Тексти

На рішення про пуск 86 ядерних ракет було кілька десятків секунд. «Бабель» поговорив із екс-командиром Первомайської ракетної дивізії Миколою Філатовим (архівний матеріал)

Автор:
Сергій Пивоваров
Дата:

Wikimedia Commons

У 1991 році, на час розпаду СРСР, на озброєнні 46-ї ракетної дивізії в Первомайську Миколаївської області були ракетні комплекси із семистами ядерними блоками. Вони перебували у постійній бойовій готовності та могли стартувати протягом хвилини після отримання наказу з Генштабу в Москві. Після 91-го почався складний процес перепідпорядкування ракетно-ядерних військ Україні. Про це кореспонденту «Бабеля» розповів генерал-майор запасу Микола Філатов, який у 1990—1994 роках командував 46-ю ракетною дивізією 43-ї ракетної армії Ракетних військ стратегічного призначення ЗС СРСР, а нині — голова Всеукраїнського обʼєднання «Союз ветеранів РВСП України».

Як служили ракетники

У 1990—1994 роках я командував Первомайською ракетно-ядерною дивізією. Там же стояло пʼять ракетних полків, озброєних останніми ракетними комплексами четвертого покоління — СС-24 за натовською класифікацією.

До дивізії входило 32 малих і великих військових частини, усього було девʼять полків. У містечку дивізії мешкало близько 15 тисяч людей. Були школи, дитсадки. А ще понад півтори тисячі гектарів землі під засів і кількатисячне поголівʼя худоби. Усе це теж лежало на плечах командира дивізії.

У мене було 86 пускових установок. Якщо я отримував наказ пустити ракети, часу на те, щоб опрацювати його, було всього кілька десятків секунд. Потім розкривався пакет і перевірявся шифр: «наш — не наш». Накази могли надходити тільки з Генштабу СРСР, а не з Києва.

Після цього в полку йшов наказ здійснити пуск ракет за таким-то польотним завданням. Обовʼязково дві людини — два номери — повертали ключі та тиснули кнопку «Пуск», поодинці це зробити було неможливо. Неузгодженість дій мала становити не більше трьох секунд, після трьох збоїв апаратура блокувалася.

Обладнання підземного уніфікованого командного пункту. Музей Ракетних військ стратегічного призначення в Україні.

Stefan Krasowski / Wikimedia

Через 30 секунд після повороту ключів повинні були стартувати перші 46 ракет. Через 29 секунд відлітало ще 40. Через 59 секунд усі 86 ракет дивізії мали летіти в напрямку «ймовірного супротивника». Ці ракети несли сімсот бойових ядерних блоків, кожен з яких був у кілька десятків разів потужніший ніж ті, що стерли з землі Хіросіму та Нагасакі. Кожен блок мав індивідуальну систему наведення та подолання протиракетної оборони.

На озброєнні Хмельницької 19-ї ракетної дивізії [43-ї ракетної армії РВСП ЗС СРСР] були ракети, які несли 540 бойових ядерних блоків. Разом з нашими семистами виходило 1 240 ядерних блоків у стані бойової готовності.

Проводилися постійні тренування на різних рівнях: від центрального командного пункту Міністерства оборони СРСР до командного пункту кожного з полків дивізії. І все було розраховано по секундах, плюс-мінус 3—5 секунд залежно від наказу. У такому режимі офіцери-ракетники відбували бойову варту по шість годин. Найважча зміна у нас називалася «чергувати в собаку» — з третьої години ночі до девʼятої ранку.

Хлопці на велосипедах їдуть поруч з міжконтинентальною балістичною ракетою СС-24, яку транспортують до місця утилізації вулицями села Болеславчик Первомайського району Миколаївської області. 31 серпня 2000 року.

Гавриш Дмитро / УНІАН

Присяга СНД для ракетних військ

Після розпаду СРСР, у 1991 році, створили СНД, куди частково увійшла й Україна [Україна не ратифікувала Статут СНД 1993 року, тому де-юре вона не була державою-членом СНД]. Було прийняте рішення створити єдині ракетно-ядерні сили для СНД. Призначили головнокомандувача — Євгена Шапошнікова [останній міністр оборони СРСР, з 14 лютого 1992 до 24 вересня 1993 року офіційно обіймав посаду Головнокомандувача обʼєднаними збройними силами (ОЗС) СНД], і ми підпорядковувалися Обʼєднаними силам. Українську присягу складали інші частини, а для Ракетних військ стратегічного призначення в 1992-му розробили спеціальний текст нової присяги СНД.

У 1992 році до дивізії прийшли триста з гаком призовників зі Львова та Львівської області. Приїхали понад сімсот їхніх батьків та родичів. І за день до присяги мені стало відомо, що група родичів планує зірвати складання призовниками присяги СНД. Ця інформація дійшла до самих верхів — мені зателефонували з Москви. Тому я вирішив зібрати всіх батьків та командирів частин в офіцерському клубі, щоб усе зʼясувати.

Родичі переживали, що після складання присяги СНД солдатів можуть відправити служити, наприклад, на Далекий Схід. Я їх запевнив, що це неможливо і цього ніхто не допустить. Друге — це те, що їхні діти можуть отримати радіаційне опромінення або отруєння внаслідок роботи з токсичним ракетним паливом. Я сказав, що солдатів до цього не допускають, там працюють виключно офіцерські розрахунки.

Потім мене попросили дати письмову розписку про те, що такий-то солдат не буде нікуди переведений. Я викликав 10 чи 12 друкарок зі звичайними друкарськими машинками, ми спільно склали зміст цих розписок, прізвища вписували вручну, також мені привезли печатку дивізії. Вручив вже більше десяти таких розписок, коли встав батько одного з призовників і запропонував проголосувати за довіру командирові без жодних розписок. «За» проголосували майже всі. І наступного дня всі призовники склали присягу СНД, крім трьох, які попросили про переведення до будівельних частин, у них була окрема присяга.

Марш особового складу під час святкування 50-річчя 46-ї ракетної дивізії. 29 квітня 1991 року.

Союз ветеранів РВСП України

Присяга Україні

Я та інші командири наголошували, що з питання присяги Україні не має бути тиску. На той момент це могло посилити відтік особового складу, адже у нас служили люди з різних куточків СРСР. У 1992 році ще їхали одиниці, більш масовим це стало вже в 1993-му, коли почалася деактивація ракет. Після цього у нас, у частинах спецвійськ і тилу укомплектованість офіцерами та прапорщиками впала на 40%, а в бойових — на 30—35%. А завдання та навантаження залишились такими ж самими.

Крім того, це стосувалося й безпеки ядерного арсеналу. Були випадки, як у Старокостянтинові, коли викрали літаки [13 лютого 1992 року екіпажі шести бомбардувальників Су-24 Старокостянтинівського гарнізону в Хмельницькій області несанкціоновано перелетіли на аеродром у Росії] і полковий прапор [за загальновійськовим статутом частина, яка втратила прапор, підлягає розформуванню]. Хтось це робив із якихось своїх, скажімо так, «патріотичних почуттів», а інші почали на цьому грати.

Я ніколи не приховував, що я родом з Росії. Сюди я приїхав ще у 70-ті, кілька разів мене хотіли відправити на ротацію до Забайкалля або Середньої Азії. Я вже пакував речі, але в останній момент мені говорили, що я потрібен Вінницькій армії. На час розпаду СРСР у мене тут уже діти росли, звʼязків у Росії практично не залишилося. І я вирішив зостатися в Україні, хоча мені пропонували в Москві більш високі посади.

Усім, хто хотів виїхати, дали «зелене світло», ніхто нікого не переслідував. Я особисто видав письмовий наказ про надання всебічної допомоги тим, хто буде їхати в Росію, Казахстан, інші республіки [колишнього СРСР]. І ми з честю проводжали, нікого не звинувачували в зраді.

Розрив з управлінням Обʼєднаних сил в Москві почався ще в кінці 1992 і особливо посилився в 1993 році. Почалися претензії від командуючих округами [Збройних сил України], яких я не мав права допустити навіть у житлову зону без погодження з Головнокомандувачем РВСП. Першим, хто отримав такий дозвіл у 1993-му, був тодішній командуючий Одеським військовим округом Віталій Радецький.

Був такий період, коли я отримував по шість різних шифровок: від командувача 43-ї ракетної армії у Вінниці, від міністра оборони з Києва, від командувача Одеським військовим округом, з Москви від Генштабу Ракетних військ, від головнокомандувача ОЗС СНД Шапошнікова і від міністра оборони РФ. І один вимагав одне, другий — інше.

До початку 1994 року скласти присягу Україні вмовляли неофіційно. А в лютому 94-го за мною і ще одним командиром [19-ї ракетної дивізії, яка базувалася в Хмельницькому] Рустамом Карімовим прислали літак і викликали на колегію в Київ, на якій був присутній весь генералітет. Засідання вів [на той момент Міністр оборони України Віталій] Радецький. Першим викликали Карімова і запитали, чи готовий він служити Україні і сьогодні ж скласти присягу. Карімов відповів, що служити Україні він готовий, але присягу складати не буде. Потім викликали мене, і я сказав те саме.

У підсумку Карімова попросили покинути зал, пізніше він виїхав до Москви — працювати у Військовій академії ракетних військ стратегічного призначення. А мене почали вмовляти. Віталій Радецький звертався до мене з повагою, але говорив, що питання стоїть про те, щоб командири дивізій склали присягу Україні саме сьогодні. Урешті-решт я погодився, але за умови, що я одразу ж повернуся в дивізію і оголошу, що я склав присягу, і щоб командирів полків ніхто не примушував складати присягу без мого відома. Я прочитав текст присяги, мене привітали, і потім я вирушив назад у дивізію.

Генерал-майор запасу, голова Всеукраїнського об'єднання «Союз ветеранів РВСП України» Микола Філатов у київському офісі «Союзу ветеранів РВСП». Листопад 2018 року.

Сергій Пивоваров / «Бабель»

У серпні 1994 року до нас приїжджав Леонід Данилович [Кучма, другий президент України]. Він зібрав офіцерів і пообіцяв, що пʼять ракетних полків, що мають на озброєнні ракети СС-24, розформовувати не будуть. Вони не підпадали під договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, тому залишалися в неядерному оснащенні. Проте, на жаль, не судилося.