54 роки тому Володимир Щербицький повернувся до вищого керівництва УРСР. Потім він рекордні 17 років очолював КПУ і ледь не став наступником Брежнєва — як це було (в архівних фото)

Двадцять третього жовтня 1965 року Володимир Щербицький повернувся на посаду голови Ради міністрів УРСР після антихрущовської змови, коли на чолі Радянського Союзу став тріумвірат: Леонід Брежнєв, Олексій Косигін і Микола Підгорний. Щербицький вийшов з «дніпропетровського клану» найближчих соратників Брежнєва. Завдяки цьому він уже за сім років змінив Петра Шелеста на чолі ЦК КПУ і залишався на цій посаді рекордні 17 років. Щербицького називали головним наступником Брежнєва на посаді генсека СРСР, але він програв партійну боротьбу Юрію Андропову. Поворотним моментом для нього стала катастрофа на Чорнобильській АЕС у 1986-му, коли його звинуватили в тому, що він провів першотравневу демонстрацію в Києві, незважаючи на радіоактивну загрозу. Щербицький пішов у відставку у вересні 1989 року, а через пʼять місяців помер. Деякі історики припускають, що Щербицький наклав на себе руки, але його вдова заперечує цю версію. «Бабель» згадує основні моменти політичної карʼєри Щербицького і публікує архівні фото 1950—1980-х років.

Володимир Щербицький вийшов з «дніпропетровського клану», який складали найближчі знайомі Леоніда Брежнєва. Його карʼєра різко пішла вгору наприкінці 1940-х, коли Брежнєв очолював Дніпропетровський обком партії.

Поступово Щербицький просувається вже до керівництва республіки. Наприкінці 1950-х він секретар ЦК КПУ, відповідальний за важку промисловість. Ця посада вважалася пересадковою і відкривала шлях у вищі ешелони партійного керівництва. У 1961 році Щербицький обійняв посаду голови Ради міністрів УРСР і став другою людиною в республіці після першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного.

Влітку 1963 року стало відомо, що Підгорного переводять до секретаріату ЦК в Москву. Щербицький стає основним претендентом на головну партійну посаду в УРСР. Проте він потрапив в опалу до тодішнього глави ЦК КПРС Микити Хрущова за те, що виступив проти поділу партійних комітетів на промислові та сільськогосподарські.

Зрештою Щербицького зняли з посади голови Радміну і відправили до Дніпропетровського обкому. А першим секретарем ЦК КПУ призначили ставленика Підгорного Петра Шелеста. Брежнєв нічим не міг допомогти своєму землякові і соратникові Щербицькому, оскільки сам потрапив у немилість до Хрущова.

У 1964 році Шелест приєднався до групи змовників, яка усунула Хрущова від влади. На чолі СРСР став тріумвірат: Леонід Брежнєв, Олексій Косигін і Микола Підгорний. Брежнєв поступово концентрував владу в своїх руках і намагався максимально послабити конкурентів, насамперед, амбітного й охочого до влади Підгорного. І тому почав закулісну боротьбу проти його оточення.

Шелест першим постраждав від партійних інтриг. У вересні 1965 року його розкритикували на засіданні Політбюро ЦК КПРС у Москві за пропозицію надати Україні право самостійно торгувати з іншими країнами. Зрештою Шелесту, а разом з ним і Підгорному, пригадали все, що могли: від високого рівня споживання мʼяса в республіці до «розгулу націоналізму».

З посади Шелеста не зняли, але у верхівці керівництва УРСР влаштували чистки. Цим скористався Брежнєв і в жовтні 1965-го пролобіював на вакантну посаду голови Радміну свою людину — Володимира Щербицького. Він мав стати противагою Шелесту у вищій номенклатурі УРСР, яка нерідко відігравала важливу роль у партійних інтригах усього Радянського Союзу.

З 1965 року між Шелестом і Щербицьким почалася закулісна боротьба за лідерство в республіці. Вони були різні за темпераментом і стилем управління, але головне — абсолютно не витримували один одного. Ця боротьба тривала сім років, і переможцем у ній вийшов Щербицький.

За підтримки Брежнєва поступово зростає політичний і публічний статус глави Радміну УРСР. Щербицький входить до складу президий партійних зʼїздів, очолює деякі засідання, одноосібно зустрічає іноземні делегації. З 1970 року новий глава українського КДБ Віталій Федорчук ходить з доповідями не до першого секретаря ЦК КПУ, а до голови Радміну й з ним вирішує всі питання. Зрештою у травні 1972 року Шелеста заслали до Москви заступником голови Радміну СРСР, а за рік відправили на пенсію. Його посаду голови ЦК КПУ обійняв Щербицький.

Після хрущовської опали 1963-го Щербицький став більш обережним у словах і вчинках. На думку істориків, тепер він «не проявляв жодних ініціатив, вважаючи за краще бути виконавцем, аніж лідером. Подібна манера політичної поведінки стала для нього виграшною й принесла цілком реальні результати».

З середини 1970-х Щербицький вважався одним з найімовірніших наступників Брежнєва на посаді генсека. Його головним конкурентом у цій боротьбі був очільник КДБ Юрій Андропов. На початку 1982-го Андропов отримав посаду секретаря ЦК з ідеології, яка в партійній ієрархії вважалася другою після генсека. Але йому не дозволили лишити КДБ під своїм контролем. Щербицький дотиснув, аби на цю посаду призначили його людину — українського чекіста Федорчука.

У кулуарах ЦК КПРС ходили чутки, що одного разу Брежнєв указав на своє крісло Щербицькому і сказав: «Ось місце, яке ти займеш після мене». А на листопадовому пленумі партії 1982-го Брежнєв нібито збирався оголосити Щербицького своїм наступником. Але не дожив до засідання всього кілька днів. Про смерть Брежнєва в ніч на 10 листопада дізнався Андропов. Це дало йому час провести таємні переговори з партійною верхівкою і схилити її на свій бік. Коли новина про смерть Брежнєва дійшла до Щербицького, питання про наступника вже фактично було вирішено. За два дні Андропов став новим генсеком.

Щербицький зберіг посаду першого секретаря ЦК КПУ і за Андропова, і за Костянтина Черненка. А з приходом до влади Михайла Горбачова у 1985 році на перших порах підтримував його реформаторський курс.

Поворотним моментом у житті і політичній карʼєрі Щербицького стала аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Ще у 1970-х Щербицький виступав проти будівництва ЧАЕС, проте в Москві до його думки не прислухалися. Потім його звинувачували в недооцінці масштабів аварії, але головне — в тому, що він у 1986-му провів першотравневу демонстрацію в Києві, незважаючи на радіоактивну загрозу. На проведенні демонстрації наполягав особисто Горбачов, а за її зрив погрожував вигнати Щербицького з партії. Зрештою він максимально скоротив час демонстрації й сам вийшов на Хрещатик разом з дружиною, дітьми та онуком.

У 1989 році Щербицький уже не міг витримувати тиск громадськості та партійного оточення. У вересні він пішов з посади першого секретаря ЦК КПУ, на якій пробув рекордні 17 років.

Через пʼять місяців після своєї відставки, у лютому 1990 року, Щербицький помер у клініці «Феофанія». Офіційна причина — запалення легенів. Але деякі історики вважають, що Щербицький застрелився зі свого карабіна, а партійне керівництво це приховало. Як доказ наводять записку, у якій він розповідає дружині, що робити з грошима на ощадній книжці, орденами, медалями та грамотами.

Удова Щербицького категорично заперечувала версію самогубства. За її словами, він просто втратив волю до життя, а свій «заповіт» написав задовго до смерті, «про всяк випадок».

Щоб ми могли розповісти вам про політиків минулого і сьогодення, підтримайте нас донатом.