«Буде весілля двох анархісток». Що відбувається зі студенткою КНУ, яка домоглася звільнення викладача через сексуальні домагання

У січні 2019 року в Київському національному університеті імені Шевченка спалахнув скандал — студентка другого курсу Клементина Квіндт звинуватила викладача ботаніки Петра Романенка в сексуальних домаганнях і вимагала його звільнення. Про неоднозначну поведінку Романенка говорили й інші студенти та випускники. «Інститут біології та медицини», де працював Романенко, розділився на прихильників і противників Клементини. І хоча тих студентів, які заступилися за Романенка, було удвічі більше за тих, хто його звинувачував, — викладача все одно звільнили. Клементина Квіндт теж пішла — і заявила, що в університеті її цькували. Зараз вона живе в Німеччині, готується укласти шлюб зі своєю дівчиною, веде канал Telegram, хоче написати книгу й отримати Нобелівську премію. theБабель попросив Клементину розповісти про те, як вона живе тепер, і записав її слова.

Я давно хотіла піти з університету. Останньою краплею став момент, коли я говорила про насильство в студпарламенті, а мене відтягували від трибуни. Тоді навіть після звільнення викладача мене цькував весь університет. В очі ніхто нічого не говорив, а в загальних чатах писали, що я тупа шльондра, на двачі був цілий тред про те, що мене треба вбити, в особисті повідомлення писали неадеквати: «Шо ти, пі*да мала, думаєш, що можеш робити все, що захочеш? Ми тобі голову відірвемо». Офіційно я пішла в академвідпустку. Відрахують мене за рік, коли вона закінчиться.

Два роки тому я була в Німеччині за програмою обміну і познайомилася з дівчиною. У березні я переїхала до неї, скоро ми збираємося одружитися. У мене вже є сукня, фата і обручки. Зараз збираю документи. Це буде весілля двох анархісток. Ми живемо не в Берліні, де саме — не можу сказати, тому що побоююся переслідувань. Я хочу померти на антикапіталістичній революції, а не [від руки] когось, хто думає, що Романенко — найкращий викладач, а я тупа шльондра.

У Німеччині я можу перебувати 90 днів. У мене є реєстрація, я вчу німецьку, збираюся отримати дозвіл на роботу. За пʼять років, думаю, буде громадянство. Наступного року або через два роки — залежно, як піде з німецькою — вступатиму до університету тут. На орнітологію або на Gender studies (гендерні студії).

У мене пограничний розлад, і після історії з викладачем мій стан погіршився. Звичайний день виглядає так: я прокидаюся і, якщо мені наснився кошмар, лежу в ліжку і виконую дихальні вправи. Іноді 15 хвилин, іноді годину. Потім снідаю. Займаюся своєю науковою роботою про статевий диморфізм білощоких крячків. Виходжу погуляти й вигулюю собаку сусідки. Вчу німецьку. Іноді зустрічаюся з друзями. Намагаюся не померти.

Я приймаю антидепресанти й транквілізатори. Таблетки, які я привезла з України, закінчуються, і я збираю гроші на нові. Люди, що підтримують мій активізм, переказують гроші на Patreon, PayPal і картку ПриватБанку. Зібрали вже 3 000 гривень. Ще мені надсилають гроші батьки і фінансово підтримує дівчина.

Тато зрадів моєму переїзду. Він німець і завжди хотів повернутися на батьківщину. Та й взагалі, він мене у всьому приймає. З мамою ми не розмовляємо вже тижнів зо три. Для неї мій спосіб життя неприйнятний — адже подружкам не скажеш, що твоя дочка з пограничним розладом одружується з дівчиною в Німеччині.

У мене великі плани на майбутнє. Розумієте, в чому річ? Якийсь викладач може харасити дівчаток 15 років. А потім зʼявляється така, як я, і все, чувак, твоя звична поведінка більше не може залишатися такою самою. Я збираюся написати книгу про своє життя й боротьбу. Треба щось робити, адже Нобелівка сама себе не отримає. Це моя мрія — Нобелівська премія миру або з літератури, або й одразу обидві — як піде.