Тексти

На вихідних: фільм про Донбас, документальне кіно про свінгуючий Лондон 60-х, комедія Террі Гілліама. Рецензії на головні премʼєри тижня

Автор:
Олекciй Росовецький
Дата:

«Агент Джонні Інгліш 3.0: Нова версія»

Новий «Агент Джонні Інгліш» не поганий і не гарний — він саме такий, як від нього чекають шанувальники двох попередніх частин франшизи. Роуен Аткінсон покаже фірмові геги і буде битися з черговим всесвітнім лиходієм, у якому легко впізнати Ілона Маска. Вистачає і типової британської сатири: премʼєр-міністр у виконанні Емми Томпсон — ідіотка, славетний флот — купа старого заліза, і немає на світі більш дурних і твердолобих людей, ніж співробітники MI6, які рятують світ.

«Агент Джонні Інгліш 3.0: Нова версія», рейтинг Rotten Tomatoes: 33

Попри звичний уже феєрверк трюків, у новій серії відчувається втома. По-перше, Аткінсону, дякувати Богу, вже 63. За пʼятнадцять років з появи першого «Джонні» він помітно поважчав. По-друге, за останні роки дуже змінився сам жанр. Вийшли «Атомна блондинка», «Агенти U.N.C.L.E.» і Kingsmen, які зухвало і смішно пародіюють шпигунські трилери. І без того нелегко було висміювати серіал про Джеймса Бонда, який з веселої пригодницької вампуки давно перетворився на високу трагедію. Тому не варто дивуватися великій кількості бородатих жартів і відсилань до «Голого пістолета».

«Донбас»

Рівно за місяць до офіційного прокату (стартує 18 жовтня) у столичному кінотеатрі «Жовтень» тиждень показують «Донбас» — четвертий ігровий фільм документаліста Сергія Лозниці. Україна висунула стрічку на «Оскар» в категорії кращий іноземний фільм. Стрічка вже отримала приз за режисуру на Каннському фестивалі в секції «Особливий погляд».

В Україні Лозниця позиціонується як український кінорежисер (хоча в копродукції ще чотири європейські країни), але немає постановника більш далекого від українських традицій. Швидше це українська відповідь кінематографії Міхаеля Ханеке, який так само послідовно й холодно досліджує межі добра і зла в людській душі.

«Донбас», рейтинг Rotten Tomatoes: 92

Лозниця продовжує експериментувати зі стилістикою, усе глибше занурюючись у сюр. У «Донбасі» він використовує структуру фільму Бунюеля «Привид свободи»: послідовно розгортає тринадцять епізодів, повʼязаних між собою лише випадковими персонажами. Він відтворює сцени з роликів на YouTube чотирирічної давнини: перевдягнені козаки не пускають німецького журналіста через КПП, натовп лінчує «укра», весілля вовкулаків у місцевому Будинку культури. Можливо, це кращий фільм Лозниці, який знайшов свою оптику, щоб занурити глядача в абсурд існування «ЛНР» і «ДНР».

«Моє покоління»

Британський документаліст Девід Бетті, який 13 років тому показав світу кольорового Гітлера, згадує британську столицю шістдесятих: як зародилася, розцвіла й завершилася епоха «свінгуючого Лондона».

Нова зухвала мода. Молодіжні субкультури. Кіно з принципово новими героями. Групи британського вторгнення. На екрані — низка головних медійних осіб Лондона 60-х, які втілюють стиль прекрасної епохи. Ось винахідниця міні-спідниці Мері Куант — дизайнерка, яка створила образ «міні-купера». Ось легендарна топ-модель Твіггі, яка уособлює нові стандарти краси. А от Роджер Долтрі з The Who розповідає, як Елвіс Преслі змінив свідомість британської молоді.

«Моє покоління», рейтинг Rotten Tomatoes: 75

Усе це шаленство барб, диких фасонів, гітарних рифів і натхнених осіб коментує актор Майкл Кейн. Він, людина непомітного, як і годиться джентельменові, стилю — живе втілення тієї епохи. Його герой у фільмі «Алфі» (1966) став символом сексуальної розкутості й нової гедоністичної моралі. Пʼять років потому Кейн заснував новий канон британської кримінальної драми у стрічці «Вбити Картера».

Назву фільму дали зразкові лондонські задираки The Who. Слова пісні “My Generation” виявилися віщими: «Коли я кажу про своє покоління, я думаю, що мені варто померти раніше, ніж я постарішаю» — барабанщик The Who Кейт Мун не дожив і до 33 років.

«Просте прохання»

У минулому стендап-комік, а нині успішний комедіограф, Фейг входить у темні води детективного трилера, сповненого таємницями з шаф гарних родин з передмість. «Просте прохання» — екранізація бестселера Дарсі Белл, який вийшов російською ще на початку цього року. Книга Белл ідеально вписується в канон «нового жіночого детективу».

«Просте прохання», рейтинг Rotten Tomatoes: 84

«Просте прохання» — книга, у якій читачеві доводиться зводити докупи три різні історії від трьох ненадійних оповідачів, йде в фарватері романів Гілліан Флінн («Зникла»), Ліани Моріарті («Маленька велика брехня») та Поли Хокінс («Дівчина в поїзді»). З трохи манірної прози Дарсі Белл Пол Фейг зробив майстерне і дуже стильне видовище, яке тримає в напрузі, навіть коли сюжетний розклад (хто кого підставив через чотири мільйонів доларів) уже, в принципі, зрозумілий.

«Людина, яка вбила Дон Кіхота»

«Людина, яка вбила Дон Кіхота», судячи з усього, стане останньою картиною великого старця Террі Гілліама. По-перше, зйомки тривали більше тридцяти років: проект кілька разів закривався і запускався знову; завершення такого «довгобуду» здається гарним фіналом. По-друге, Гілліаму сімдесят сім років: за винятком Вуді Аллена, він старший за всіх нині активних режисерів авторського кіно. Нарешті, фільм сприймається як духовний заповіт художника.

«Людина, яка вбила Дон Кіхота», рейтинг Rotten Tomatoes: 62

У центрі стрічки, яка зміксувала і фентезі, і бадді-муві, і сатиру, і досить грубий фарс, — модний рекламний режисер Тобі (Адам Драйвер). Працюючи в Іспанії над рекламним роликом для російського горілчаного царька, він стикається з привидами минулого: десять років тому Тобі знімав тут дебютний короткий метр про Дон Кіхота. Тепер настав час виправити помилки: Тобі стає вірним Санчо Пансою божевільного шевця, який уявив себе Лицарем сумного образу.

Фільм може здатися надмірним у своїй барочності, перенасиченим фокусами й гегами, різкими монтажними переходами. Однак безумовно таке кіно більше ніхто не знімає. Побачити «Дон Кіхота» на великому екрані — це побачити своїми очима Джоконду. Якій би сам Гілліам із задоволенням домалював літаючі вуса.