В Одесі працює волонтерська група «Маяк», яка шукає зниклих дітей. Ми шукали зниклу дитину разом з ними (і знайшли). Ось як це було

У 2018 році в поліцію надійшло майже одинадцять тисяч заяв про зникнення дітей. Більшість зниклих знаходять у перші дві доби — зазвичай діти самі йдуть з дому, багато хто робить це регулярно. У деяких містах України шукати зниклих дітей поліції допомагають волонтерські групи. Так було, наприклад, коли місяць тому в Одеській області зникла одинадцятирічна Даша Лукʼяненко: крім поліції, Дашу шукали близько пʼятдесяти волонтерів одеської пошукової групи «Маяк». «Маяк» існує майже рік. Координується він у Facebook-групі і в чаті Viber: там публікують орієнтування на зниклих дітей, збирають інформацію про них, а потім виїжджають на пошуки. Волонтери «Маяка» допомогли знайти сотні дітей з Одеси та області. Кореспондент theБабеля Тома Балаєва шукала з ними одного з таких — одинадцятирічного Юру. Ось як це було.

До входу в одеський клуб «Гранат» наближається патлатий смаглявий хлопець у червоній футболці зі сніжинками. Біля входу — три охоронці у формі, з кийками на поясі, і два мужики бандитського вигляду. Поруч літня тераса, за столиками дівчата в легких сукнях і їхні супутники з чеченською зовнішністю. Патлатий показує охоронцям орієнтування на аркуші формату А4: «Знаєте цього хлопця? Його звуть Юра, йому одинадцять років, він продає тут квіти ночами. Він загубився, і ми його шукаємо».

На аркуші знімок хлопчика і короткий опис — пішов з дому другого липня і не повернувся, був одягнений у зелену футболку, кофту, сині шорти і коричневе взуття. Внизу номери телефонів координаторів групи «Маяк» — волонтерів з Одеси, які з осені минулого року займаються пошуком дітей.

Охоронці та друзі знають Юру, але діалог із хлопцем виходить ворожим.

— Я тобі зара в*бу, — говорить один із мужиків. Сумнівів не виникає — справді в*бе. — Знаю я цього Юру не перший рік, і що? Він квіти в центрі продає. С х*я ти кажеш, що він загубився? Два тижні тому сказав, що тут квіти погано йдуть, і що поїде продавати в Аркадію.

Патлатого звуть Лучезар Панфілов, але він просить називати себе Луч. Йому 35 років, працює художником на фрілансі. Луч приєднався до пошукової групи «Маяк» у середині червня, коли випадково побачив пост про зниклу Дашу Лукʼяненко. Він шукав її разом з іншими волонтерами пʼять днів. Зараз шукає одинадцятирічного Юру.

Долітають тільки уривки фраз: «Допомогти йому хочеш? Знайти і повернути додому? Може, ти йому житло купиш? Може, гроші будеш щодня давати? Щоб на життя йому і його сімʼї вистачало?» Вони розмовляють хвилин 15, потім Луч відходить і каже: «Ні в яку Аркадію Юра не виїхав, він тут, у центрі. Ці хлопці хотіли пустити нас помилковим слідом — вони вважають, що так захищають Юру. Що на вулиці в одинадцять років він може заробити гроші і навчитися справжнього життя, що це краще, ніж сидіти вдома, звідки хочеться втекти».

«Зник хлопчик»

Про те, що одинадцятирічний Юра зник, дізналися вранці другого липня. Інформація про це зʼявилася на сайті поліції Одеської області, там її побачили волонтери «Маяка» і кинули орієнтування в свою групу в Facebook — у ній чотири тисячі учасників, та в чат у Viber — там тисяча двісті людей.

Зазвичай пошукова операція «Маяка» відбувається так: волонтери бачать інформацію про зниклу дитину на сайті поліції, дзвонять районному інспектору ювенальної превенції, уточнюють деталі — особливі прикмети, місця, де може бути дитина, обставини, за яких вона зникла, — і роблять своє орієнтування. Іноді ювенали дають контакти батьків — і волонтери уточнюють у них те, що не можна написати в орієнтуванні: чи не було сварок у родині або нерозділеного кохання, чи не кривдили дитину в школі, чи не пропали з дому гроші або цінні речі. Це важливо, щоб зрозуміти психологію та мотиви дитини, але на загальний огляд таке не виносять. Далі волонтери розбивають місце пошуків на квадрати, діляться на пари і прочісують його. У випадку з Юрою із ювеналом звʼязатися не вдалося — його телефон не відповідав.

Пошуки Юри волонтери «Маяка» хотіли організувати ввечері. Але приблизно о першій дня координатору групи Аліні Литвин зателефонувала жінка. Сказала, що впізнала Юру на фотографії — нібито він живе біля магазину «Обжора» на Катерининській площі, а його мама торгує трояндами неподалік. Ще сказала, що Юра часто тікає, але далеко від дому не йде. Сидить у компʼютерних клубах, найчастіше — біля торгового центру «Афіни». Цю інформацію треба перевірити.

На пошуки Луч прийшов разом з Олею. Їй 32 роки, вони познайомилися, коли шукали Дашу Лукʼяненко. В Олі свій бізнес, ще вона давно допомагає онкохворим дітям та дітям з інтернатів. Ми сідаємо в її машину і їдемо в центр. Там зустрічаємо жінку на імʼя Іра та її дочку Юлю. Іра теж бере участь у пошуках «Маяка». 16-річна Юля шість разів тікала з дому. У квітні цього року після чергової втечі Іра вирішила, що доньці не завадять жорсткі виховні заходи — і відправила її в Центр соціально-психологічної реабілітації Служби у справах дітей. Там Юля познайомилася з Юрою — хлопчиком, якого ми шукаємо. Він потрапив у Центр після попередньої втечі.

— Нормальний пацан. Розбишака. У центрі міг взяти ножиці без дозволу і підкинути комусь — щоб того вилаяли. Мене підбивав утекти. За мамою дуже сумував. Чекав, коли вона його забере, — розповідає Юля.
— Що він любить? Може, на море ходити або кататися на скейті?
— Тільки компʼютери. Увечері він може бути там, де збираються діти — Соборка, [місце біля магазину] «Антошка», Грецька, Дерибасівська.

«Просто нормальна мама»

Адміністратор компʼютерного клубу біля «Афін» відразу впізнає Юру на фотографії. Каже, що хлопчик часто тут бував, востаннє — близько місяця тому. Луч підходить з орієнтуванням до вуличних продавців, офіціантів на літніх майданчиках, охоронців закладів.

Навпроти магазину одягу чоловік та жінка з пропитими обличчями продають квіти. Кажуть, що схожий на Юру хлопчик просив гроші біля магазину. Юля радіє — це точно Юра, він і в Центрі до всіх приставав із проханням «дати пʼять рублів». Луч запитує, чи немає біля цього магазину камер відеоспостереження. Чоловік хитає головою: «Біля магазину немає. Ми одного разу вкрали тут дещо, і ніхто не помітив».

Шукачі відходять порадитися. «Хто написав заяву в поліцію? Центр чи мама?», «Скільки днів його немає?», «Звідки він утік?», «Який номер телефону мами?» Відповідь одна: «Ми не знаємо». Юля каже, що для Юри звичайна справа — «потусувати день-два не вдома і повернутися». Одного разу вона бачила маму Юри в Центрі, та виглядала непитущою: «Просто нормальна мама». Луч та Оля до її слів ставляться скептично: «Уже не вʼяжеться — мама хороша, але дитина потрапила в Центр».

Проходимо головними вулицями центру в напрямку магазину «Обжора» на Катерининській площі — там імовірно живе Юра. Дорогою Луч та Оля показують людям орієнтування, а Іра розповідає, чому її дочка тікала з дому шість разів.

— Коли Юля пішла вперше, я не викликала поліцію. Шукала по друзях, знайшла. Ми пішли до психолога, та поговорила з Юлею, її братом, зі мною, з чоловіком. Сказала: «У вас у родині занадто спокійно. Дитині не вистачає емоцій». Ми віддали Юлю на танці, щоб вона не страждала фігнею. Вдруге вона пішла через кохання — зустрічалася з однокласником, розійшлися, вона хотіла, щоб він переживав. Психолог сказала: «Дитина у вас розбещена, треба посилити контроль». Ми посилили, і Юля стала вириватися як уміє — іти з дому.

Юля втікала шість разів, поліція шукала її тричі. Під час останньої втечі дівчина познайомилася з підозрілою компанією, сіла до них у машину і не знала, куди її везуть. Написала мамі в Instagram — і та приїхала з поліцією. Коли Іра закінчує розповідати, Юля поправляє мамі волосся і каже, що все зрозуміла і більше з дому йти не буде.

— А коли ти востаннє пішла?
— 21 червня. Два тижні тому.

«Наш Юрчик»

Ми ходимо центром міста вже кілька годин. Юру в прямому сенсі знає вся Одеса. Будь-який продавець кави або шаурми, побачивши його фотографію, вигукує: «Це ж наш Юрчик!» У чаті «Маяка» координатори пишуть: «Телефон мами знайти не вдалося, ювенал теж не відповідає. Але їх знає вся Дерибасівська».

Продавець кави біля «Афін» каже, що бачив Юру кілька годин тому: «Він завжди тут ошивається. Чистенько одягнутий. Іноді буває з мамою. Вона начебто не алкашка. Він тут журнальчики продає, а вона з нього гроші постійно гребе і дає потиличники».

На Грецькій площі біля кіоску з шаурмою курить продавець. Він говорить російською з сильним акцентом і, коли бачить фото Юри, тільки киває головою. Встряє Юля: «Може, він до вас не підходив. Він людей боїться». Шаурмен забуває про свою соромʼязливість: «Чого?? Нічого він не боїться. Я його знаю три-чотири роки. І папаша його тут ходить — старий такий, у кепці. Малий усе продає, а мужик нічого не продає. Кілька днів тому його бачив».

У чаті в цей час зʼявляється повідомлення: «Заяву в поліцію написала мама хлопчика, але її номера, як і раніше, немає».

Юру знають охоронці закладів «Ґамбринус» та «Брати Гриль» на Дерибасівській, дівчина, яка продає сувеніри навпроти Міського саду, охоронці магазину «Обжора» на Катерининській площі. Кажуть, що він продає квіти ночами, мама в нього хороша, і шукати Юру не треба: «Не міг він загубитися, він так живе». Іра каже Лучу та Олі, що серед дітей вважається крутим втікати з дому. Вони не звертають уваги на її слова.

Ми вішаємо біля входу в «Обжору» орієнтування і йдемо в напрямку закусочної Fresh Line. Нам сказали, що Юра продає там квіти до пʼятої ранку. Але особливої надії немає — сьогодні вівторок, неходовий для квітів день. О сьомій вечора ми вирішуємо призупинити пошуки і пройтися містом уночі.

«Мама не винна»

Баба Шура майже десять років продає горішки та насіння на розі Дерибасівської та Катерининської. Улітку вони краще за все йдуть пізно ввечері, коли відпочивальники гуляють центром. Інші продавці розповідають, що баба Шура знає маму Юри. Луч провертає багатоходівку: щоб не злякати бабу Шуру, показує орієнтування продавчині морозива, яка стоїть поруч. Спрацьовує — баба Шура сама встає з табуретки подивитися.

«Це ж мій Юрочка! Я його пʼять років знаю, він завжди приходить, я гладжу його по голівці», — баба Шура трясе хімічною завивкою. Мама Юри скаржилася їй учора, що син пішов з дому три дні тому, вона шукала його і не знайшла, і думає писати заяву в поліцію.

— Тані вирізали селезінку, вона працювати не може. Я її не засуджую — ну, торгує дитина квітами, що тут поганого?
— Дитина продає квіти до пʼятої ранку, про це знають усі навколо і закривають очі? — заводиться Луч. Ми йдемо під крики: «Де Юра? Де радянська влада? Таня не винна!»

«Малюк знайшовся»

Луча зачіпають слова про те, що в одинадцять років торгувати на вулиці ночами — нормально. Коли йому було десять місяців, його усиновила Галина Мартинова — скандально відома в Одесі засновниця дитячого будинку, поєднаного з притулком для тварин. У 2016 році в ЗМІ зʼявилися фотографії брудного напівзруйнованого будинку, де жили діти та десятки тварин. У 2017 наклав на себе руки один із вихованців Мартинової. Лучезар публічно звинуватив у цьому прийомну матір. За тридцять з гаком років у Мартинової жило кілька поколінь дітей із дитбудинків. Усього їх було близько вісімдесяти, і Луч був першим із них.

Коли він розповідає про свою «колишню матір», його не зупинити.

— Вона придумала проєкт — терапію собаками. «Прищеплювала» дітям любов до тварин. Але в якийсь момент тварини стали переважати. У будинку, який виділила держава, жили 120 собак і 60 кішок. Спонсори давали гроші на дітей, але все йшло на корм. Учителі, сусіди, соцслужби — всі все бачили і покривали це. Нікому не було діла — як і зараз із Юрою.

Прийомна мати била дітей шлангом. Якщо вихованець щось ламав і не говорив, вона вибирала випадкову дитину і повільно здавлювала її пальці дверима — поки справжній винуватець не зізнавався. Іноді не пускала дітей у школу — змушувала прибирати вольєри з собаками.

— Казала, що наші мами повії, а ми — «з пʼяних жоп повилазили». Розбивала качалками для тіста голови, у декого шрами лишилися.

Луч пішов із дому підлітком — вступив до училища, оселився в гуртожитку. Спочатку намагався все забути: «Ну було і було, спасибі, що забрала з дитячого будинку». Потім став відвідувати братів і сестер, і спогади знову ожили:

— Сестри говорили: «Лучику, вона мене била, і я впісялася. Думала, хоч би вона мене по голові вдарила, щоб я втратила свідомість, і це закінчилося». Я став говорити про це публічно. Але ніхто з колишніх вихованців мене не підтримав. Усі говорили: «Ну ми ж через це пройшли і виросли. Значить, і вони пройдуть». А я зрозумів, що якщо мої сестри не підуть до хорошого психотерапевта, їх будуть бити чоловіки, ґвалтувати, принижувати на роботі.

У 2016 році соцслужби зацікавилися Мартиновою, одеська влада зібралася позбавити прийомну матір виділеного їй будинку, а дітей забрати. У Лучезара спрацював стокгольмський синдром — він збирав підписи на захист Мартинової, виходив на мітинги. Навесні 2016 року будинок і дітей у неї все ж забрали. Частину відправили в притулки та інтернати. Шестеро майже повнолітніх переїхали до Луча і живуть з ним досі. Мартинова поїхала в село під Одесою і мешкає тільки з тваринами.

«Зрозумів, коли виріс»

Юру знайшли наступного дня — мама побачила його на зупинці. Подумала: «Коричневі кросівки, як у мого Юрка, футболка зелена — як у нього. Та й узагалі, так на Юру хлопчик схожий».

Коли Луч у дитинстві втік із дому, він десять днів жив разом з ромами. Він вважає, що від хорошого життя і з хорошої сімʼї діти не йдуть. Те, що Юра знайшовся — добре, але він утік не вперше і, швидше за все, не востаннє. Неважливо, чи пʼє його мама. У неї в будь-якому разі серйозні проблеми зі здоровʼям, і заробляє гроші в цій сімʼї одинадцятирічний Юра.

Луч та Оля збираються довести історію з Юрою до кінця — дізнатися, де він вчиться, і перевірити, як часто ходить до школи. Подружитися з ним і показати, що людям можна довіряти, і що крім вулиці та компʼютерних ігор, є багато інших занять.

— Охоронець біля «Граната» говорив, що Юра цікавиться боксом, — каже Луч. — Думаю, я зможу знайти йому секцію. І в «Маяку» Юра може бути корисним — він знає, де діти люблять гуляти, яка у них психологія.

У групі «Маяка» у Facebook щодня зʼявляються нові повідомлення про зниклих дітей, і трохи рідше — про тих, кого знайшли. Луч кілька разів нагадує: він не займається пошуком дітей систематично, не хоче піаритися на цьому. Просто знає, як це — бути одинадцятирічним хлопчиком, якому нема звідки чекати підтримки.

— Я тільки коли виріс, зрозумів, що насправді відбувалося зі мною в дитинстві. А тоді думав, що це і є любов. Вона так сильно мене любить, тому так сильно бʼє — я кончений, важкий, я диявол і в мені диявол. Я не знав, що любов виражається по-іншому. І Юра зараз не знає.