«Про які пандуси ми говоримо, коли я в туалет без допомоги сходити не можу». В Києві відбувся марш за права людей з інвалідністю

У Києві 29 вересня відбувся марш за права людей з інвалідністю. На нього зі всієї України з’їхалися близько 3 000 учасників. Марш було присвячено 10-річчю ратифікації Конвенції ООН з прав людини з інвалідністю. Проте, як вважають організатори, Конвенція в Україні не працює, а люди з інвалідністю обмежені в правах. Кореспондент «Бабеля» сходив на марш та поспілкувався з його учасниками.

Марш розпочався о 12-ї годині, на вулиці дощ, але це не завадило тисячам людей з інвалідністю вийти на акцію. Хода стартувала від Бессарабської площі. Колона пройшла Хрещатиком на Майдан Незалежності. Деякі учасники тримали плакати з назвами міст України, звідки вони приїхали.

В руках участників плакати: «Всім – рівні права», «Україна без бар’єрів», «Інвалідність – не вирок», «Побачте нас». Частина людей пересуваються на візках, але є також такі, хто не чує, не бачить, має ментальні порушення. Усі вони вимагають рівних прав.

«Ми 10 років тому виборювали цю ратифікацію. Ми кров’ю добилися приєднання України до Конвенції ООН з прав людини, і що? Минуло 10 років — а ми досі на тому ж місці. Для нас сьогодні мало б бути свято, але насправді ми його не відчуваємо», — каже організаторка акції Наталія Скрипка.

Вона представляє організацію «Право на життя», що опікується людьми з інвалідністю. До неї входять більше 120 громадських об’єднань України. Вони постійно спілкуються між собою та повідомляють про проблеми, з якими стикаються щодня.

Окрім людей з інвалідністю, у марші беруть участь і батьки дітей з аутизмом та різними порушеннями розвитку. Їх вимога — право для дітей на освіту.

«Діти можуть поводитись особливо, і це проблема для звичайної школи. Ми не можемо їх віддати на навчання і бути спокійними», — каже Лідія з Сум.

Колона йде Хрещатиком, в кінці вулиці видно велику сіру стіну. Вона символізує непорозуміння між людьми з інвалідністю та суспільством. Поруч із колоною їде автомобіль з гучномовцями.

З нього волає реп: «Скільки нас прикутих\ три мільйона забутих». Жінка, яка говорить в мікрофон, підбадьорює натовп. «Влада вже не зможе зробити вигляд, що не бачить нас. Ось ми – тут, у самому центрі Києва. Україна повинна стати європейською державою, а в таких країнах нема місця дискримінації».

Чоловік тримає плакат «Наші діти повинні жити в суспільстві». Його звати Микола Макар, він приїхав на марш з Закарпаття.

«Я приїхав, щоб підтримати інших людей. В нас є Конвенція ООН, яка працює тільки на папері. Ми елементарно не можемо отримати базові права та, навіть потрапити до ЖЕКу не можемо, бо нема пандусів».

Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю 16 грудня 2009 року, а 6 березня вона набула чинності. Конвенція не визнає за особами з інвалідністю жодного нового права, проте зобов’язує державу дотримуватись та забезпечувати їх рівноправне користування всіма правами людини.

Ця ратифікація повинна була б змінити ставлення до інвалідності. Відповідно до неї, замість визначення таких людей «хворими» та «неповноцінними», недосконалим визнається суспільство та міський простір. Саме його недосконалість обмежує людей.

Після ратифікації в Україні намагалися втілити ці стандарти в закони, але й досі це носить здебільшого декларативний характер. Тобто держава фокусується на наданні допомоги, а не на дотриманні прав людини з інвалідністю у всіх сферах життя. При цьому у звітах відзначається, що виконання цих положень взагалі ніхто не контролює.

Колона наближається до стіни. Організаторка каже в мікрофон: «А тепер ми повинні зламати цю стіну. Я прошу це зробити вас, давайте разом подолаємо ці перепони».

Люди, які сидять у візках, військовий з двома протезами та ще кілька людей з проблемами зору б’ють руками у блоки стіни. Частина блоків падає на асфальт. Натовп позаду аплодує. Валять ще частину стіни.

Колона проходить на Майдан. Там великий екран, стільці, площа огороджена парканом, по периметру поліція. Біля екрану банер «Право на життя». Скрипка закликає всіх розійтись по площі.

Жінка тримає в руках пакет з документами. Її звати Ірина Твірдохліб, вона з Полтави. Кожного дня бореться за права в своєму місті.

«В нас є Конвенція. Але вона не працює. Чому? Тому що нас просто не бачать. Ми говоримо про пандуси, про освіту, про кафе. Але які пандуси, коли я банально не можу сходити в туалет? Туалети в адмінбудівлях роблять такими, ніби нас просто не існує. Це не просто боротьба за права, це приниження моєі гідності».

Подруга Ірини Надія Паламарчук приїхала з Донецької області.

«Я з інвалідністю з дитинства. І знаєте, я 45 років борюся з трьома сходами біля під’їзду. Кожного дня, рік-у-рік, я долаю з неймовірними зусиллями ці сходи. Цього повинна була позбавити Конвенція, але нічого не вийшло».

На площі проголошують вимоги до влади. Серед них: рівні права та можливості; інклюзивна освіта для дітей, можливість вільного пересування. Станом на 2018 рік точної статистики про обладнання українських міст пандусами немає.

І хоча є закон про штрафи за відсутність пандусів, навіть у Києві пересуватись містом на візку доволі важко. Рейки зазвичай мають такий нахил, що без сторонньої допомоги людина на візку не проїде.

«Всі ці рішення виконуються, щоб уникнути перевірки. Але ви бачили ті пандуси в метро? Це потрібно бути камікадзе, щоб з’їхати самому», — каже Денис Федорів. Він мешкає у столиці, але йому дуже тяжко живеться — навіть в магазин виїхати з його хрущовки важко.

На екрані надпис: «Ми не порожнє місце, ми — твої громадяни, Україно».

Паламарчук бере мікрофон: «Люди, будь ласка, не ігноруйте нас. Ми не каліки. Ми просто зіткнулися з труднощами. Якщо всі разом будемо боротися за наші права, суспільство вже завтра стане краще. Беріть в наметах наші папірці з декларацією».

Мимохідь йдуть фотографи з голубами, туристи й просто ті, в кого вихідний. Дехто підходить до наметів.