На вихідних: трилер від фон Трієра, танцювальний фільм жахів і повернення однієї з кращих українських стрічок 90-х. Рецензії на головні премʼєри тижня

«Дім, який побудував Джек»

Новий фільм Ларса фон Трієра — це завжди подія. За два місяці до офіційного прокату його «Дім» можна подивитися на фестивалі «Тиждень кінокритики». Головний герой — серійний вбивця у виконанні «Аптечного ковбоя» Метта Діллона. Нікчемний архітектор у звичайному житті, в іпостасі маніяка він уявляє себе художником у мистецтві вбивати, про що розмовляє то з дияволом, то із власною совістю у виконанні Бруно Ганса («Небо над Берліном»).

Аналізувати фільми Трієра — заняття настільки ж захоплююче, наскільки й марне: мало хто вміє дурити глядачів так, як данський режисер. За одним із тлумачень, у герої «Дому, який побудував Джек» режисер втілив самого себе — художника, який примудряється знімати шедеври, балансуючи між кітчем і лютим формалізмом. Нова робота особливо цікава тим, що Трієр знову грається в жанр. Його попередні жанрові досліди — постапокаліптичний нуар «Епідемія» і корпоративна комедія «Найголовніший бос» — стали помітними стрічками у фільмографії режисера. Новий фільм, що препарує жанр трилера, не став винятком.

«Дике життя»

В американській глибинці зразка 1960 року немає ніяких слідів рок-н-ролу — тиха провінція, що загубилася в часі на добрих кілька десятків років. Люди, які живуть посеред засніжених гір, не можуть оговтатися після Великої депресії.

Ця тонка психологічна драма без жодних ознак сентиментальності, натхнена полотнами художника Едварда Хоппера, стала сенсацією на фестивалі «Санденс». «Дике життя» — історія дорослішання 15-річного підлітка, який спостерігає за крахом шлюбу своїх батьків. Їх зіграли Джейк Джилленхол («Стрінгер») і Кері Малліган («Драйв») — це кращі ролі обох за останні кілька років.

Важко повірити, що для актора Пола Дано («Нафта») це перший режисерський досвід — настільки зрілим і цільним здається фільм. Утім так воно і є: Дано багато років мріяв екранізувати одну зі своїх улюблених книг — роман Пулітцерівського лауреата Річарда Форда. Кілька років пішло на те, щоб вдосконалити сценарій, написаний спільно із Зої Казан, онукою американського класика Еліа Казана. А ще кажуть, що на дітях геніїв природа відпочиває.

«Менді»

Десь глибоко в канадських лісах живе лісоруб (Ніколас Кейдж) разом зі своєю дружиною-хіпі (Андреа Райсборо зі «Смерті Сталіна»). Одного разу до їх будинку постукають послідовники якогось деструктивного культу, що віддалено нагадує «Сімʼю» Чарлі Менсона. Далі, у принципі, можна не продовжувати.

Режисер фільму Панос Косматос — син того самого Джорджа Косматоса, який зняв два культових бойовики епохи відеосалонів: «Рембо 2» і «Кобру». «Менді» — другий фільм Косматоса-молодшого. Тут і купа відомих цитат, і доведення жанру до тієї межі, за якою починається абсурд, і новий солодкий стиль, що надовго може стати прикладом для наслідування: велика кількість світлофільтрів, гіпнотична атмосфера, розмивання межі між реальністю і наркотичною маячнею. Піджанр «слешер», у якому знято цей фільм, не найприємніший у світі: кров тече рікою в прямому сенсі. Але настільки сильного та зухвалого кіно не знімали вже дуже давно — відчуття, ніби доторкнувся до живої історії кінематографа.

«Приятель небіжчика»

Девʼяності роки, Київ. Культурний молодик у виконанні Олександра Лазарєва-молодшого не може знайти себе в новій реальності і віддає перевагу смерті над злиднями. Самому зводити рахунки з життям лячно, але на допомогу прийде представник нової професії — кілер. Щоправда, коли головний герой, наостанок знявши дівчинку та погулявши як слід, розуміє, що життя не таке вже й погане, до нього приходить професіонал.

«Приятель небіжчика» Вʼячеслава Криштофовича — один із найкращих фільмів за останні двадцять з гаком років. У 1997 році він став фестивальним хітом, разом із «Братом» Олексія Балабанова, потім стрічку показували на кількох телеканалах, але мало хто її подивився. Між тим цей вільний рімейк фільму Акі Каурісмякі «Я найняв вбивцю» — не тільки памʼятка Києву, якого більше немає, але і кримінальна мелодрама найвищого гатунку, яких тепер не роблять.

«Екстаз»

Давно вже в кінотеатрах не показували стільки фільмів жахів одночасно: і зовсім необовʼязковий рімейк «Гелловіна», і «Менді», і трилер фон Трієра. «Екстаз» — танцювальний фільм жахів, саме так його позиціонує режисер Гаспар Ное («Незворотність»). Розказана у стрічці історія проста: після прослуховування танцювальна трупа влаштовує вечірку в якомусь богом забутому клубі. Хтось підмішує до напоїв наркотики, і все йде зовсім не так, як передбачалося, а в фіналі й без того невеселе паті перетворюється на пекло.

Геній візіонерського кіно, Ное — майстер створювати видовища, які не потребують жодних коментарів. Так, один з його найкращих фільмів, що увійшов до збірки короткометражок «Сім днів у Гавані», був реконструкцією ритуалу вуду. «Екстаз» — найвіртуозніша робота Ное, у якій прагнення режисера до радикальних експериментів сягає найвищої точки. І ще, найцікавіше — фільм заснований на реальних подіях.