«Нехай зй*бують звідти, ми за 30 хвилин їхню будку знесемо». Ми побували в прифронтовій Станиці Луганській, де третій місяць розводять війська, — але ніяк не розведуть

Розведення військ у прифронтовій Станиці Луганській почалося більш ніж два місяці тому. Воно було прописано в Мінських угодах. Війська розводять, щоб полагодити підірваний у 2014 році міст. Міст — єдиний шлях між окупованим Луганськом і територією, яка підконтрольна Україні. Бойовики «ЛНР» постійно звинувачують Україну в зриві розведення, а українські військові звинувачують у зриві «ЛНР». Президент України Володимир Зеленський 2 вересня заявив, що війська розвели й українська сторона почала ремонтувати міст. У соціальних мережах розведення військ сприймають як капітуляцію і вимагають припинити будь-які дії з українського боку — особливо після того, як «депутати парламенту ЛНР» прийшли на українську територію мосту. Кореспондент theБабеля Євген Спірін і фотограф Сергій Моргунов пробули в Станиці кілька днів, щоб зʼясувати, що ж там відбувається і хто зриває розведення.

Адміністрація

Пʼятниця, у селищі Станиця Луганська ажіотаж. Усюди снують люди з візками й тачками, на місцевому ринку товкучка, черги біля банкоматів. Люди з окупованого Луганська прийшли в селище зняти пенсії, купити продуктів та одяг для школярів. У «ЛНР» ціни вищі.

У селищі вже два місяці розводять війська. За Мінськими угодами 2016 року, бойовики повинні відійти на південний схід, до памʼятника князю Ігорю, а українська армія — пересунутися на північний захід, до білого стовпа ОБСЄ біля самого пропускного пункту. До цього бліндажі стояли просто біля розлому мосту. Його підірвали ще в 2014 році, відтоді це єдиний міст, по якому мирні громадяни можуть потрапити з окупованої території в Станицю, підконтрольну Україні. Інших КПВВ в Луганській області немає. Щоб люди хоч якось могли ходити, підірвану частину мосту заклали дошками.

Здається, незважаючи на два місяці новин про розведення, місцеві нічого не помітили, і мало хто розуміє, що відбувається. Запитую продавчиню в магазині на вулиці Лермонтова, чи збільшилася кількість «туристів».

— Ой, яке там розведення. Хернею займаються! Колупають на тій стороні лопатами щось, роблять вигляд. Вони ж, мабуть, хочуть, щоб КПП прибрали, а хто його прибере? Мені взагалі головне що? Щоб більше обстрілу не було. Тільки стіни замазали, пів року як.

— Так, а ви бачили, що на тій стороні?

— Ні, я туди не ходжу, мені не треба. Кажуть, що все як стояло, так і стоїть.

У центрі селища біля Будинку культури багато шкільних автобусів. Сьогодні тут конференція для вчителів перед першим вересня. Поруч будівля Адміністрації району. Там нас чекає голова Юрій Золкін. Він стежить за розведенням військ. Кабінет Золкіна на другому поверсі. На стіні висять грамоти й карти, на столі статуетки, папки, календарі та сувеніри — мабуть, подаровані гостями. Біля вікна штук 20 різних прапорів, деякі з підписами. Золкін, мабуть, єдиний глава адміністрації, який обіймав цю посаду до війни і так і залишився на ній.

— Добрий день — добрий день, ну проходьте. Чорті що на цьому мості діється. Учора був, дивлюся, іде чоловʼяга, розштовхує жінок, сумки свої по головах, штовхає всіх, бʼє. Поки не схопиш такого за вухо, не випхаєш, не заспокоїться. Але я ж не можу весь час чергувати? Раніше військові були...

За словами Золкіна, українська сторона вже на фінальній стадії розведення, і навіть розмінувала деякі ділянки під мостом. Пізніше, на мосту, ми побачимо, що українська армія і правда демонтувала бліндажі. Тепер потрібно затвердити проєкт мосту і почати його лагодити. Але зробити цього не можуть: бойовики не прибирають свій бліндаж і не допускають українських фахівців на свою ділянку. Без мінерів інженери вивчати міст не будуть — небезпечно. Золкін каже, що бойовики свій КПП не приберуть.

— Вони ж свідомо затягують процес. Зараз літо, сухо, ідеальна пора для будівельних робіт. А вони колупають там пісок третій тиждень. І то, починають імітувати бурхливу діяльність, лише коли ОБСЄ приходить. Ось дотягнуть до осені, почнеться сльота й багно, як там під мостом потім лазити, шукати міни? А ще вони дерева зрубали, там тепер пеньки стоять — ніяка техніка не пройде.

На питання, навіщо це бойовикам, Золкін відповідає: «Щоб виставити Україну безпомічною». Нібито до осені «ЛНР» зроблять опорні конструкції для мосту на луганському заводі «Маршал».

— А потім принесуть ці конструкції і скажуть: «Дивіться, Україна нічого не розвела, а ми вже будуємо міст». Я думав, Путін дасть команду, і вони почнуть відводити, думав, зірки зійшлись. А воно хріново йде. Знущаються над нами по повній програмі. Лісник цей ще там сидить!

— Який лісник?

— Ідіть, самі все побачите.

Пропускний пункт, Станиця Луганська

На пʼятачку біля пункту пропуску черга. Щоб пройти на той бік, потрібно спочатку сунути паспорт у віконце будки з прикордонниками, отримати талон, а потім пройти метрів 50 дорогою, з обох боків огородженою сіткою. Перед будками — майже митний контроль. Тут стоять кілька довгих лавок, на які люди викладають усе з сумок. Із собою можна нести тільки ручну поклажу вагою не більше ніж 75 кілограмів. Біля лавок стоїть розпатланий літній чоловік, на ньому сорочка, спортивні штани та шльопанці. З його сумки витягнули 10 кілограмових упаковок сардельок і штук 20 палок копченої ковбаси. Він намагається пояснити, що все це несе для себе — мовляв, запас на кілька тижнів.

Поруч, на сусідній лавці, жінка розкладає речі. У неї в мішку сім величезних головок сиру. Поки ми отримуємо перепустку, ще в кількох людей дістануть із сумок мʼясо, упаковки чаю, ковбасу й навіть тушки курей. Прикордонник жартує.

— У них там, у «маленькій Швейцарії», спробуй сосисок нормальних купи. Ось і пруть звідси. Причому купують дешеве, а там дорого продають , «Їжте українське». І правда, навіщо мізками думати, напружуватися. Тут купив дешевше, там продав дорожче, і працювати не треба!

Усі, хто відмітилися в будці у прикордонників і пройшли огляд, ідуть далі. Їм потрібно пройти пару кілометрів мостом, повз навіси, туалети, вагончик Червоного Хреста, потім подолати провал, закладений дошками, і за бліндажем «ЛНР» пройти контроль бойовиків. Після цього можна сісти на автобус і доїхати до Луганська. Маленька дівчинка намагається переконати військового, щоб він її пропустив, і тицяє йому перепустку.

— Я просто бабусю доганяю, вона пішла вперед, я з бабусею, чесно.

Нарешті отримуємо жовті тимчасові перепустки, з ними можна пройти за КПВВ разом з людьми. Нас супроводжують двоє військових зі Спільного центру контролю та координації. Раніше в СЦКК входила Росія, але в грудні 2017-го вона вийшла з місії. З тих пір бойовики «ЛНР» створили власний СЦКК, який Україна не визнає. Військові йдуть без зброї: її заборонили носити в сірій зоні обом сторонам після розведення. За тим, щоб це правило не порушували, стежить ОБСЄ. Українські військові не вірять, що в бліндажі «ЛНР» немає зброї, тому ходять у бронежилетах.

Недалеко від пункту пропуску, просто на мосту, встановили навіс і лавки для літніх людей, яким важко довго йти пішки під сонцем. Тут можна відпочити й попити води. На лавках сидять люди. Питаю в жінки років сімдесяти, чого вона чекає від розведення.

— Я чекаю в труну швидше лягти. Поки сюди півдня, поки звідси, поки спустишся по цих дошках, — краще померти. Це ж треба таке, дожити до літнього віку, щоб у Станицю не можна потрапити! Та ми сюди у Валуйське по гриби все життя ходили. На автобусі 20 хвилин від Восточного [район у Луганську] — і ти вже в лісі, а тепер? Доба, щоб отримати пенсію. Тьху!

Навпроти лавок — вагончик Червоного Хреста. Уздовж дороги наставлені стовпи з динаміками. Біля вагончика сидять втомлені жінки-двірниці й курять. Вони бачать камеру і починають махати руками.

— Та не знімай! Усе одно мені дивитися ніде, у нас сама «Росія-24». Щоб Україну дивитися — то «тарілка» потрібна. А де я на неї грошей знайду, на цю «тарілку»? Мету тут гівно всіляке за три копійки.

Віднедавна з української частини мосту до самого розлому ходить безкоштовний автобус. Він вміщає близько 40 людей з тачками та сумками. Ще тут ходить електрокар із гольф-клубу, він теж безкоштовний. На зупинці автобуса оголошення: «Шановні громадяни, якщо ще раз повториться акт вандалізму в автобусі, ходитимете пішки в спеку та мороз». Підʼїжджає електрокар, з нього сходять восьмеро людей, переважно літні жінки. За кермом машини чоловік у синій майці з написом UNDP — from people of Japan. Жінки сміються.

— Ну спасибі, довіз, а то б як завжди, пленталися б у спеку! От би так щоразу.

За вагончиком медпункту труба, на ній український прапор, останній на мосту. Вдалині видніється блокпост бойовиків «ЛНР», а над ним прапор Росії. Запитую у військових, чому ж із того боку не повісили свій «республіканський» прапор, із блакитною, синьою і червоною смугою.

— Так це спочатку й була ганчірка «ЛНР», а потім блакитний колір на сонці вигорів, і розкрилася вся їхня справжня суть — вийшов прапор РФ.

Сіра зона

Повільно йдемо по мосту. В напрямку розлому та від нього йдуть юрби людей. Хтось із дітьми та сумками, хтось із тачками, хтось тягне на собі величезні мішки та пакети. Багато людей ідуть, спираючись на палицю. Уздовж дороги до іржавих залишків паркану прикуті ланцюгами візки, інвалідні крісла та навіть стільці на колесах. Запитую у військового, що це.

— Це республіканський винахід. На них везуть тих, кому важко йти і нести свої речі. Садять і везуть, коштує 150 рублів. Такі ось рикші. У них там бригадир є, перед розломом сидить, зараз побачите.

Ми в сірій зоні. Тут немає прапорів — ця територія вже не підконтрольна Україні, але ще й не підконтрольна бойовикам. Як лінія демаркації між двома Кореями, або межа в місті Нікосія, між Південним та окупованим Північним Кіпром. За 30 метрів від розлому працюють екскаватор і бульдозер. Українські рятувальники розбирають бліндажі. Один, дальній, уже знесли, середній залишився замість накриття з лавкою, щоб люди могли відпочити в тіні, ближній усе ще демонтують. Його стіни вже поламали, бетонні укріплення зняли, пісок вигребли. Військовий, який нас супроводжує, пояснює.

— Ось це був наш бліндаж. Ще кілька годин, і більше його не буде. А вони там у себе кричать, що ми тут нічого не робимо, а тільки все [терміни] зриваємо. Усе, ніяких укріплень тут більше не буде. Ось цей, середній, залишиться, але в нього задньої стінки вже нема, який же це тепер бліндаж?

Обабіч від дороги лежать мотки дроту та купи уламків — усе, що залишилося від українського блокпоста. За ним і справді більше нічого немає, пряма дорога до розлому. Підходимо до самого краю, через 10 метрів бліндаж «ЛНР». Біля нього кілька чоловіків у зеленій камуфляжній формі і з блакитними касками. Як тільки вони бачать у нас у руках камери, відразу ж беруться за лопати і починають перекладати пісок з однієї купи в іншу. Так вони показують, що розбирають свою укріпспоруду. Українські військові сміються.

— Диви, як заворушилися! Якщо ми тут півгодини постоїмо, дивись, і стінку розберуть!

Праворуч від мосту покручений іржавий залізний лист. Під ним сидить чоловік у капелюсі з написом Marlboro. Це той самий Лісник, про якого говорив Золкін. Колись Лісник командував блокпостом «ЛНР», воював проти української армії, а тепер займається бізнесом. Усі рикші, які возять літніх людей на візках, платять йому частку. Юрій Кузьмін, так звуть Лісника, тепер спокійно сидить на українській частині мосту й усе заперечує.

— А ви ж Лісник? Командували блокпостом?

— Та боже збав!

— Що, не служите більше?

— Та я й не служив!

Біля сходів стоїть дівчинка і тримає за руку маленького брата, об їхні ноги треться чорне кошеня. До розлому на милицях підходить стара жінка, на неї спирається такий же чоловік. Вони не можуть спуститися по дошках без допомоги, жінка кричить: «Допоможіть, та допоможіть же». Чоловік із бригади Лісника озивається: «150 рублів». Ми намагаємося спуститися вниз. Бородатий чоловік у військовій формі зривається з того боку й біжить назустріч.

— Забирайтеся, провокатори!

Військові просять нас повернутися на камʼяну частина мосту.

— Вони чомусь думають, що там, де деревʼяні дошки — їхня територія. Хоча їх там узагалі не повинно бути.

Весь цей час солдати на тому боці продовжують перекладати пісок з купи на купу. Під мостом лежить ціла гора піску. Таке враження, що вони вночі привозять його і розвантажують на блокпост, щоб потім цілий день робити вигляд, що розбирають свій бліндаж. Український військовий показує пальцем на пісок.

— Та хай зй*бують звідти, ми цю будку за пів години знесемо. А так вони там ще рік будуть у пісочниці колупатися. Ні мінерів туди не пустиш, ні інженерів. Будівельники!

Під мостом видно сліди від вогнищ — на них палять шини. Раніше шинами був обкладений бліндаж бойовиків. Вивозити їх ніхто не хоче, тому просто обливають бензином і підпалюють. Чорний дим стовпом валить просто на людей, які йдуть мостом.

— Як бачите, у них он тіло в куртці МНС підпалює шини. У нас пожежники гасять, а в них підпалюють. Ось така різниця.

Повз нас іде пенсіонер із візком, зупиняється.

— Ти чого тут знімаєш? А? От написали б там: «Не знімати!» А ще краще — «Не палити!» І бажано по-німецьки: «Ніхт раухен!» Тоді було б зрозуміло. Стали тут... Ідіть свої сараї зносити.

Українські військові звикли. Один із них показує пенсіонеру на той бік.

— А ця будка? Що вона там робить?

— Що треба, те й робить.

Весь час, поки ми знімали розлом і ту сторону, бойовики «ЛНР» старанно продовжували перекладати пісок з купи на купу. Український рятувальник, який прийшов подивитися, як розбирають сепаратистський блокпост, пропонує нам залишитися.

— Ви б частіше приходили. Так може вони й розгребуть свій мотлох. Он як старанно махає лопатою, аж піт із нього тече.

Пункт пропуску, Станиця Луганська

Біля розлому стоїть натовп людей, усі чекають автобус. Він привезе тих, хто їде в Луганськ, і забере тих, хто йде в Станицю. По дорозі назад, до КПВВ, український військовий пояснює, що буде після розведення та розмінування.

— Коли приберуть усі міни, розпочнеться другий етап. Потрібно буде зробити тимчасову ділянку, в обхід розлому, щоб не закривати пункт. А потім поставити нові опори й залатати дірку в мості.

Чи буде міст автомобільним (це вирішило б багато проблем), військовий не знає. Там, де ще кілька годин тому стояв український бліндаж, уже нічого немає, тільки залишки сітки. Трактор і бульдозер поїхали. Залишилося кілька спецавтомобілів KOZAК з написами «Вибухово-технічні роботи».

Під навісом сидять уже інші люди, які ховаються в тіні. Питаю у хлопця, чи стало легше ходити туди-сюди після розмінування.

— Мені плювати, що вони там знов придумали, в ігри грають якісь. Я скоро звідси поїду. Може навіть через пару тижнів.

Ще кілька людей бачать камеру й не хочуть говорити. Посил у всіх один: ніхто не розуміє, хто, що і куди розводить. Недалеко від КПВВ стоїть памʼятник — фігура жінки з хлібом-сіллю, у народі його називали «Баба з батоном». Весь памʼятник спотворений дірками від куль. Тепер це більше схоже не на жінку, а на термінатора.

На лавках, де оглядають сумки, чоловіку нарешті дозволили запакувати свої пакети з сардельками і пройти контроль. Він згрібає все в сумку, вантажить на візок і біжить до будок з прикордонниками. Ми здаємо перепустку. Військовий із супроводу прощається.

— Ось так воно й виглядає, розведення. Скоро вони з того боку в пивбари сюди почнуть ходити. Знущання. Зробити б міст нормальний, а то скотство все це нелюдське.

Люди поспішають, згрібають свої сумки, штовхаються в черзі. Через 30 хвилин, рівно о 18:00, пункт закриється, а вночі знову буде чути автоматні постріли.

З динаміків на стовпі голосно грає пісня Вакарчука. Колонка хрипить: «Не плач... Не плач / Поки небо з нами / Тільки душу обійми / Жадними сльозами... / Бо земля прокинеться / Голова стуманиться / Хто — на захід / Хто — на схід».