105 років тому дві українські республіки об’єднались в одну державу, але її зруйнували суперечки та війна. Як УНР і ЗУНР здобули та втратили соборність (архівний матеріал)

22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві в єдину державу урочисто об’єдналися Західноукраїнська народна та Українська народна республіки. Обидві вони з’явились після розвалу Австро-Угорської та Російської імперій під час Першої світової війни. Повноцінного об’єднання досягти не вдалося через зовнішньополітичні чинники та внутрішні протиріччя між керівництвом обох республік. До Дня соборності України «Бабель» згадує про перебіг подій об’єднавчого процесу, а також про подальшу долю його головних учасників.

Як відбувалось об’єдання

Ініціаторами об’єднавчого процесу виступили два українських державних утворення — Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР) та Директорія Української народної республіки. Вони утворились майже одночасно — у листопаді 1918 року. ЗУНР виникла після розпаду Австро-Угорської імперії та охоплювала території Західної України — Галичину, Буковину і Закарпаття. Директорія утворилась внаслідок повстання проти режиму гетьмана Павла Скоропадського, її метою було відновлення Української народної республіки з центром у Києві.

Представники ЗУНР Дмитро Левицький та Лонгин Цегельський 1 грудня 1918 року приїхали до Фастова, де на той час знаходилась ставка Директорії. У підсумку вони підписали попередній договір про обʼєднання, за яким ЗУНР ставала Західною областю УНР, зберігаючи за собою права «територіальної автономії». Від імені Директорії його підписали Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець та Опанас Андрієвський.

У середині грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікся влади, і до Києва увійшли війська Директорії. А 3 січня 1919 року президент ЗУНР Євген Петрушевич провів у Станиславові (нинішній Івано-Франківськ) перше засідання уряду, на якому ухвалили Фастівський договір про об’єднання з УНР. Незабаром делегація ЗУНР відправилась до Києва.

Урочисто Акт злуки оголосили 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві, він був приурочений до річниці Четвертого Універсалу Центральної Ради, яким у 1918-му проголосили незалежність Української народної республіки.

Святкова церемонія розпочалась о 12-й годині. Цегельський зачитав і передав голові Директорії Винниченку ухвалу уряду ЗУНР про об’єднання. У відповідь член Директорії Швець зачитав Універсал, в якому зазначалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська народна республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна… Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Після цього відбулися урочистий молебен і парад військ, у якому взяли участь загони Січових стрільців під командуваннями одного з найталановитіших полководців УНР — Євгена Коновальця.

Подальша доля української держави та учасників об’єднання

Через кілька днів після проголошення злуки Директорія під натиском Червоної армії залишила Київ, а згодом і майже всю підконтрольну УНР територію. У не менш скрутному становищі опинилась і ЗУНР. Навесні 1919 року польські війська розпочинають наступ на Галичину, а румунські — на Буковину. За таких важких обставин уряд ЗУНР надав президентові Петрушевичу надзвичайні повноваження, проголосивши його «Диктатором».

Загострилися незгоди між урядами УНР і ЗУНР: для першого головну небезпеку становили війська Білого руху генерала Антона Денікіна і Червоної армії, для другого — поляки та румуни. У листопаді 1919-го уряд ЗУНР підписав із денікінцями угоду про припинення бойових дій між Галицькою армією і силами Білого руху. А уряд УНР у грудні підписав у Варшаві проект декларації, за якою віддавав Польщі значну частину західноукраїнських земель в обмін на підтримку проти більшовиків. Акт злуки фактично втратив чинність, і 20 грудня 1919 року президент і диктатор ЗУНР Петрушевич розірвав його в односторонньому порядку.

Не склались стосунки й між учасниками об’єднавчого процесу. Під час останнього спільного засідання урядів УНР і ЗУНР у листопаді 1919-го в Кам’янці-Подільському Петрушевич пропонував усунути Петлюру, який на той час очолив Директорію, від керівництва через некомпетентність. Після цього Петрушевич намагався відновити діяльність уряду ЗУНР в еміграції у Відні та порушувати питання про долю окупованих західноукраїнських земель на міжнародній арені. Але зазнавши невдачі, він розпустив уряд у 1923 році та перебрався до Берліна, де жив у скруті та помер від хвороби нирок у 1940 році.

Один з підписантів попереднього договору про об’єднання з боку ЗУНР у Фастові, Дмитро Левицький став послом УНР в Данії. У 1923 році він повернувся до Львова і очолив українську політичну партію в польському сеймі. Після вторгнення радянської армії на Західну Україну у вересні 1939 року Левицького заарештували і відправили на заслання до Бухари в Узбекистан, де він помер в 1942-му. Ще один підписант, Лонгин Цегельський з 1920 року став представником уряду ЗУНР у США, де й прожив решту життя.

Не було згоди й між керівниками Директорії. Вже незабаром після проголошення Акту злуки, на початку лютого 1919-го, голова Директорії Володимир Винниченко йде з посади та відʼїжджає за кордон. Він був єдиним в уряді УНР прихильником зближення з більшовицькою Росією і, відповідно, виступав проти відносин з Антантою. На початку 1920 року Винниченко приїхав до Москви, де вів переговори з більшовицьким урядом, маючи намір «одягти більшовизм в українську одежу». Але домовитись не вдалося, тому він повернувся за кордон. У 1934 році Винниченко разом із дружиною придбали невелику садибу на півдні Франції, де він і провів решту життя, займаючись літературною творчістю та живописом.

Після уходу Винниченка вся влада в Директорії перейшла до Петлюри. Але попри військовий союз з Польщею йому не вдалось успішно протистояти військам Червоної армії. І з середини 1920 року Петлюра разом з урядом УНР від’їжджає за кордон. У 1924 році Петлюра оселяється в Парижі і продовжує виконувати обовʼязки голови Директорії УНР. А у травні 1926 року його застрелив просто на вулиці український анархіст єврейського походження Самуїл Шварцбард. Згодом французький суд його виправдав. Підозрюється, що вбивство Петлюри організували радянські спецслужби.

Одним з найбільш довірених союзників Петлюри був командувач Січових Стрільців полковник Євген Коновалець. Саме його загони підтримали Директорію під час антигетьманського повстання і стали однією з найбоєздатніших частин армії УНР. Утім після укладання Петлюрою договору з Польщею Коновалець склав свої повноваження, розпустив підрозділи Січових стрільців і перебрався за кордон. Але й в еміграції він не полишає боротьбу за незалежність України. На початку 1929 року у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої обрали Коновальця.

Протягом 1920-х років радянські спецслужби здійснили кілька замахів на Коновальця. Зрештою агентові НКВС Павлу Судоплатову вдалось вбити Коновальця в Роттердамі у травні 1938-го, підклавши йому замасковану під коробку з цукерками вибухівку.

Надалі лишатися незалежними нам допоможуть ваші донати: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.