Добре забуте нове. Вацлав Сміл написав книжку про інновації, у яких не вийшло. «Бабель» публікує з неї уривок

Білл Гейтс прочитав 36 книжок, написаних Вацлавом Смілом — науковцем чеського походження, який мешкає в Канаді, і це, звісно, привернуло до них увагу. Українським читачам його прізвище знайоме за книжками «Як насправді влаштований світ» і «Енергія та історії цивілізації». Сміл досліджує, як влаштований матеріальний бік нашого світу, тому пише про споживання енергії та їжі, метали й пластмаси, віруси та масиви даних. У праці «Винаходи та інновації. Коротка історія гучних ідей і провалів», саме перекладеній українською, Сміл йде трохи впоперек підходу до інновацій як до абсолютного блага. Він зосереджується не на технічних помилках, а радше на трьох категоріях новаторських провалів: недосяжних обіцянках (наприклад, високошвидкісних подорожей), розчаруваннях та остаточних відмовах. З дозволу видавництва «Лабораторія» «Бабель» публікує уривок з передмови.

Після Другої світової війни завдяки впровадженню електронних приладів управління (тепер вбудованих у кожну рисоварку чи кавоварку) майже всі усталені способи масового виробництва змінилися: стали ефективнішими, дешевшими та швидшими. Ще більше електроніка вплинула на збір, оброблення та поширення інформації. У роки Другої світової роль калькуляторів і компʼютерів відігравали жінки (переважно молоді), які виконували одноманітну й виснажливу роботу з уведення й обробки даних. Нині ж навіть невеличкий ноутбук значно потужніший за найдосконаліші компʼютери кінця 1960-х років, ще до епохи мікропроцесорів. А вибір електронних машин варіюється від мініатюрних пристроїв стеження — іноді таких крихітних, що вони завиграшки помістяться на спині крилатої комашки, — до гігантських серверів, які часто споруджують поблизу недорого джерела живлення через постійну високу потребу в електроенергії.

У широкому значенні терміни «винахід» та «інновація» значною мірою збігаються, однак інновацію, певно, правильніше розуміти як процес упровадження та освоєння нових матеріалів, продуктів, процесів та ідей. Може зʼявлятися чимало винаходів, але без запровадження відповідних інновацій. За останні роки найкращий приклад такого дисонансу — СРСР. На рахунку радянських учених було чимало видатних винаходів. Вісім науковців стали лауреатами Нобелівської премії (зокрема Ландау та Капиця — за роботи в царині фізики низьких температур, Басов і Прохоров — за лазери та мазери). А завдяки пріоритетному й високому фінансуванню НДДКР у військовій сфері радянська зброя сміливо конкурувала з розробками США.

СРСР накопичив 45 000 ядерних боєголовок. МіГ-29 і Су-25 були одними з найкращих у світі винищувачів, які довели свою ефективність у бою. А для проєктування першого літака-невидимки американські інженери скористалися рівнянням Петра Уфімцева для прогнозування відбиття електромагнітних хвиль від поверхні літального апарата. Також СРСР досяг успіхів у найважливішій галузі — енергетиці: радянські вчені та інженери відкрили величезні родовища вуглеводнів у Сибіру, розвинули найбільшу на планеті нафтогазову промисловість і збудували (на момент завершення) найдовші у світі трубопроводи, які покривали значну частину потреб Європи в сирій нафті та природному газі.

Але коли 1991 року СРСР розпався — на диво, без краплі насилля, він потерпав від сили-силенної інноваційних прогалин: від основних сировинних галузей промисловості до задоволення базових споживчих потреб. Панівним металом сучасної цивілізації є сталь. І на початку 1990-х у Європі, Північній Америці та Японії для її виробництва вже не використовували мартенівських печей — їх почали витісняти кисневі ще в 1950-х. Однак в останні роки існування СРСР майже половину сталі тут досі виплавляли в мартенівських печах — за допомогою технології XIX століття, яку запровадили в 1860-х роках. А відставання країни в модернізації виробництва товарів широкого вжитку — від джинсів до персональних компʼютерів — слугувало однією з причин постійного невдоволення населення і, без сумніву, посприяло падінню радянського режиму.

На відміну від поразки Радянського Союзу на полі інновацій, економічне зростання Китаю після 1990 року — найкращий за останній час і ще не бачений за всю історію приклад масової інноватизації на основні швидкого перейняття широкого спектра іноземних винаходів. Китайська економіка зросла в 14 разів, а середній дохід на душу населення — більш ніж в 11 разів (з урахуванням інфляції), але не через безпрецедентний потік революційних винаходів, а завдяки масовому впровадженню приладів і практик, які десятиліттями (а для останніх новацій — роками) раніше вигадали за кордоном, а китайці просто перенесли їх у нове сприйнятливе середовище. Цілеспрямована внутрішня політика і трильйони доларів прямих іноземних інвестицій втілились у величезному перейнятті новітніх машин, розробок і технологій як через легальну купівлю патентів і ноу-хау, якими ділилися американські, європейські та японські компанії задля того, щоб зайти на китайський ринок, так і завдяки масштабному й невпинному промисловому шпигунству.

Комуністична партія Китаю добре засвоїла урок із розпаду СРСР: жодного послаблення контролю — до чого свого часу вдався Горбачов у спробі реформувати зашкарублий політичний режим. Натомість — заснований на інноваціях економічний розвиток небачених масштабів, що призвів до швидкого зростання рівня життя та зосередив у руках партії ще більше контролю. Після візиту Річарда Ніксона до Піднебесної в лютому 1972-го, з якого почалося «відкриття Китаю» для західного світу, найпершою комерційною угодою в країні стала купівля найдосконаліших у світі установок синтезу аміаку, які розробила американська компанія M. W. Kellogg. Це придбання дало змогу запобігти ще одному великому голодові в державі з блискавичним ростом населення та браком сучасних технологій виробництва добрив.

Згодом тисячі іноземних компаній (на чолі з найбільшими транснаціональними корпораціями, як-от Toyota, Hitachi, Nippon Steel, GM, Ford, Boeing, Intel, Siemens і Daimler) поділилися з Китаєм своїми розробками — зазвичай через примусове створення спільних підприємств і надання повного доступу до виробничих секретів, які китайці потім копіювали. Цілком очевидно, що Китай тільки виграв від свого відставання — тепер він одразу ж опинився на гребені величезної хвилі інновацій, упроваджуючи вдосконалені іноземні винаходи. Звісно, Японія і Південна Корея теж пройшли цей шлях, почавши відповідно в 1950-х та 1970-х роках, однак у підсумку вони стали не просто потужними інноваційними державами, а й збудували сильні економіки з вагомою часткою винахідництва. Ось кілька промовистих прикладів: зародження виробництва побутової електроніки під лідерством Sony; система управління виробничими процесами на заводах Toyota, що забезпечує низькодефектне виробництво за принципом «точно в строк» (або ще «саме вчасно»); а також розроблення передових мікропроцесорів, мобільної телефонії та акумуляторів (як-от Samsung, SK Hynix, LG та Panasonic). Тоді як на рахунку Китаю досі немає жодного порівнянного за вагою винаходу чи інновації, які були б комерційно вигідними та визнаними у світі (хоча дехто стверджує, що тут варто згадати Huawei).

Озираючись на довгий шлях винаходів, не варто дивуватися, що багатьох істориків та економістів вражало таке прискорення прогресу. Промислова революція проклала межу між стриманим і поступовим технічним розвитком XVIII століття та активним винахідництвом XIX століття, що мало воістину епохальні наслідки. Утім, XX століття принесло ще видатніші здобутки. Як підкреслив Джоел Мокир, вони зʼявилися попри дві тривалі світові війни та розквіт тоталітарних режимів, які підімʼяли під себе значну частину Європи та Азії. Раніше такі потрясіння відкинули б економіку на сотні років назад або навіть прирекли б цілі суспільства на стагнацію чи варварство. Однак у XX столітті ніщо не змогло стати на заваді дедалі швидшій інноватизації, яка стимулювала стрімке зростання більшості промислово розвинутих країн чи країн, що розвивалися.

Ідея прискорення інновацій посідає чільне місце серед безугавних мантр кінця XX — початку XXI століть. Зрозуміло, що ріст кількості патентів не можна вважати ідеальним доказом підвищення темпів винахідництва (адже часто патенти охороняють лише незначні варіації та несуттєві вдосконалення по-справжньому вагомих відкриттів). Однак незаперечний і той факт, що сукупні десятирічні обсяги заявок, схвалених Бюро США з реєстрації патентів і торговельних марок (англ. USPTO), включно з виданням охоронних документів іноземним резидентам, зросли з лише 911 (за перше десятиліття XIX століття) до майже 250 000 у 1890-х роках. А потім злетіли з приблизно 340 000 на початку XX століття до приблизно 1 мільйона 653 тисяч у 1990-ті — тобто майже у 2 000 разів за 200 років.

Звісно, цей злет малоінформативного, а часто просто некоректного показника кількості патентів, відбувався завдяки невигадливим, необґрунтованим і почасти явно оманливим патентам, серед яких завжди траплялися сумнівні, а інколи навіть безглузді творіння. 1932 року Алфорд Браун і Гаррі Джеффкот зібрали цілу колекцію таких перлів з архіву USPTO. Варто замислитися, що саме підштовхнуло професійних патентних експертів видати охоронні документи на такі винаходи, як «поліпшена домовина» (дає змогу покійному, «отямившись, піднятися із труни й могили по драбині») або «знаряддя для формування ямочок на щоках». Гадаєте, такі чудасії давно канули в Лету? Тоді раджу раз по раз зазирати на сторінку «Нісенітний патент місяця» на сайті Фонду електронних рубежів захисту передових досліджень (англ. Electronic Frontier Foundation) — і ви самі впевнитеся, що такого ідіотизму не бракує і досі.

Виділю тут патент № 8609158B2, виданий 2013 року в США. А щоб показати, наскільки сумнівним донині залишається процес патентування, доведеться навести вам довгу цитату. Авторка в патенту одна — Діана Елізабет Брукс, а стосується він «Манни Діани»:

сильного наркотичного препарату на основі унікально поєднаних та оброблених взаємозамінних видів насіння та його похідних, що усуває або полегшує депресію, розлади настрою, уваги та мислення, психічні розлади, біль, симптоми порушення розвитку губ, фізичні вади, рак лімфатичних вузлів і ще симптоми багатьох інших хвороб. Усуває опуклості на шиї за тиждень-два. Взаємозамінний у більшості аспектів. [...] З огляду на надзвичайно сильну дію дозування можна зменшити для лікування дітей із розладом дефіциту уваги та гіперактивності. Чудодійно стабілізує настрій і зменшує прояви психозу. Рекомендовано для онкохворих та людей, що страждають від болю. Справді допомагає.

Розумом не збагнути, що цю заявку справді схвалили. Водночас чимало детально обґрунтованих винаходів можна віднести до категорії «у голові не вкладається». Серед них — патент США № D670286S1, виданий 2012 року компанії Apple (зі Стівом Джобсом і головним дизайнером Джонатаном Айвом у десятці зазначених авторів) за «портативний пристрій відображення інформації», а по суті це — прямокутник із закругленими кутами (рис. 1.2). Не втримаюсь і процитую ще одну американську патентну заявку: від Сюзан Гарш на «метод і набір для перенесення відбитків собачого носа з однієї поверхні на іншу з метою створення витворів мистецтва». Примітно, що цієї заявки ще не схвалили.

Насправді є кілька показових способів оцінити закономірності та виявити справді революційні винаходи (я представлю їх у прикінцевому розділі книжки). А зараз пропоную зауважити реальні кількісні та якісні покращення, що стали можливими завдяки — як багато хто вважає — зростанню темпів винахідництва, а далі розглянути ці здобутки не як фінальну точку, а лише як підґрунтя для майбутнього прискорення прогресу. Отже, сучасні новації обіцяють блискуче визволення, розвʼязання будь-яких проблем — технічних, екологічних чи соціальних. Ба більше, до цього визволення ми прийдемо не маленькими, поступовими кроками, а семимильними стрибками — не інакше як «проривними», «трансформаційними» та «революційними», які неминуче змінять увесь світ: від їжі та довголіття до енергії та подорожей.

Нам уже вдалося знизити показник недоїдання до менш як десятої частини населення світу, то чом би не подолати нестачу продовольства повністю? І якщо вже на те пішло, чому б не позбутися залежності від польового землеробства й натомість вирощувати сільськогосподарські культури в хмарочосах із повним клімат-контролем або ковтати синтетичні капсули, що заміняють повноцінне харчування? За останні два століття людство вже подвоїло середню тривалість життя в багатих країнах, то чому б не збільшити її ще хоча б удвічі за допомогою геніальної технології маніпуляції з генами — CRISPR, яка відкриває нам шлях до безсмертя? За цей самий час багаті країни наростили (з різними темпами) обсяги електрогенерації на душу населення, то чому б не підвищувати їх і далі, навіть за умови переходу від викопних вуглеводнів до хитромудрого перетворення енергії відновлюваних джерел? Ми вже подорожуємо зі швидкістю приблизно 300 км/год по землі та майже зі швидкістю звуку (до 1 000 км/год) у повітрі, то чому б не пересуватися на надзвукових швидкостях у закопаних чи піднятих над землею вакуумних трубах або за дві-три години перелітати Атлантику на пасажирському авіалайнері?

З огляду на експоненційний (дедалі стрімкіший) темп розвитку сучасних винаходів, нам невпинно говорять, що такі цілі — аж ніяк не надміру сміливі чи нереально амбітні. Закони математики невблаганні: тривалий експоненційний ріст неминуче призводить до сингулярності — моменту, коли функція сягає нескінченності й усе миттєво стає можливим. Утім, не обовʼязково бути адептом культу наближення сингулярності, адже навіть значно приземленіші з невпинного потоку заявлених проривів уже вражають: лікування хвороб (ліки проти хвороби Альцгеймера), зберігання електроенергії (акумулятори з нечуваною щільністю енергії) і навіть колонізація інших планет (тераформування Марсу). Однак дійсність не така весела. І ця книжка — скромне нагадування про світ реальний — такий, яким він є, без роздутих заяв чи, ще гірше, уявних і невиправданих фантазій.

Перш ніж піти далі, зауважу: я тут не розглядатиму численних помилок у проєктуванні, що призвели до катастроф (зокрема й таких широко відомих трагедій, як затоплення «Титаніка» 1912 року та вибух шатла «Челленджер» 1986-го), гучних комерційних провалів (поразка відеокасет Betamax від Sony у протистоянні з форматом VHS від корпорації JVC), або горезвісної ганьби (автомобілі брендів Edsel та Pinto від корпорації Ford, окуляри Google Glass). Про чимало провалів цього штибу можна докладно прочитати у працях дослідників історії технічного прогресу, зокрема й про такі безнадійні розробки, як німецькі електричні плуги до часів Першої світової або газотурбінні автомобілі компанії Chrysler. А з нещодавнього — список із 12 найнезручніших продуктів Apple: від Macintosh TV до Power Mac G4 Cube.

Кому цікаві невдачі конструювання — раджу зазирнути в книжку Сюзан Герінґ «Від “Титаніка” до “Челленджера”» (1989), де перелічено щонайменше 1 354 такі невдачі за XX століття, або ж «Видовищні провали» Майкла Шіффера, де є як приклади з далекого минулого (як-от усесвітня система бездротової передачі електроенергії Ніколи Тесли), так і недавні ілюзії (бомбардувальник з ядерним реактором). Водночас варто визнати, що численні помилки у проєктуванні інженерних обʼєктів і систем не тільки невідворотні, але і слугують чудовими уроками (хоча часто дорогими, а іноді трагічними) того, що треба уникати чи виправляти. На цьому наголошує Генрі Петроскі в підзаголовку до своєї праці: «Роль невдач в успішному конструюванні».

[...]

Знаю, деякі дослідники історії технічного прогресу вважають термін «провальна технологія» оманливим: мовляв, він передбачає (як стверджував Том Керролл на симпозіумі з невдалих інновацій у 1989-му) позитивістське вузьке тлумачення рушійної сили, «якою потенційна інновація або наділена, або ні», тоді як значно важливіше усвідомлювати, що «успіх» або «провал» — це результат суспільного вибору. Звісно, технічний прогрес не протікає сам собою і дуже залежить від соціальних умов і контекстів. Та очевидно, що визначальну роль тут відіграють геть інші сили. І часто не відкритим суспільствам (чи навіть вождям диктаторських режимів) вирішувати, яка інновація приживеться, а яка — залишиться за бортом.

Почну я з винаходів, появи яких щосили прагнули, і коли ті зрештою зʼявилися, їх загалом (часто навіть з ентузіазмом) хвалили, швидко поставили на комерційні рейки та радо сприйняли у світі. Але згодом — іноді аж за десятиліття — вони виявилися такими небажаними й однозначно шкідливими для людей і довкілля, що до них почали ставитися з підозрою і врешті-решт узагалі заборонили використовувати за призначенням. Упровадження етилованого бензину — з тетраетилсвинцем у ролі антидетонаційної присадки — забезпечило безперебійну роботу двигунів внутрішнього згоряння. Однак минуло не одне десятиліття, перш ніж зумовлені ним викиди нейротоксичного важкого металу визнали неприйнятним компромісом і країни почали забороняти цю присадку. Першими це зробили США 1970 року. Невдовзі стали відмовлятися і від ДДТ як поширеного засобу боротьби з комахами, а 1987 року глобальна угода окреслила графік поступової відмови від хлорфторвуглеців — популярних холодоагентів, зростання яких в атмосфері призводило до зниження концентрації стратосферного озону.

Наступна розглянута тут категорія інноваційних провалів містить три вагомі приклади досягнень, яким на зорі існування пророчили панування у своїх нішах ринку: дирижаблі — доступні далекі авіаперевезення; ядерний поділ — виробництво електроенергії; надзвуковий літак — швидкісні міжконтинентальні перельоти. Ці новації комерціалізували та досить широко впровадили. Проте дуже швидко стало ясно: їм не виправдати покладених надій. Найпершими зазнали краху дирижаблі, причому видовищно: охоплений полумʼям Hindenburg став одним із найтиражованіших зображень технічних катастроф. Однак ця аварія не поставила хрест на мріях про дирижаблі. Спроби відродити цей вид транспорту тривають навіть після 1960 року, коли реактивні авіалайнери почали стрімко завойовувати світову авіацію. А за перші 20 років XXI століття взагалі зʼявилися нові ідеї вдосконалених дирижаблів.

Прикладом несправджених очікувань у значно більшому масштабі є розщеплення ядра — без сумніву, найяскравіший взірець того, що я називаю «успішним провалом». Попри широке комерційне розгортання (нині працює понад 400 атомних реакторів на трьох континентах) і великий внесок у виробництво електроенергії в кількох розвинутих країнах, його частка на світовому ринку залишається значно нижчою, ніж очікувалося від цієї складної технології на ранніх етапах її захопленого впровадження: не інакше як здобуття цілковитого панування до кінця XX століття! Дещо схожу історію з обома вищезгаданими новаціями мають надзвукові польоти: якийсь час вони були успішнішими за дирижаблі, та зрештою не витримали конкуренції. Однак ця ідея постійно відроджується в нових конструкціях, прихильники яких стверджують (як і компанії, що просувають нові проєкти атомних реакторів), що цього разу все буде інакше і швидші за звук літаки завоюють життєздатну нішу на світовому ринку.

Досить докладною ілюстрацією краху надій слугує остання категорія. Я зосереджуся на трьох яскравих прикладах жаданих багатьма інновацій, масова комерціалізація яких мала би стати справді революційною. Їм пророкували неминучий успіх упродовж не одного покоління, однак дієві та доступні шляхи їх утілення так і лишалися за горизонтом досяжності. Ідея високошвидкісних подорожей у вакуумі (точніше у трубах із дуже зниженим тиском повітря проти атмосферного) існує вже понад 200 років, а її нещодавнє, широко розрекламоване воскресіння під оманливою назвою «гіперлуп» («величезна петля») — чудовий привід пояснити, чому ця давня мрія багатьох поколінь досі чекає на практичне, зручне, надійне та прибуткове впровадження.

Другий приклад обіцяного прориву, якого ми досі чекаємо, не такий розпіарений, однак він міг би стати одним із найзначущіших досягнень в історії. Йдеться про здатність основних злакових культур (пшениці, рису, кукурудзи, сорго) задовольняти значну частину потреби в азоті завдяки симбіозу з азотфіксувальними бактеріями, як це роблять бобові (квасоля, соя, сочевиця і горох). Це не тільки збільшило б світові врожаї зерна, але й скоротило б виробництво та внесення штучних мінеральних добрив, заощаджуючи так чимало енергії та запобігаючи різним видам забруднення довкілля. І останній приклад — промислове виробництво електроенергії на основі керованого термоядерного синтезу: деякі провідні фізики обіцяли цей прорив ще в 1940-х. Чи не найвідоміший і точно найгучніший приклад у категорії недосяжних обіцянок. Я поясню дивовижну наполегливість у втіленні цієї мрії, яка, схоже, вічно буде «не за горами».

Звісно, кожну з цих трьох категорій інноваційних невдач можна розширювати іншими яскравими прикладами. Приміром, до когорти винаходів, які з жаданих перетворилися на небажані, можна додати історію гідрогенізованих жирів, комерційний успіх яких розпочався 1911 року із часткової гідрогенізації бавовняної олії, що дала змогу компанії Procter & Gamble отримати Crisco (скорочення від англ. crystallized cottonseed oil — «кристалізована бавовняна олія») — кулінарний рослинний жир, що не тане за кімнатної температури. Використання трансжирів (затверділої олії) розширилося до низки недорогих замінників масла та сала. Вони довго зберігалися, чудово підходили для випічки, їх широко застосовували для смаження у фритюрі — аж доки дієтологічні дослідження не виявили їхнього зв’язку зі зростанням рівня холестерину в крові та ризику серцевих захворювань, тож уряди почали контролювати їхнє повсякденне використання.

Розповідаючи про винаходи, яким так і не вдалося досягти обіцяного панування, я міг би простежити злет і падіння Blackberry — бренду мобільних телефонів для генеральних директорів і президентів, відомого своїми функціями безпеки та, очевидно, призначеного домінувати в корпоративному світі. Але його популярність тривала лише приблизно десятиліття: перший смартфон вийшов 2002-го, а вже до 2013-го компанія не витримала конкуренції і ввійшла в затяжний спад. Водночас історія водневої економіки — яка могла б остаточно розвʼязати дедалі гострішу проблему глобальної декарбонізації, але її реалізація чомусь постійно відкладається — чудово доповнила б будь-яку дискусію про досі очікувані прориви.

Можна написати довжелезну й цікаву книжку про винаходи, які лідирували в тих чи інших галузях виробництва або споживання впродовж кількох поколінь — навіть більше століття, а потім доволі швидко або повністю зникли, або збереглися лише як рідкісні дивовижі у власності ексцентричних прихильників, або стали майже збитковими. Чи не найкращий приклад першої категорії — вже згадані мартенівські печі: з 1870-х до початку 1950-х років у цих великих місткостях виробляли всю первинну сталь, зменшуючи частку вуглецю в чавуні, витопленого в домнах. Потім за одне покоління мартени майже повністю зникли в Японії та Європі, трохи затрималися в Північній Америці, а деякі з цих артефактів XIX століття дотягнули навіть до XXI століття (рис. 1.3). Докорінні зміни у транспорті — взірець іще блискавичнішого відступу. Майже століття в міжконтинентальних пасажирських перевезеннях домінували океанські лайнери, а потім вони зникли всього за десять років після запровадження регулярних трансатлантичних авіарейсів.

Старші читачі цієї книжки були свідками безлічі випадків того, як колись чудові винаходи, що панували на планеті понад століття, зрештою стрімко занепадали або скочувалися до межі зникнення під впливом розвитку нового світу мікроелектроніки. На зміну друкарським машинкам прийшли стаціонарні компʼютери, а згодом і портативна електроніка, фотоапаратам — смартфони, а фізичні носії аудіозаписів (платівки, касети, компакт-диски) по черзі витісняли одне одного, доки їх усіх не переміг цифровий формат. Звісно, друкарські машинки, фотоапарати та вінілові платівки досі існують. Однак друкарські машинки можна придбати хіба що вживані, та й підуть на таке лише прибічники механічного друку. Ринок фотоапаратів зі змінними обʼєктивами нині обмежений здебільшого до професійних фотографів і затятих любителів (найчастіше — поціновувачів світлин природи). А музика на фізичних носіях — лише вузька ностальгічна ніша у світі, де царюють стримінгові платформи.

Останній розділ відкривають коментарі щодо надмірно ентузіастичних звісток про новітні винаходи. Позбавлені критичної оцінки повідомлення в пресі про прориви та епохальні відкриття — часто під наївними або нісенітними заголовками — стали нормою, що породжує хибні висновки та невиправдані очікування. Цей штиб висвітлення подій набув такої популярності, що я здужаю охопити лише дрібку з найпомітніших випадків останніх часів. А далі — протиставляю поширеній нині вірі у прискорення інноватизації безлічі безпомильних ознак технічної стагнації та сповільнення прогресу: все має межу, і винаходи та інновації — не виняток. Тому на цих сторінках немає хвалебних прогнозів про скоре освоєння штучного інтелекту (внаслідок чого всім керуватиме електроніка — від самокерованих автомобілів до безпілотних літаків, а машини знецінять людей) або створення нових форм життя під власні бажання (генна інженерія дістанеться до всього — від шкідників до людського мозку).

Звісно, що для подолання найскладніших проблем у сфері охорони здоровʼя, довкілля та економіки — від викорінення малярії до скорочення глобальної нерівності в доходах (яка зараз тільки зростає) — нам знадобиться ще багато винаходів, потреба в масштабному впровадженні яких давно назріла. Тож наприкінці книжки подано короткий перелік деяких украй потрібних досягнень. Як і завжди було в історії, в одних починаннях нас чекатиме успіх, в інших — спіткає невдача. Проте аж ніяк не вдасться заплющити очі на той факт, що чимало здобутків будуть досягнуті в умовах обмежень, а не внаслідок необмеженого прогресу. Тому варто стримувати постійне прагнення передбачити, як нові відкриття визначатимуть наше майбутнє: у ретроспективі такі прогнози вкрай рідко справджуються і переважно виявляються хибними. Щоби зробити світ кращим, безпечнішим і справедливішим, знадобиться ще сила-силенна справді революційних винаходів. Але чи виправдають вони наші очікування — про це ми зможемо дізнатися, лиш озирнувшись у минуле. Тож сподіваймося, що до середини XXI століття хоч би дрібка з мого списку бажанок стане реальністю.

Браузер не підтримує відео