На трасі Київ—Житомир у 80-х відкрили унікальний художній музей. theБабель першим публікує знімки з відкриття, знайдені в його підвалі

Мистецтвознавиця Євгенія Моляр знайшла загублений фотоархів, у якому задокументовано будні музею під Житомиром. Тут міститься одна з найбільших колекцій творів мистецтва соцреалізму. Останні 25 років музей перебуває у занепаді. Після прийняття закону про декомунізацію багато експонатів прибрали з основного зібрання. Кореспондент theБабеля Лєна Ковальчук поспілкувалася з художником Олександром Ройтбурдом, мистецтвознавцем Олександром Соловйовим та куратором Алісою Ложкіною, і дізналася, що колекцію потрібно зберегти, незважаючи на нові закони та негативне ставлення до усього радянського.

У 1974 році в селі Кмитів Житомирської області відкрили музей образотворчого мистецтва. Спочатку він розташовувався в будівлі школи, але через 11 років для закладу побудували окреме приміщення площею 1500 квадратних метрів. Загальна колекція тоді налічувала три тисячі експонатів. У десяти залах музею досі виставлена експозиція — 700 творів мистецтва. Після прийняття закону про декомунізацію близько пʼятдесяти з них сховали в фонди музею.

У сільській місцевості України існує всього два музеї зі схожою колекцією. Перший знаходиться у Харківській області, другий — у Кмитові, що під Житомиром. Але Кмитівский музей спеціалізується на мистецтві соцреалізму, а більша частина його зібрання тривалий час належала колекціонеру Йосипу Буханчуку, за ініціативи якого музей і зʼявився. На знайдених архівних знімках середини 80-х років відображено розквіт мистецького закладу.

Мистецтвознавиця Євгенія Моляр

«З музеєм у Кмитові я співпрацюю зовсім недавно, але мистецтво радянського періоду вивчаю вже багато років. Коли ми з колегами дізналися про музей, то спробували привернути до нього інтерес. Він розташований на трасі Київ—Житомир. Музей формувася як досить прогресивний для того часу заклад. Його будували за спеціальним архітектурним проектом, який включав конференц-залу, кафе та простір для вуличної експозиції. Сьогодні мало які арт-простори проектують із такою прискіпливістю.

У його стінах зібрана велика колекція мистецтва з республік колишнього СРСР, але закон про декомунізацію вплинув на експозицію: багато експонатів сховали у фондах музею. Мені здається, що музей дещо соромиться своєї «радянськості», але ці експонати — велика цінність, яку нам ще необхідно осмислити.

Нас зацікавило, як у населеному пункті з населенням у пʼятсот осіб виник такий музей. Коли я розглядала архівні знімки, зроблені в 80-х роках, то була здивована їх художньою складовою. Виявилося, що у музеї працював фотограф Олексій Крайній. Йому навіть дозволили мати тут свою фотолабораторію.

Ніяких відомостей про його життя не збереглося. Але завдяки знімкам я бачу, що йому була небайдужа доля музею. На початку 1990-х він помер, і все обладнання разом із фотоархівом сховали у підвалі. Архів ми віднайшли в господарському приміщенні музею. Сам музей опинився в досить скрутному становищі: тече дах, не виділяється фінансування, грошей на додаткові проекти, звичайно ж, немає. Колишнє приміщення фотолабораторії теж закинуте».

Мистецтвознавець Олександр Соловйов

«На знімках я бачу звичайне зібрання соцреалізму. Я прожив у цій естетиці досить багато років, на щастя, це було давно. У будь-якому випадку, такі колекції не потрібно знищувати, тому що подібні «реліктові» речі орієнтовані на специфічний інтерес. Як мистецтвознавець можу сказати, що полотна зі знімків може і прохідні, але міцні з точки зору школи і ремесла. Ніхто не памʼятає імен цих художників, але, на мій погляд, це неважливо — куди важливіша естетика, в якій вони працювали».

Художник Олександр Ройтбурд, директор Одеського художнього музею

«Я був у цьому музеї один раз: навесні цього року. Факт його існування — уже унікальне культурне явище. Там є кілька знакових для 70—80-х років картин, але імена цих художників сьогодні мало про що кажуть. В селі з населенням у пʼятсот осіб знаходиться музей зі справжньою музейної архітектурою та трьома тисячами експонатів. Безумовно, там є «хіти» радянського мистецтва, а у самого музею цікава історія. Він зʼявився завдяки ентузіасту Йосипу Буханчуку, який був родом з Кмитова. Пізніше він переїхав до Петербурга. Здається, працював на військовій кафедрі в Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури, товаришував із художниками. Він довго збирав свою колекцію, потім художники почали дарувати йому свої картини — усе це зібрання він передав музею у Кмитові, який сам же і заснував.

У Штатах нікого не здивуєш тим, що в маленькому місті буде знаходитися музей з шедеврами у своєму зібранні. В Україні такого майже немає, і вже за це музей можна вважати унікальним. Що ж стосовно основної колекції, то гадаю, що деякі полотна зараз сховали від гріха, хоча закон про декомунізацію не може і не повинен регулювати діяльність музейних інституцій».

Куратор Аліса Ложкіна, екс-головний редактор журналу Art Ukraine

«Любов нашого народу до винищення власної матеріальної культури має патологічний характер. Ми повинні навчитися зберігати памʼять про події ХХ століття, хоча це був складний та суперечливий час. Стираючи його з памʼяті, ми ризикуємо повторювати старі помилки і застрягти у нескінченному історичному глухому куті. Важливо знайти спосіб говорити про радянське минуле України без істерик.

Боятися, що Ленін постане з домовини і почте когось кусати, — наївно. Наша сила має бути у глибинному дослідженні радянської культури. Варто проаналізувати та вибудувати позитивну сучасну повістку. І вона не може базуватися на ненависті і деструкції.

Наприклад, був маленький провінційний музей, де силами простих людей зібрали цікаву мистецьку колекцію. На творах із зібрання музею ми бачимо звичайних людей — робітників та колгоспників. Так, можливо, це дещо прикрашена дійсність, а в реальності було набагато більше болю, крові та сліз. Але люди, які засновували музей, вірили, що роблять важливу справу. Хто сьогодні малює портрети та картини про життя людей, які живуть у селі або працюють на заводах? Скільки нових художніх музеїв створила незалежна Україна? Жодного. У такій ситуації необхідно поважати спадщину попередніх поколінь, а не руйнувати, декомунізовувати і спростовувати все на світі».