Журналіст The Guardian випадково вбив людину — і написав про це колонку. Переказуємо його історію

Тисячі людей щороку випадково скоюють вбивства. Після скоєного вони живуть із соромом, почуттям провини та страхом, що карма їх наздожене. theБабель переказує текст Девіда Пітерса з видання The Guardian про те, що відбувається з такими людьми і в чому вони намагаються знайти розраду.

«Не буває жодної секунди, щоб я не думала про це. Навіть коли веселюсь на вечірці», — говорить Пем Ур.

За кілька тижнів до кінця навчального року у вищій школі Пем і її друзі провели день у басейні в центрі Техасу. Вони поверталися додому, Пем була за кермом, а двоє її друзів — на пасажирських сидіннях. Пем врізалася у щось, і в її очах потемніло. Вона прокинулася в лікарні й дізналася, що обидва її пасажири мертві.

Минули роки, Пем вийшла заміж і народила трьох синів, але думка про те, що карма наздожене її, а вони загинуть, не залишає жінку.

Історія Пем схожа на інші історії про випадкові вбивства. Перша реакція — шок, потім — навʼязливі спогади про те, що сталося, думки про карму.

Автор The Guardian Девід Пітерс і сам випадково вбив людину. Він багато думає про те, чи можуть люди рухатися далі після такого.

Девіду було 19 років, він щойно почав вчитися у біблійному коледжі в Західній Вірджинії. У неділю вони з сусідом по кімнаті їхали в Volkswagen Super Beetle Пітерса на вечірнє зібрання. Було близько 17:30, відблиски сонця засліпили Девіду очі. Він примружився й спробував захиститися козирком автомобіля. Хотів переїхати у праву смугу — і тут сталося зіткнення. Передню частину машини миттєво сплюснуло, Пітерсу зламало колінну чашечку.

Наступне, що він памʼятає: як перевіряє, чи живий його сусід. Здається, він у порядку. Девід вийшов із машини і відчув гострий біль у нозі. Рух на дорозі зупинився, на узбіччі була ще одна розбита машина. А потім він побачив мотоцикл, що лежав на боці. За кілька кроків від нього лежала жінка в шоломі. Її шия була зігнута під дивним кутом, і Девід відразу зрозумів: вона мертва. Потім побачив чоловіка, який лежав на землі, і підійшов до нього. Бачив, як його кров стікає на асфальт.

Чоловік підняв на Девіда очі та промовив: «Та пішов ти, чувак». Пітерс сказав, що йому шкода. Йому здається, він повторив це тисячу разів за ті кілька митей. Потім зняв свою краватку і спробував зупинити нею кровотечу.

Пізніше у лікарні медсестри дістали з руки Девіда скло та зафіксували коліно стабілізатором. Сказали, що якийсь час буде боляче. Його це не збентежило. Він хотів відчути щось інше, крім відчуття, що повинен був померти замість тієї жінки.

Уночі він повернувся до гуртожитку. Девіда зустрів сусід по кімнаті — він не дуже постраждав у аварії. Наступного ранку, коли Пітерс ще лежав у ліжку, до них прийшов старший настоятель. Він сів біля ліжка Девіда і став читати уривок з Біблії про давні притулки для людей, які випадково когось вбили. Вони їхали туди, щоб уникнути помсти з боку сімей загиблих. Закінчивши читати, настоятель сказав: «Бог передбачав те, що сталося з тобою».

Минав час, Пітерс не ходив до психолога та ні з ким не розмовляв про те, що сталося. Він відчував провину за те, що вижив, а та жінка загинула, і розумів, що цей хрест — назавжди.

За кілька місяців проти нього подали позов на 2,5 мільйона доларів. Він дав свідчення, і позов не задовольнили. Напевно тому, що він був бідним студентом, а його батько — бідним пастором із шістьма дітьми. Можливо, на користь Пітерса зіграло і те, що він не був пʼяний та не перевищив швидкість у момент аварії.

І все ж він знав, що вчинив зло. Постійно думав, що вбив жінку, і нічого не можна вдіяти, аби це виправити. Девід не міг позбутися цього відчуття, і не було притулку, де б він міг сховатися.

Щороку в США відбувається 40 тисяч смертельних аварій. Ще є смерті, повʼязані з неакуратним використанням вогнепальної зброї, випадковими пожежами, побутовими випадками. Світом ходять тисячі й тисячі випадкових вбивць. Деякі з них говорять про це, але більшість просто живуть у соромі та страху, що колись доведеться відповісти кровʼю.

Люди, які страждають від моральної травми, сумніваються, чи зможуть знову стати частиною нормального суспільства. Вони не впевнені, що залишилися хорошими людьми. Девід служив капеланом в Іраку і зауважив, що деякі з його бойових товаришів тепер стали вегетаріанцями та веганами — тому що більше не хочуть вбивати.

Проблемою випадкових убивств займається психолог Меріенн Грей. Вона використовує термін «заподіяння випадкової смерті або травми». Створений нею сайт — єдиний ресурс для випадкових вбивць, який вдалося знайти Пітерсу. Завдяки ньому багато людей змогли поділитися своїми історіями. Цей сайт став тим самим віртуальним притулком.

Ніхто з випадкових вбивць, з якими розмовляв Девід, не знає єдиного правильного шляху до зцілення. Кілька років тому на конференції для ветеранів він брав участь у ритуалі очищення після війни одного з індіанських племен. Йому розрізали шкіру пером орла — щоб оновлена людина змогла вийти зі старої шкіри і повернутися після війни до нормального суспільства.

У християнстві, яке сповідує Пітерс, вважається, що Ісус помер за наші гріхи — ті, які не можна спокутувати простими вибаченнями. У релігії є кілька способів спокутування гріхів. Найвідоміший — сповідь у священика, але є й інші ритуали. У баптистській церкві, у пʼятидесятників — скрізь можна знайти спосіб спробувати звільнитися від моральної травми випадкового вбивства.

Не буває жодного дня, коли Девід не думає про ту аварію. Жодного дня, коли б він не згадав, як стояв на колінах у порожній церкві, а священик, поклавши руку йому на голову, сказав: «Тепер радість на небесах, бо були ви втрачені і знайдені; були мертві, але тепер живі в Ісусі Христі, Господі нашому. Іди з миром. Господь зняв з тебе твої гріхи».