крим. Але Путін не вічний, ми все повернемо, рано чи пізно. Але це колись. А наші хлопці сидять у полоні зараз. І що ми можемо — це повернути їх. Це те, що ми повинні робити.

У вʼязниці такі ж люди, як тут. Справжніх злочинців відсотків десять. Я одного кілера зустрів за всі пʼять років. І півтори тисячі побутових убивць. Те, що показують у фільмах, зеки в наколках — це вже така рідкість.

Жодного разу у вʼязниці моєму життю не загрожувала небезпека. Я жива людина, у мене є зуби і кулаки, тому ніхто особливо не смикався. За канонами, прокачувати за національність і політичні переконання не можна, можна предʼявити тільки за вчинки. Якщо б я підірвав зупинку з дітьми, мене б забили. А за те, що я нібито за політику щось підпалив — це фуфло. Вʼязниця, взагалі-то, неприємне місце.

Росіяни пасивні, але багато накручених пропагандою. Вони знають, що «в Україні фашисти», «америкоси-піндоси», «європейці — геї». І їм нічого не доведеш. Жив росіянин у своєму селі 40 років, потім сів у вʼязницю і тепер розповідає, як усе було на Майдані і як живуть у Європі. Нічого його не переконає.

Я не поділяю полонених на «наших» і «не наших». Усі, хто з України — всі наші і всі мої. І я про них кажу. І про кримських татар, і про політзеків у Росії, і про тих, хто сидить у Луганську та Донецьку, про військових, про цивільних, про жінок, про всіх.

Так, [після зустрічі в Парижі] оголосили про обмін 72 осіб. Я сподіваюся, що він відбудеться. Якщо у цього монстра вдасться вирвати хоча б цих людей, я вважаю, переговори були вдалими. Чому домовилися про 72 людей на обмін, а не про всіх? Тому що це погоджені списки. А інших вони не знають, кажуть, що в них немає цих людей.

Велика частина людей на окупованих територіях нас ненавидять — це факт. Вони не збираються інтегруватися, вони хочуть у Росію, в «ДНР», у них це в голові. Поки зомбоящик не перестане на них впливати, поки всі бойовики звідти не підуть, ми не зможемо на них впливати, як би не старалися. Єдиний варіант — розвинутися Україні, щоб вони знали, що є країна, яка ліпша. Не треба намагатися перебити пропаганду Кремля, у яку вкладають мільярди доларів. Ми можемо лікувати брехню тільки правдою. Ми вже живемо краще, і вони самі повинні захотіти до нас. Але на це підуть роки, потрібно готуватися грати в довгу.

Людей не можна міняти на політичні поступки. Ніколи не віддавати за поступки інтересів: за територію, за визнання Криму. Людей можна міняти тільки на людей. Треба зрозуміти для себе, що важливіше: помста, покарання або наші громадяни, які сидять у полоні? Для мене важливіші наші громадяни.

Путіну плювати на людей. Скільки їх — три людини, 300, три тисячі, хто вони — свої, чужі, — все одно. Це цинічна людина, для якої людське життя не має значення. Зараз йому важливо домовитися з Європою, щоб зняти санкції, з Україною, щоб Європа зняла санкції, і знову нас пристебнути зашморгом. Ось що він робить. У його сприйнятті, наші люди — це наше слабке місце.

Свободу неволі не відняти. Свобода — це внутрішнє відчуття. Який ти в житті, такий і у вʼязниці, голий, як у бані, і нічим прикритися. Ніякі соціальні статуси там не працюють.

Я вважаю, що Зеленський щирий і він не грає. Є питання до його оточення. Там багато дивних особистостей, які роблять дивні справи. Є хороші хлопці, які роблять правильні речі, а є абсолютно мутні. І ще є стара система, яка може його пожерти.

Готуйтеся, що ця війна надовго, але ми обовʼязково переможемо. Мені б дуже хотілося повернутися в Крим, але приготуйтеся, що це буде не скоро. Прибалтів окупували за дуже схожою схемою в 1940 році. Вони дочекалися, поки СРСР надломився, і спокійно безкровно вийшли. У нас ситуація схожа. Тільки там населення було проти, а у нас там [на Донбасі] мало проукраїнського, але ми це подолаємо.

У Європи свої проблеми, крім нас самих ми нікому не потрібні. Коли ми це зрозуміємо, стане простіше. У нас є друзі — це Польща і прибалти. Вони за нас, вони памʼятають, що таке СРСР. Є й інші. Наприклад Словаччина, яка разом з Чехією пережила «Празьку весну», розчавлену танками. І в Чехії, і в Словаччині половина населення — «ватники». Главу парламенту Словаччини називають «шпигуном Кремля». Вони з [міністром закордонних справ РФ Сергієм] Лавровим найкращі друзі.

Якщо людина хоче побачити «зраду», вона побачить її у всьому. Намалюй червону лінію і вона відразу почне кричати, що її переступили. Поки я ніякої «зради» не бачу, якщо побачу, я так і скажу: «Зрада».

У вʼязниці в мене були очікування, що ми зробимо більше. Але я не бачу якісних змін у країні. У людях — так, але не в країні. Люди змінюються — це добре, ми наполовину європейці, наполовину «совки». Зміни є, але не такі сильні й не такі глибокі, як я очікував. І люди зрозуміли це і проголосували за нового президента. А що він накерує — подивимося.

Я вчуся щодня у кожної людини, яку зустрічаю. Але якоїсь однієї людини, яка мене змінила, немає. У 16 років я зрозумів, що я собі не дуже подобаюся. Я взяв папірець і написав речі, які мені не подобаються, і ті, які я хотів би, щоб у мене були. Зрештою, я набув того, що я хотів і виправив те, чого не хотів. Так роблю і зараз. Тільки тепер список коротший і він у мене в голові. І раджу вам робити так само, а не шукати собі кумирів.

Як би я не ненавидів Путіна, я вдячний йому, що він нас обʼєднав. Без цього ми б прогнивали, як Білорусь. Інших ворогів, крім Путіна, у нас немає. Підкорити нас хоче тільки він. Європа не введе сюди війська, і США в нас не стріляли ГРАДами.

Правду ніхто не любить, а я кажу правду. Я б хотів колись зняти кіно про події на Західній Україні 1941—1945 років чотирма мовами: російською, українською, німецькою і польською. Цей фільм не був би пропагандою, але мене зненавиділи б у кожній країні, у тому числі і в Україні.

Якщо говорити своїм громадянам, що російська — це мова агресора, єдину країну не побудуємо. У нас єдина нація і єдина мова, українська. Я працюю над тим, щоб говорити українською мовою. Я до цього не говорив нею, не було потреби. Зараз вона є, тому що наша мова — наша зброя.

Я за свободу слова, але в мирний час. У нас іде війна, наші хлопці гинуть. Проти нас ведеться інформаційна війна. Ми повинні захищатися. Тому міра захисту — це обмеження свободи слова, але вони повинні бути ефективними. Часто під ці заходи випадково потрапляють гідні люди. Наприклад, через якусь дрібницю письменнику Дмитру Бикову забороняли вʼїзд в Україну. Так не повинно бути.

Я став на облік у військкомат, а чому я повинен був не стати? Я «топлю» за Україну та весь із себе патріот, але на облік у військкомат не стану? Це просто зрадити себе, якщо цього не зробити.