Півроку тому наш кореспондент записався в «Національні дружини». Ось що він там побачив

«Національні дружини» заявили про себе у січні 2018 року — вони пройшлися маршем центром столиці і прийняли «присягу» на території «Київської фортеці». Заснували «Нацдружини» ветерани полку «Азов»; на чолі організації стоїть колишній командир полку Ігор Михайленко. Своєю метою «Нацдружини» називають «порядок на вулицях українських міст». Вони справді патрулюють вулиці; крім того, за минулий рік вони громили табір ромів і кілька разів билися з поліцією. На президентських виборах члени «Нацдружин» збираються брати участь як спостерігачі. За завданням theБабеля кореспондент Дмитро Синяк провів у НД кілька тижнів. Він брав участь у шикуваннях, мерз на пікеті проти забудови і поговорив з керівником НД — про гроші, ідеологію та справедливість. Фотографії — Михайло Мельниченко, спеціально для theБабеля.

— Друг Лисий! Друг Бомба! Друг Термінатор!

Молоді хлопці виходять зі строю, карбують кроки до високого худорлявого чоловіка, отримують з його рук дипломи та значки, розвертаються і виголошують: «Служу українській нації!» Це — нагороди за триденний похід на Кінбурнську косу в Миколаївській області, під час якого бійці подолали 83 кілометри.

Більшість хлопців у камуфляжних куртках-анораках мишачого кольору — у таких найкраще маскуватися в місті. На спині напис великими літерами: «НАЦІОНАЛЬНІ ДРУЖИНИ». На мені немає ані куртки з написом, ані тактичних штанів із зав’язками на гомілках. Я — «цивільний», і вітаються зі мною як із чужим: свої тут, подаючи руку, тиснуть не долоню, а передпліччя. Зате я таки стою у другому ряді чоти, якою керує чоловік приблизно мого віку із псевдонімом Ракета. Олег, хлопчина, який знайомив нас, просто підвів мене до нього і сказав: «Ось це — Дмитро, а це — Ракета».

1

Україна дізналася про «Національні дружини» (НД) 28 січня 2018 року, коли Хрещатиком пройшов «Марш присяги»: у центр міста вийшли понад 600 молодих людей в однакових сірих одностроях. Приводили до присяги троє: лідер партії «Національний корпус» Андрій Білецький, командир «Національних дружин» Ігор Михайленко та начальник відділу оперативної реакції НД Ігор Бобер. Відео маршу на сторінці «Національних дружин» у Facebook мало назву «Нас багато. Ми не боїмося застосувати Силу, аби встановити на вулицях Український Порядок!».

Тоді українські медіа заговорили про порушення монополії держави на насильство, а на обрії почали вимальовуватися непевні обриси нового Майдану. Після маршу у пресі час від часу з’являлися повідомлення про акції «Національних дружин» та їхні сутички з поліцією. У червні 2018 року НД розгромили табір ромів у Голосіївському парку Києва. У кінці липня 2018-го вони билися з поліцією під час мітингу проти будівництва житлового комплексу на столичних Осокорках. У грудні 2018 року вони брали участь у конфлікті орендарів та власників торгового центру «Дарниця» і билися з поліцією у Кременчуці. У січні 2019-го у Facebook з’явилось відео, де хлопець у формі «Національних дружин» наголошує, що «жиди паплюжать нашу віру і нашу державу».

Що зараз відбувається з бійцями «Національних дружин»? Я спробував отримати відповідь на це запитання, потрапивши до лав «парамілітарного угрупування» — саме таке формулювання часто використовують журналісти та чиновники, згадуючи про НД.

2

Потрапити до складу «Національних дружин» виявилося простішим, ніж я собі уявляв. Спершу я просто залишив листа на сторінці НД у Facebook. Написав (і це була чиста правда), що мене дістав безлад на вулицях Києва, зазначив, що готовий допомагати — тим, хто спробує навести лад. Близько місяця я чекав на відповідь, і коли вже почав втрачати надію, мені зателефонував хлопчина на ім’я Олег і запропонував зустрітися. Зустріч призначив у Головному штабі «Національних дружин» — у «Козацькому домі» біля Майдану.

Будинок справив гнітюче враження. На фасаді яскравіли кілька муралів із зображеннями суворих чубатих облич, доповнених гаслом: «Повернемо велич предків!» Усередині приміщення стіни розписані під сірий камуфляж. Ледь підсвічені фотографії бійців «Азова», які загинули на фронті. На вході — емблема полку «Азов», яка більше нагадує нацистський «Вольфсангель», ніж комбінацію літер «Ідея Нації». Фігури у сірих одностроях на сходах та у коридорах.

Оголошують шикування у прямокутному дворі. Праворуч світяться вікна спортзалу, мені добре видно, як боксери на рингу відпрацьовують удари. З високих вікон «Козацького дому» просто на нас ллється золотаве світло. У чорному прямокутнику неба мерехтять зорі.

Довкола мене хлопці віком 14—18 років стиха перемовляються, переважно російською. Хоча все, що виголошується офіційно, лунає українською. Чотові доповідають про готовність своїх бійців, потім командир «Національних дружин», якого називають «друг Черкас», виступає із короткою промовою. Це Ігор Михайленко — високий худорлявий світловолосий чоловік з по-юнацьки запальним голосом. Він дякує бійцям за роботу, радить звернути увагу на агітацію нових побратимів та повідомляє про завтрашній пікет проти незаконного будівництва.

«Одні погані люди порушують права мешканців довколишніх будинків! — каже він. — І ми маємо підтримати їх, як завжди, спокійно, коректно та ввічливо». Хлопці мовчки кивають у відповідь, дехто саркастично усміхається. Здається, вони прийшли сюди не для того, щоб навчатися хороших манер.

Мені, народженому в СРСР, шикування у дворі «Козацького дому» нагадує радянські часи. Тоді треба було казати не «Служу українській нації», а «Завжди готовий». Руку треба було тримати над головою, а не притискати до грудей. І дружини називалися не національними, а піонерськими. Різниця у тому, що метою створення піонерської організації було «прищеплювання молоді основних принципів комуністичної моралі», а в «Національних дружинах» говорять про мораль націоналістичну.

3

Шикування завершено, однак ніхто не поспішає додому. Хлопці спілкуються, і якби не цілковита відсутність дівчат, цигаркового диму (курити у «Козацькому домі» заборонено) і не сірі камуфляжні костюми, можна було би сказати, що це звичайна молодіжна тусовка.

Я підходжу до свого командира. На ракету він зовсім не схожий: у нього лагідні очі, м’який голос та спокійні, немов би округлі рухи. Однак густа чорна борода додає йому чогось від образу гетьмана чи, принаймні, якогось козацького ватажка. Ракеті тридцять шість. На мене він дивиться з неприхованим подивом — людей мого віку тут майже немає. Перш за все я хочу з’ясувати, хто стоїть за «Національними дружинами». Чи не використовуватиме цей хтось мене заради власної вигоди?

— «Національні дружини» — насамперед громадська організація, яка захищає звичайних людей, — відповідає Ракета. — Щойно я побачу, що мене використовують олігархи чи якісь брудні політичні рухи, я піду звідси. І хлопців заберу.

Ракета не приховує, що НД входять до так званого «Азовського руху», який очолює нардеп Андрій Білецький. Та будь-яке фінансування згори мій командир заперечує. Мовляв, існують виключно на власні кошти, на осінній похід на Кінбурнську косу складалися грошима, він має невеличкий інтернет-магазин з продажу побутової техніки і з нього постійно жертвує гроші, форму всі хлопці купують самі, щоправда, за собівартістю, бо шиє її один з побратимів. Вартість штанів та куртки сягає близько тисячі гривень. «Можете собі купити».

Прощаємося, домовившись наступного дня зустрітися на пікеті проти незаконного будівництва.

— Мені треба буде називати вас Ракетою? — питаю я.
— Краще Юрою, — усміхається командир.

Перш ніж піти, я заповнюю анкету, у якій треба вказати домашню адресу, повідомити, чи притягувався я до кримінальної відповідальності, чи служив в армії, а також про наявність водійських прав та зброї.

4

Вітер нещадно січе, і хлопці натягають каптури. Бульвар Дружби народів зі своїми вісьмома смугами для руху автомобілів гуде, наче гірський потік, і ми маємо кричати, щоб почути один одного. Учасники пікету явно не врахували фактор шуму.

«Непоп та Геос руйнують життя киян!», «Ні — незаконному будівництву!», «Ганьба!» — вигукують близько п’ятдесяти чоловіків та жінок, але їх буквально ніхто не чує. Траса заглушає навіть хрип мегафону, у який кричить один з протестувальників.

Їхні плакати («Негрич, Голиця + ГДІП = незаконна забудова!») непомітні для водіїв авто, які пролітають поруч на шаленій швидкості, а з протилежного боку широчезної вулиці їх, мабуть, не видно. Єдиний, кому вони цікаві, це сторож будівельного майданчика, не так переляканий, як здивований. Він розглядає нас і ці плакати крізь трохи відтулені ворота. За його спиною височіє бетонний скелет будівництва, поруч з яким усі ми виглядаємо мурахами.

— Нас точно не підставляють? — питаю я в Юри Ракети. — А раптом тут все норм?

— Заглянь сам в інтернет, — махає рукою він.

У медіа багато повідомлень про цей об’єкт. Згідно з ними, на цій ділянці спершу мали побудувати котеджі для американських дипломатів, однак у посольстві США журналістам заявляли, що не мають до цього об’єкту жодного стосунку. Співвласником компанії «Геос Девелопмент», яка отримала право будувати на цій ділянці, є екс-директор «Київміськбуду» Михайло Голиця, тесть депутата Київради Миколи Негрича. Принаймні, так про це розповідають програма «Наші гроші» та портал Depo.UA.

— Законне це будівництво чи ні, за великим рахунком, не наша справа, — пояснює мені своє бачення ситуації Юрій. — Але в одному ми точно праві: забудовник має підключитися до вирішення конфлікту, а не ігнорити людей.

Перед пікетом Юра проінструктував нас, пояснюючи, що ми не підтримуємо жодну зі сторін, а забезпечуємо «порядок під час мирної акції». От якщо раптом забудовник вирішить привезти тітушок, тоді ми захистимо від них пікетувальників. Мені здається, що хлопці саме й чекали чогось такого.

Вони помітно жвавішають, коли до воріт, перед якими влаштовано пікет, під’їжджають вантажівки з будматеріалами. Один з юнаків, прикриваючись курткою, заряджає сріблястими кульками травматичний пістолет. Втім, штурмувати ворота ніхто не збирається. Водії вантажівок швидко розуміють, що до чого, і, припаркувавши машини на узбіччі, спокійно чекають, доки ми звільнимо прохід. За дві години ми залишимо пікет, а вантажівки заїдуть на будівельний майданчик.

5

Кілька разів я просив у Юри Ракети бодай якоїсь роботи. Насамперед хотів піти у патрулювання, але він дав мені зрозуміти, що то переважно справа юнаків.

— Їм цікаво замальовувати на стінах будинків рекламу наркодилерів, робити зауваження п’яничкам та приборкувати хуліганів, але чи цікаво це буде тобі? — запитав він. — Та й які зараз, у холодні місяці, п’янички та хулігани? Усі сидять по хатах.

Вичерпавши весь потенціал інсайдера, я вирішив піти до «Національних дружин» як журналіст. Зв’язавшись із прес-секретарем НД Ігорем Вдовіним, я попросив його підібрати мені трьох людей, які могли б відверто розповісти про те, як вони опинилися у складі «парамілітарного угрупування». Ігор підібрав двох, а третім запропонував себе.

І от ми сидимо у бібліотеці Літературного клубу «Козацького дому». Один із запрошених Ігорем — мій командир Юрій Ракета, справжнє прізвище якого Петренко. Він вражений, коли бачить мене як журналіста. «Ти відразу ж видавався мені підозрілим!» — читається у його погляді.

Другий мій співрозмовник — Сашко Синьоок, кремезний хлопчина з широким обличчям, великими руками та ногами, класичний боєць. Йому 21 рік, він керує київським осередком «Національних дружин». У 2014 році Сашко збирався на фронт, але під час медогляду виявилося, що він хворий на діабет.

Ігор Вдовін — учасник Майдану і колишній журналіст, тож звиклий до інтерв’ю і компенсує Юркову недовіру до мене та Сашкове невміння красиво говорити. Він скидається на молодого Грушевського: має пишні бороду та вуса, які час від часу пригладжує рукою.

Для мене це непроста розмова. Доводиться пробиватися крізь нетрі загальних формулювань та впиратися у явні протиріччя у відповідях бійців, які вони не хочуть бачити.

— Наша мета — змінити країну, починаючи з себе, — запевняє мене Ігор Вдовін.

— Надія на зміни луснула, як мильна булька, — додає Юрій Петренко. — Треба щось робити самому. Активне суспільство може все.

Ці формули, наче мантри, зараз повторюють чи не у кожному виборчому штабі. Коли я кажу про це вголос, «дружинники» лише знизують плечима — мовляв, роблять, що можуть.

Як же бійці «Національних дружин» змінюють світ? Юрій розповідає про участь в операціях «Нерест» з пошуку браконьєрів на Дніпрі. Нікого не зловили, бо рибінспектори, звісно, усіх попередили. Але, принаймні, налякали. Сашко розказує, як він зі своїми хлопцями зупинив під Києвом фури фермера, який не платив селу за оренду, і роздав зерно із цих фур людям. Після цього фермер сплатив частину боргу.

Я зауважую, що ці акції не здатні змінити державу. Хлопці жвавішають.

— Це вже біда не наша, а системи управління, — зазначає Сашко.

— Я бачу сенс життя у тому, щоб заразити суспільство вірусом активності, — додає Юрій. – Якщо опустимо руки, наше суспільство зогниє.

Залишаю «Козацький дім» зі змішаними почуттями. Бо так і не зміг зрозуміти, хто ці люди — романтики та ідеалісти, чи прагматики, які вміло приховують свої справжні наміри. Адже вони не можуть не помічати, наприклад, що скільки акцій проти браконьєрів не влаштовуй, вони все одно хазяйнуватимуть на Дніпрі. Будівництво на бульварі Дружби народів триває, і забудовник досі так і не знайшов часу поспілкуватися з жителями довколишніх будинків.

Зрештою Ігор Вдовін пропонує мені отримати всі відповіді на свої запитання від самого Черкаса, тобто Ігоря Михайленка — командира та співзасновника «Національних дружин».

6

Він виглядає досить молодо, минулого року йому виповнилося 30. Світла борідка, худорлява статура та молодечий запал роблять його схожим на священика. Щоправда з цим образом конфліктує військова форма. Говорить він українською, але весь час вставляє російські слова. Протягом розмови у мене кілька разів виникає враження, що Ігор Михайленко не зовсім вірить у те, що каже.

— Сталого фінансування у нас немає, зате є велика кількість людей, які долучаються до добровільних пожертв, — запевняє мене він. — Є люди, які займаються власним бізнесом і при цьому є активістами «Національних дружин». І ці люди, наприклад, повністю екіпірують 20—30 бійців.

За словами Ігоря Михайленка, «Козацький дім» перебуває на балансі Міноборони, і НД не мають до нього безпосереднього стосунку. Крім того, це база «Азову».

— Тут багато організацій, і я не знаю, хто оплачує їхні комунальні витрати, — каже Черкас. — Я сам є приватним підприємцем і маю власну охоронну фірму. Також у мене є досвід створення добровольчих формувань і протидії гібридній війні, я деколи надаю платні консультації. За кордоном вони коштують дуже дорого. От незабаром я маю їхати до Польщі, щоб презентувати там своє бачення нової територіальної оборони України.

Біографія Ігоря Михайленка ідеально підходить для політичної кар’єри. За Януковича він разом з Андрієм Білецьким два роки просидів у СІЗО і вийшов на волю завдяки Майдану. Згодом брав участь у створенні добровольчого батальйону «Азов», у листопаді 2014 року прийняв командування від Білецького, який пішов у політику. У вересні 2016-го Михайленко демобілізувався, а у січні 2017 року очолив «Національні дружини», які формально є громадською організацією. Зараз командир заочно навчається на юридичному факультеті Острозької академії. Зазначає, що не має політичних амбіцій.

— Громадянин України зобов’язаний запобігти злочину, якщо має таку можливість, — каже Ігор Михайленко. — Це написано у Кримінальному кодексі та у Конституції. Я, наприклад, завжди ношу із собою ніж. Годинник не ношу, а ніж — так. Ні, це не холодна зброя. Бо далеко не всі ножі підходять під таке визначення. Тож тут все законно. Так-от, я, маючи ніж у кишені, вважаю за обов’язок запобігти злочину, якщо стану його свідком. Коли усі ми допомагатимемо правоохоронцям запобігати злочинам, у нашій країні буде спокійніше жити. А якщо я заріжу злочинця, це буде не на моїй, а на його відповідальності.

7

Є тільки одне питання — що Черкас завтра визнає злочином. У дев’яностих за справедливістю йшли до бандитів. У 2014 році — до «Правого сектора», а згодом — до ветеранів добровольчих батальйонів. Зараз на їхньому місці — нікого.