Сьогодні перше вересня, але до школи завтра. Редакція theБабеля згадує своє шкільне минуле і показує особисті фото зі святкових лінійок

Сьогодні 1 вересня — зазвичай цього дня діти йдуть до школи. Але цьогоріч День знань припав на неділю, а урочисті лінійки по всій Україні будуть вже завтра. Ми вирішили пригадати, якою була наша початкова школа, і показати вам, як виглядали ті, хто сьогодні робить theБабель. Ви прочитаєте про циркулі в коліні, про кохання, про перші вірші та боротьбу з корупцією. На жаль, фото знайшли не всі — було б іще веселіше.

Катя Коберник, шеф-редактор

Своє перше перше вересня я памʼятаю за чорно-білим фото з лінійки. Я невиспана, зі слідами подушки на обличчі, червоними жоржинами, великими бантами, у білому фартуху. Щойно причепила жовтенятську зірочку, чекаю, коли зможу ходити строєм у їдальню, звітувати про щось на лінійці і вчити щось із «Букваря». Але мені, напевно, не найправильнішому жовтеняті, запамʼяталося не це, а кохання, щоправда, не моє. Наших хлопчиків учили бути джентльменами — подавати руку і верхній одяг дівчатам. Робили вони це без душі і часто не до ладу. Але що вони точно розуміли у свої максимум сім — дівчаткам усе це шалено подобається.

Одного разу після уроку один мій малолітній шанувальник за традицією пішов за моїм пальто і допоміг його одягти. У цей момент поруч несподівано виник імовірний суперник. Оскільки пальто вже було зайняте, він вихопив з моїх рук шапку, швидко натягнув мені на голову і почав завʼязувати. У цей момент перший зрозумів, що у нього в руках очевидний доказ сили почуттів у вигляді купи гудзиків — і одразу ж цим скористався. Поки ці двоє на очах у решти класу активно упаковували мене в яскраво-блакитний пуховий набір, поправляючи шапку і застібаючи вісім гудзиків, я червоніла й ненавиділа їх по черзі. У першому класі це все здавалося недоречним і зухвалим. Але навіть після цього феміністкою я не стала, і через 30 років, здається, складно придумати щось більш веселе і зворушливе. І, як усе хороше, цей спогад до навчання не має жодного стосунку.

Віра Солнцева, старший літературний редактор

Схоже, перший рік у школі був вдалим — майже нічого не памʼятаю. На співбесіді не змогла відповісти на запитання, скільки республік у СРСР. У жовтенята приймали в нинішньому Українському домі, тоді був музей Леніна. Дуже багато говорили, що це велике свято, а за фактом виявилося, що ні бігати, ні радіти на заході не можна — тамада була урочисто похмурою і все відбувалося в якійсь похмуро-тривожній атмосфері. (Обрядовість тих організацій була зовсім не дитячою — через пару років у піонери приймали на братському кладовищі, серед могил).

Захопилася Шерлоком Холмсом і вирішила стати патологоанатомом. Прохворіла момент, коли вчили писати великі літери «Т» і «П», та деякий час вперто використовувала тільки друковані. Прихильник подарував «Алісу в Країні чудес» — сподобалася і довго була однією з улюблених книжок.

Женя Спірін, заступник головного редактора

Мій батько був за незалежність України і на референдум ми ходили разом. Точніше, ходив він, а я їхав на плечах. Вдома він дивився різні новини по телевізору і коментував їх. Я мало що розумів, але повторював за ним. Трохи згодом, коли прийшов час іти до школи, я все ще мало що розумів, але продовжував повторювати. У нашому класному кабінеті в першому класі все ще чомусь висів портрет Леніна і навіть на табелях був герб СРСР. Якось, прямо посеред уроку, я подивився на лисого вождя і обурився, повторюючи опуси батька: «Ленін, Сталін, яка різниця! Один — дурень, інший — дебіл». Вихователька-вчителька, яка і так не змогла відійти від шоку після розвалу СРСР, почервоніла і схопилася за серце. Вона вистрибнула з-за свого столу, підбігла до мене і схопила за грудки сорочки. «З таким не жартують, ось я повідомлю, куди слід, побачиш у мене!» Але я не побачив. Повідомити «куди слід» вона вже не могла, позаяк самого «куди слід» більше не існувало. Надворі щосили палав вересень 1993 року.

Моїм сусідом по парті виявився хлопчик на імʼя Сєва. А я весь час хотів сидіти з дівчатками. У мене навіть лялька була, на Барбі грошей не вистачило, довелося купити Сінді — китайську підробку з жорстким облисінням. Сєва мене дратував, він весь час їв якісь бутерброди, чавкав і брав мої тертки без дозволу. В кінці першого класу (здається, це був останній шкільний день) ми сиділи в кабінеті і чекали канікул. Я подумав, що канікули минуть і знову доведеться плентатися в цю школу. Пішов дощ і я чітко уявив вересень. І тут же написав свій перший заголовок, він же вірш: «Осінь наступила, Сєву розчавила». Сєва чомусь образився, перестав їсти бутерброди, плямкати і брати мою тертку. А мене посадили з дівчиною Вікою. Влітку я навіть вкрав для неї тюльпан, але посоромився віддати. Віко, привіт, отой тюльпан був тобі.

Даша Свєтлова, арт-директор

Якось влаштовували мене у школу, в перший клас. Це було на півночі, аж у Ямало-Ненецькому окрузі. Влаштовували мене у дві школи, тому ходили і в одну, і в другу. Домовилися в підсумку про одну. Приїхали з відпустки перед 1 вересня, бігли на лінійку і переплутали школу, прибігли не в ту. Ну, відстояли лінійку і побігли в іншу.

Якось був дитячий ранок, у мене була найгарніша сукня (я так думала), хлопчики й дівчатка перевдягалися до ранку в різних кабінетах. Словом, мене переодягли — білі колготки, сукенка з Москви суперошатна, мама розшивала намистинками — і я вирушила довгим коридором до туалету. Але не помітила, що поділ спідниці сукні зачепився за колготи, і так ішла — з гордо піднятою головою і голим (в колготах) задом через усю школу. Хлопці довго ще дражнили голозадою. Дурні. А я почала вдягати спідниці лише класі в девʼятому.

Настя Гудзь, більдредактор

Я сиділа вдома і малювала новенькими дванадцятикольоровими фломастерами, придбаними спеціально для школи. І тут раптом вбігла моя подружка Таня (яка була на цілий рік старшою!) з важливою новиною: десь горить якась незрозуміла котельня. Пожежа! Що ж робити? Треба бігти на вулицю, рятуватися, виносити найцінніше. Я спритно склала фломастери в коробочку. Оглянула квартиру, махнула на все рукою і, притиснувши фломастери до грудей, вибігла з дому.

Перед нашим девʼятим підʼїздом розмовляли мої й Танині батьки. Якщо піти ліворуч і дійти до самого кінця цієї нескінченної хрущовки, можна знайти гастроном, де я купувала морозиво в стаканчику або на паличці, але краще у стаканчику. Праворуч — школа. У цій школі я буду п*здити на перервах усіх хлопчиків. Манжети на моїй формі завжди будуть у плямах від супу (мама щотижня їх відпорюватиме, пратиме, прасуватиме і знову пришиватиме). У мене буде дивовижний Олег Валентинович — вчитель групи продовженого дня, перший у моєму житті патріот, який навчить нас співати гімн України, яка тільки-но стала незалежною, розповість про козаків, водитиме в музеї, допоможе вперше вийти на сцену. Словом, надворі виявилося сонячно і мирно, ніде не було ані сліду пожежі, а поруч усміхалася мама, дивуючись, чому я винесла на вулицю фломастери.

Сергій Пивоваров, кореспондент відділу «Суспільство»

Я пішов до школи у шість років з двох причин. По-перше: моєму тодішньому сусідові і близькому другу було вже сім і він не мав вибору. По-друге: я до того моменту вже вмів не просто читати й писати, але й почитував усіляку серйозну дитячу літературу на кшталт «Цибуліно» і «Незнайко на Місяці» про класову боротьбу.

Вже до першого уроку, присвяченого абетці й батьківщині, у мене було відповідальне завдання. Я розповідав одразу про дві літери — «І» та «Ф», оскільки не всі мої однокласники були готові взятися навіть за одну.

А ось про батьківщину говорили мало, причому в межах, не більших за область. І для мене це було незрозуміло, адже в букварі слово «батьківщина» означало величезну територію. Остаточно я зрозумів, що щось не так, коли пізніше ми з батьками поїхали в гості до бабусі, і на вокзалі я побачив величезні літери «Луганськ» замість звичного «Ворошиловград».

Юля Рябчун, шеф-редактор відділу новин

Це був 1989 рік — час розвалу СРСР, у кінотеатрах на ура йшли індійські фільми, а діти фанатіли від електронної гри «Ну, постривай», де вовк ловить яйця. Особливо престижно було мати годинник і у мене такий був — аскетичний, маленький, прямокутної форми, на тонкому шкіряному ремінці. Його подарував мені дід, казав, що виготовлений у Ленінграді. В класі у мене зʼявилася подруга на імʼя Олена, вона часто розповідала фантастичні історії, а я слухала з відкритим ротом.

Одного разу на вулиці, на перерві Олена запропонувала пограти у Снігову королеву. Я була Герда, вона — Кай, і ми мали рятуватися від погоні (гналася за нами Снігова королева). Бігти потрібно було тротуаром, уздовж дороги, задихаючись, наввипередки, і Лєна несподівано запропонувала — давай я покладу в кишеню твій годинник, а то раптом загубиться. Я погодилася і зняла його з руки. Після погоні вона сказала, що загубила його. Я обшукала кожен сантиметр дороги — годинника не було. Того дня я боялася повертатися додому, не знала, як сказати про зникнення. Щось мені підказує, що годинник залишився в Олени.

Катя Коваленко, редактор стрічки новин

Ось 1 вересня 2000 року, школа №2, місто Городня Чернігівської області. Як зʼясувалося, це та сама школа, яку закінчував наш новий премʼєр. Для цієї школи 2000-й рік був експериментальним: ми були першими, хто йшов до першого класу в шість років.

На перше вересня нас зібрали на лінійку в школі, батьки зробили купу фотографій, а потім строєм відвели нас до дитячого садка. Весь перший клас ми займалися там — школа вирішила, що шестирічкам так буде легше. Денний сон і обіди теж були. А з другого класу нас перевели із садка до «дорослої школи». Пригадую величезні черги в буфет за шкільними тістечками або «зірочками» з повидлом. Одного разу я прийшла до школи в тапочках, бо жила через дорогу від школи і забула перевзутися, а колись і взагалі без рюкзака.

Маша Ульяновська, кореспондент відділу «Політика»

Я була дуже активною дитиною, брала участь у всіх творчих конкурсах, розважала публіку віршами й казками. Мені весь час потрібна була компанія, глядачі, які б захоплювалися мною. Разом з тим, стосунки з однокласниками в початковій школі не склалися: у нас кожен був лідер і тому в класі постійно дружили з кимось проти когось. Одного разу я скинула зі сходів рюкзак хлопчика, який мене обзивав. У ньому розбилася пляшка з компотом і залила всі зошити. Мене це дуже втішило. А іншим разом хлопчикові, який мене образив, я вставила циркуль в коліно. Більше мене не кривдили.

На уроках мені часто бувало нудно. Будучи семирічною дитиною, я не розуміла, чому не можна гризти на уроці яблуко. Я й досі не зрозумію.

Якось у всього класу трапилася лотерейна лихоманка. Тільки-но лунав дзвінок на перерву — всі діставали лото, папірці для саморобної гри «хто хоче стати мільйонером» і справжні лотерейні квитки, яких треба було заздалегідь накрасти в поштовому відділенні. В азартних іграх можна було виграти наклейки, гарні ручки та олівці. А одного разу я навіть виграла відеокасету з фільмом «101 далматинець». А ще була дівчинка, яку я терпіти не могла всю початкову школу, вона вкрала у мене ручку-зебру (пише, переливаючись кольорами) і нову стирачку. Класна керівниця прийняла «Соломонове рішення» — розрізала стирачку навпіл, а ручку залишила дівчинці. Мирославо! Я все памʼятаю! Ти — брехло.

Юля Скібіцька, редактор відділу «Суспільство»

Я пішла до школи в 1999 році. Першого вересня я прийшла в новому сарафані, у якого були гудзики у вигляді маленьких олівчиків. Пригадую, що мені дуже хотілося їх відірвати і повісити кудись як брелоки — але страх перед мамою і тіткою, які шили мені цей сарафан, переважив.

У школі вчився ще і мій старший брат, який був відмінником і надією на золоту медаль. Тому я сповна відчула на собі, як це, коли до тебе завищені очікування. А ще в 1 класі я отримала експрес-курс із того, що таке корупція — однокласниця, яка була не дуже розумною, отримала похвальний лист, бо її батьки мали підприємство з продажу цукру, макаронів, борошна. Вони принесли класній керівниці пару мішків, а натомість отримали похвальний лист. Памʼятаю, мене це дуже засмутило. Напевно, тоді й вирішила стати журналістом.

Ксюша Коваленко, кореспондент відділу «Політика»

Пригадую, що дуже хотіла до школи. Перший дзвінок, лінійка — це все було, але я нічого звідти не памʼятаю. На перший або другий день я заблукала в школі. Мені хтось із старших учнів допоміг і доставив в потрібний кабінет. У 1 класі я захворіла вже восени і плакала, що мене не пускають до школи. Я застала кінець Радянського Союзу, прийом у жовтенята в старому приміщенні Музею Києва (там зараз Верховний суд), коричневу форму, білі святкові і чорні повсякденні фартухи, зірочки і політінформацію по пʼятницях о 8 ранку.

Мене сварили перед усім класом біля дошки за те, що бігала по схилах або вилізла у вікно на перерві. З тих пір я не любила СРСР і ось цю радянську манеру засуджувати біля стінки.

Маша Жартовська, кореспондент відділу «Політика»

Немає жодного фото з того часу, зате є ось це, з трубкою. Мені його мама переслала. У першому класі у мене було довге волосся, яке бабуся заплела в косу, вплела туди білий бант і закрутила на голові на кшталт коси Юлії Тимошенко. Образ підкреслювала біла блузка з жабо і чорна спідниця з мереживом. В руках був величезний букет гладіолусів. Після лінійки, де першокласникам сказали якісь напутні слова про школу і життя, старшокласники взяли кожного з нас за руку і повели у клас. Мене буквально тягла якась симпатична дівчина, мама плакала і фотографувала все на мильницю з плівкою Canon на 24 кадри. Нас завели, посадили за парти, мене — за одну з моєю подругою Вікою. На парті лежав гарний блакитний «Буквар». Ми знову послухали напуття і пішли додому.

Вже у третьому класі я написала розповідь про яблучко і хробачка, які дружили, яблучко жило на гілочці, там же і хробачок. Одного разу яблучко впало, а хробачок за ним нудьгував. Здається, це було якесь завдання. Сумну розповідь читала перед усім класом. Через три роки вирішила, що буду журналістом.

Олена Вощенко, літературний редактор

До першого класу я пішла в 1999-му. Потрібно було їхати на велосипеді в сусіднє містечко. Мама викладала в школі. Їдемо, я на багажнику з айстрами в руках, від нудьги приманюю знайомого з татової роботи пса з ніжним імʼям Приблуда (його товаришів взагалі звали Шніцель і Гуляшки). З надією невідомо на що тварина бігла за нами всі пʼять кілометрів. А от повертатися, ймовірно, полінувалася, та так і залишилася там жити. Мама казала, що опісля зустрічала її кілька разів. А ми переїхали до того містечка за пів року.

Андрійко Сухраков, редактор стрічки

А мені дуже запамʼяталося 1 вересня першого класу. Випускники вітали першокласників і дарували кожному з нас іграшки «тамагочі». Спочатку все здавалося цікавим, але потім стало нудно і я почав балуватися. Словом, я не дотерпів до кінця свята, відкрив іграшку — і розчарувався. «Тамагочі» був бракований.