«Комунізм — у партії, а ми гроші хочемо заробляти». Репортаж із закритого Тибету. Частина 2

Тибет — один із найбільш закритих для відвідування куточків світу. Турист туди не потрапить без спеціального дозволу, що коштує більше тисячі доларів і дає можливість подивитися на столицю Лхасу. Виїхати за неї без ще одного платного дозволу не вдасться, а подорожувати Тибетом доведеться із супроводом або з делегацією. У травні 2018 року уряд Китаю вперше пустив до Тибету групу українських журналістів. Мета поїздки — показати їм, як Китай інвестує в розвиток регіону, як бореться з бідністю та підтримує місцеву культуру. Поїздка тривала 12 днів. Під наглядом спецслужб і політиків різного рівня. Журналіст Євген Спірін побував там. Публікуємо другу частину.

Ченьгуань

Ми їдемо в Ченгуань, передмістя Лхаси. Супроводжуючих стало більше. Чим далі ми заїжджаємо в глиб регіону, тим обережніші наші гіди. До людей у штатському додалися ще й поліцейські: один автомобіль їде попереду автобуса, другий замикає колону.

У селі Ченьгуань знаходиться «Дім для старих людей». Догляд за літніми у Тибеті — це теж програма Китаю. Такі доми будують по всьому регіону. Будівля в селищі — досить велика, але живуть у ній усього пʼятдесят чоловік віком від 50 до 90 років.

На перший погляд, це абсолютно звичайна лікарня з палатами та наполовину пофарбованими в синій колір стінами. На вулиці, у внутрішньому дворі, є невеликий спортивний майданчик. На час приїзду нашої делегації половина жителів «Дому» займалася на тренажерах. З рухів декого з людей зрозуміло: спортивні снаряди вони бачать уперше.

Крім звичайних кімнат з фотографією кожного мешканця та дуже довгих коридорів, у «Домі» є пральня, перукарня і веранда для посиденьок на свіжому повітрі. Речі перуть раз на тиждень, стрижуть — раз на пару місяців. Жінки сидять на веранді та плетуть фєнєчки і намиста. Чоловіки грають в щось схоже на нарди. З криком бʼють по шкіряній «шапці», на яку випадають кості. Потім мушлями повз монети ходять навколо самої «шапки». Потрібно перегнати мушлі на полі противника.

Мешканці «Дому» розповідають приблизно однакові історії: працював пастухом або в полі, хворів, потім попіклувалася партія, поселили сюди, платять гроші. Усім задоволені.

Доктор, завідувач інтернату, розповів, що на одного мешканця виділяють 3 тисячі юанів — це приблизно 12 тисяч гривень. Але є й багатші заклади. Там мешканці отримують від 5 тисяч юанів на рік. Обовʼязковий атрибут інтерʼєру — це «червоний куточок» з портретами Мао, цитатниками Мао, новою книгою Сі Цзіньпіна та транспарантами. Під ним у плетеному кріслі сидить жінка й крутить молитовний барабан у руці. Хтось із делегації запитує, скільки ж їй років.

— Вона, напевно, дуже багато бачила та зовсім старенька?

— Так-так, вона працювала в горах. Їй 58.

Супроводжуючий пояснює, що раніше в Тибеті не було ніяких пенсій, будинків для людей похилого віку та соціальних програм, але останніми десятиліттями підтримка літніх людей — це один з головних напрямків партії.

— Не у всіх вистачає грошей, щоб утримувати батьків. Люди похилого віку виснажені роботою, у молодості вони тяжко працювали, щоб прогодувати сімʼї. Але тепер усе змінилося. У таких домах їм добре, а діти можуть не турбуватися за своїх родичів.

Збираємося йти, доглядальниця включає старий магнітофон, з колонок лунає китайська народна музика, мешканці «Дому» встають, щоб потанцювати.

Попереду — шлях до Лінчжи. Їхати цілий день, по дорозі нас чекає перевал Ямагуті, його висота більше 5 тисяч метрів. Сідаємо в автобус: дехто з нашої групи займає місця ближче до кисневого балона, а дехто вже купив переносний. Він схожий на освіжувач повітря: досить одягти маску на ніс і рот та натиснути кнопку. Пару десятків вдихів, і на годину-дві гірська хвороба стає непомітною. Наша тибетська супроводжуюча радить замість балона використовувати місцевий відвар — швидше звикнеш перед підйомом. Вона простягає мені маленьку ампулу, на якій намальована якась трава.

— Ось, це краще, воно розганяє кров, і легше дихати.

На смак відвар схожий на «Єгермейстер». Кілька ковтків, і можна вдихнути носом, перестаєш пітніти. Чому я раніше не помічав, що фіранки в автобусі такі кумедні?

Перевал. Лулан.

Перевал Мілла Ямагуті схожий на невелике плато на висоті 5 тисяч метрів. Тут стоять десятки автобусів з китайцями-туристами, а вздовж дороги продають сувеніри. Тибетці торгують чотками, намистами, барабанами, магнітами та головами будд. Поруч побудували туалет, вхід платний — 5 юанів (близько 20 грн). Насправді туалет — це лише деревʼяна коробка з кількома дірками в підлозі, без каналізації. Ті, хто не хоче платити, прилаштовуються поруч — ефект той же.

На найвищій точці перевалу встановлено памʼятник: два величезних яки з кільцями в носі. Навколо все обвішано різнокольоровими стрічками з молитвами. Їх продають просто тут, на метри. Гуляти важко: максимум, на що вистачає сил на такій висоті — дійти до памʼятників та присісти коло них. У голові паморочиться, дуже хочеться глибоко вдихнути — але повітря не вистачає. Залишається сидіти та спостерігати, як тибетці майже біжать вниз і вгору з мішками товарів на плечах.

Від перевалу до низькодолу проклали нове швидкісне шосе. Паралельно будують ще два таких. Незрозуміло, навіщо у цьому місці такі шалені розвʼязки, якщо по дорозі не зустрічається жодного селища: тільки гори, яки та різнокольорові стрічки. Дорога веде до округу Ньінгчі. Китайський уряд уклав гроші в «селище зеленого туризму» Лулан. Раніше це було звичайне село на тисячу жителів. Тепер тут готелі сімейного типу, схожі на ті, що тримають мешканці Закарпаття.

Лулан нагадує містечко з Лего: порожні квадратні коробки спа-центрів, залита бетоном головна площа, багато маленьких одно- та двоповерхових міні-готелів. Місцевих не видно. Зблизька виявляється, що всередині спа-центрів навіть немає оздоблення. Наш супроводжуючий жестикулює.

— Сьогодні в селищі зеленого еко-туризму живе більше 1 300 осіб. Вони побудували 130 сімейних готелів. Завдяки інвестиціям компартії щороку Лулан відвідують мільйон туристів, а наступного року очікується півтора мільйона.

За задумом місцевої влади, туристи повинні приїжджати в Лулан тому, що поруч Гімалаї. Супроводжуючі дають 20 хвилин для прогулянки селищем, а потім нас обіцяють відвести до одного з місцевих підприємців, який тримає готель.

У Лулані з десяток вулиць і лише два магазини. Один закритий, у другому продають все: від консервованих змій до відбілювача та китайських сигарет. Поруч невеличкий «ресторан» — він схожий на довгу радянську їдальню. У цьому регіоні їдять, здавалося б, неїстівне: курячі голови, гребені, залишки копит, жуків. Це повʼязано з тим, що місцевість гірська, а грунт камʼянистий, мало рослинності — навіть яки тут живуть неохоче.

Нарешті ми йдемо в гості до підприємця. Чоловіка звати Баден, йому 37 років. Живе з дружиною, мамою та трьома дітьми. Готель він відкрив у 2011 році після того, як пройшов курси для бізнесменів. Його готель — це кілька одноповерхових будинків з номерами різних класів: від стандартного до люксу, у якому є кондиціонер.

Апартаменти дуже прості: ліжко, душ з бойлером, телевізор та одна тумбочка. Замість шафи для одягу — сухе лаковане дерево з гілками.

— Партія дала мені кредит 6 тисяч юанів. На них я побудував туалети та душові, модернізував будинок. Потім партія мене навчила вести бізнес. Тепер я заробляю 200 тисяч юанів на рік ($ 28 тисяч).

— А скільки податків треба сплатити?

— Податків? Що ви маєте на увазі?

Так, Тибет — це офшорна зона. Кредит Баден теж не повертав.

На другому поверсі будинку в Бадена велика вітальня. Тут вони з дружиною проводять більшість часу. У кутку — портрети Мао, прапори, серп з молотом. А поруч столик, на ньому гордість Бадена: диплом комсомольця, диплом з партійної школи та партквиток.

— Я добудовуватиму свій готель. Зараз усі приїздять навесні та влітку. Ми зробимо ще кілька будиночків, теплих, щоб приймати людей взимку. Тоді сюди приїдуть два мільйони туристів.

Виходимо на вулицю, Баден просить «іноземну цигарку». Він трохи говорить російською — навчився в партійній школі. Даю йому червоні «Мальборо», які привіз із собою з Києва.

— Україна знаю. Футбол — Шевченко, бокс — Кличко. Цигарка — хороша.

Питаю, як же він, комуніст, заробляє стільки грошей і хоче заробити ще більше. Баден вказує пальцем догори.

— То в партії — комунізм, а ми тут гроші хочемо заробляти.

На вулиці зовсім порожньо. Людей немає. Тільки наші два автобуси та дві машини з поліцейського супроводу. Вітер несе вулицями пакети.

— Бадене, де ж мільйони туристів? Кінець травня, за тиждень літо.

— На тому тижні були.

Лінчжи

У Лінчжи ми вʼїжджаємо ближче до ночі. Це маленьке місто з багатоповерховими будинками. Воно схоже на бізнес-оазис: банки, готелі, казино, торгові центри. Все це виблискує вогнями, але є один нюанс — у місті немає людей. Порожні вулиці без машин і тротуари без пішоходів. Відчуття, ніби опинився в фантастичному фільмі про зникнення людства.

Нас заселяють у невеликий готель та обіцяють вранці останню екскурсію — у першу двомовну школу. На годиннику близько 23:00, саме час прогулятися та роздивитися ці декорації. Виходжу у двір готелю, ворота замкнені. На сходинках курить наш супроводжуючий, китаєць Юрій.

— Туди ходити небажано.

— Чому?

— Пізно, треба спати.

Обходимо готель і пролазимо через дірку в недобудованому паркані. Частина нашої делегації теж розповзлася по місту. Лінчжи виглядає дивно. Здається, що його будували не для людей: нова плитка, місцями так і не укладена, вже потріскалася. Пішохідні переходи впираються в огорожі: по ним нікуди переходити, а на тротуарах, прямо посередині, насаджені ялинки. Доріжкою йти незручно, бо постійно впираєшся в дерева.

За кілька кварталів помічаю, що за мною весь час повільно їде машина. Зупиняюся. На вулиці жарко, у машині опущено скло. Там колеги Юрія.

— Може підвезете? Чого ж дурно їздити.

— Ні-ні, ми у своїх справах.

Далі можна йти спокійно, «КДБшники» повернулися до готелю. Але гуляти в місті нудно — все зачинено. Нарешті бачу квартал із місцевими барами: їх пʼять чи шість поспіль на одній вулиці. Усередині першого накурено: китайці курять скрізь і завжди. Цей заклад лише для місцевих: у кожному столі вбудований великий чан, у якому постійно кипить бульйон зі спеціями, а вздовж стін полиці з різною їжею, яка, наче шашлик, настромлена на рожни.

Тут тофу, овочі, жуки, креветки. Можна вибрати різні «рожни» і потім занурювати це все в окріп за своїм столом. Відвідувачі бару бурхливо реагують на європейців. Ламаною англійською запитують про Київ та Україну. Офіціант приносить дві упаковки з пивом, людина поруч з ним говорить: «Це подарунок. Пиво варю я і мій друг. Найкраще пиво в Лінчжи».

Друг-«пивовар» посміхається. Розповідає, що живе в місті вже кілька років і займається пивним бізнесом, а цей бар — улюблене місце місцевих робітників. Уранці я зустрів його в готелі разом з Юрієм: він був у костюмі та з партійним значком.

Школа

У місті побудували експериментальну школу. У ній діти навчаються одночасно двома мовами: тибетською та китайською. Мови дуже відрізняються, бо тибетська прийшла з Індії. При цьому тибетські букви значно поступаються китайським товаришам. На вивісках у кабінетах, дошках і плакатах переважно ієрогліфи. Гід розповідає:

— Це абсолютно нова школа. Тут навчаються діти з декількох округів, сімей з різним достатком. До всіх ставляться однаково добре. Дітей вчать тибетської та китайської мов. Підручники теж двомовні.

Школа справді нова: це видно з недороблених доріжок між корпусами, деяких класів без парт та шматків неукладеного бордюру. Можливо, її не встигли облпаштувати до дня відкриття.

У класах по 25—35 дітей, вони одягнені в національний одяг або в спортивні костюми.

— Ви можете зайти абсолютно до будь-якого класу та переконатися, що ми підтримуємо тибетську культуру.

На першому поверсі в кабінетах немає дверей. Діти хором співають якусь пісню з героїчною інтонацією. Над дошкою портрет Мао і серп з молотом. Юрій пояснює: «Це пісня про велику Батьківщину».

Поруч зі школою — стадіон. Тут бігові доріжки та футбольне поле. На ньому діти займаються фізкультурою. Навколо величезне шкільне подвірʼя, на стіні картинки: піонер у краватці, супутник, глобус, на якому в центрі Землі — Китай, і, звичайно, солдат у вушанці.

Центральний корпус дуже схожий на звичайну українську школу: коридори, класи й учительська, поруч з нею спеціальний кабінет для каліграфії. На стінах висять дитячі роботи: гарно виведені ієрогліфи «Щастя», «Радість», «Сімʼя». Тут діти займаються по кілька годин. Для молодших школярів є деревʼяні трафарети — з ними легше навчитися виписувати символи.

У кожному класі — портрети «вождів» і прапори. Взагалі, це більше схоже на іконостас, де замість ікон — фотографії Мао.

Питаю у Юрія, навіщо всюди ці портрети.

— Як же мільйони репресованих людей? Розстріли, «культурна революція»? І взагалі, чому здається, що його культ нікуди не подівся?

— Знаєте, Мао був великою людиною, а великі люди роблять великі помилки.

Діти займаються у школі до шостої вечора, потім за ними приходять батьки. Шкільний поліцейський вибудовує їх у шеренги і рівно о 18:00 дає команду заходити на подвірʼя. Після фінального дзвінка вони висипають натовпом на вулицю. Юрій наказує збиратися біля автобуса, сьогодні останній день, час повертатися до Пекіна.

«КДБшники» пробудуть з нами до самого літака в Київ. Перед посадкою Юрій ховає рацію в кишеню:

— Приїжджайте обовʼязково. Ми, журналісти, завжди раді колегам з інших країн.