У Росії триває великий переділ власності. Щось схоже робили большевики. Путін так само незаконно забирає чуже майно, щоб фінансувати режим і війну. Як і тоді, лояльними до диктатора бути недостатньо

Повномасштабна війна в Україні, яка, за планами Кремля, мала забезпечити російську «еліту» новими активами, обернулась рівно протилежним. Не зумівши захопити Україну за кілька днів (і років), Путін розпочав найбільший з 1990-х переділ російської власності: у лояльних до влади російських олігархів забирають порти, аеропорти, золоті копальні, агрохолдинги, технологічні компанії. Частину активів передають у «тимчасове управління», інші конфіскують через суди і передають державним структурам чи продають зі знижкою людям, на яких вкаже Путін, або роками тримають у Росмайні, але вже з директорами, пов’язаними з друзями російського президента. Це не просто переділ власності всередині Росії — це один зі способів фінансувати війну з Україною. Редакторка «Бабеля» Катерина Трифоненко вивчила кілька найбільш показових історій і поговорила з дослідницею російських олігархів, авторкою книжки Rich Russians Елізабет Шимпфессл. Ось як виглядає нова хвиля російської «націоналізації», її схеми, переможці й переможені.

У мільярдера забрали паспорт у власному літаку. За рік його золото продали людині Кадирова зі знижкою 42%

П’ятого липня 2025 року на злітній смузі Челябінського аеропорту стояв Bombardier вартістю $50 мільйонів — приватний літак російського олігарха Костянтина Струкова. Власник «Южуралзолота», однієї з найбільших золотодобувних компаній Росії, уже сидів у салоні. За кілька хвилин літак мав вилетіти до Туреччини. За даними співрозмовника розслідувачів Le Monde, повертатись у Росію Струков не збирався. Але в останню мить Росавіація скасувала виліт: надійшло повідомлення, що літак заарештований. На борт піднялися судові пристави й забрали у Струкова закордонний паспорт. На той момент міграційна служба МВС уже анулювала документ, а суд заборонив бізнесмену залишати країну. Струков публічно переконував, що не збирався тікати, його співробітники намагались дати йому алібі, мовляв, він працював у московському офісі. Водночас опубліковані російськими медіа кадри буквально зловили мільярдера в салоні літака поруч із приставами.

Струков був заступником голови челябінського парламенту і обличчям місцевої «Єдиної Росії». Велика Британія внесла його до санкційного списку як керівника компанії, що підтримує російську державу. Такий солідний послужний список Струкову не допоміг. За три дні до невдалого вильоту силовики обшукали офіси «Южуралзолота» і пов’язаних з ним компаній у справі про порушення екологічних норм і промислової безпеки. Генпрокуратура зажадала передати державі акції «Южуралзолота», 100% його керівної компанії та частки ще в дев’яти його бізнесах — від виноробень «Виноградарь» і «ВК Сатера» до агрокомплексу «Екомодуль» і Коркінського екскаваторно-вагоноремонтного заводу. Струкова звинуватили в тому, що він поєднував бізнес з депутатською діяльністю, записував активи на родичів, а прибутки виводив до «недружніх» країн. Його дочка жила у Швейцарії, а сім’я мала бізнес у Сербії та Чорногорії — типова біографія російської еліти раптом перетворилася на перелік обтяжуючих обставин.

Одинадцятого липня, через шість днів після затримання літака, суд передав державі 67,2% «Южуралзолота». У червні 2026-го цей пакет і пов’язані активи виставили на торги зі стартовою оцінкою 162 мільярди рублів — приблизно $2,2 мільярда. Після кількох невдалих спроб покупець знайшовся. Компанія Руслана Байсарова заплатила 93,2 мільярда рублів — приблизно $1,27 мільярда, на 42% менше від початкової оцінки. Байсаров вважається людиною очільника Чечні Рамзана Кадирова.

Так працює російський конвеєр останніх років: прокуратура знаходить порушення, суд забирає актив, а держава продає потрібним людям.

Вадим Мошкович 24 лютого слухав Путіна в Кремлі. Через три роки він сидів у клітці

У день повномасштабного вторгнення в Україну Путін зібрав у Кремлі найбільших російських бізнесменів. Він щойно почав війну, Захід готував санкції, а запрошеним олігархам пояснювали: держава ухвалила рішення, тепер від них потрібна допомога. Серед присутніх був Вадим Мошкович — колишній сенатор від Бєлгородської області й засновник «Русагро», аграрного гіганта і найбільшого в Росії виробника цукру, свинини та соняшникової олії. Мошкович ніколи не виступав проти війни. Десятого березня 2024 року Євросоюз запровадив проти нього персональні санкції, «Русагро» оголосило про його вихід з органів управління — але контроль над компанією Мошкович повністю зберіг. На початку 2025 року компанію примусово перевели з Кіпру до російської юрисдикції. Формально це виглядало як виконання давньої вимоги Путіна: заробляти, зберігати активи й реєструвати компанії всередині країни.

Двадцять шостого березня 2025 року Мошковича затримали. Його звинуватили в розкраданні 30 мільярдів рублів (приблизно $360 мільйонів) під час угоди 2018 року з виробником олії «Сонячні продукти», а згодом додали обвинувачення в хабарництві. Сам Мошкович провини не визнав. У травні 2026-го суд передав державі 68% «Русагро», які належали Мошковичу, його дружині, іншим родичам і колишньому директору. Пакет оцінили у 67 мільярдів рублів — приблизно $890 мільйонів. На момент публікації Мошкович перебуває у СІЗО, суд триває, йому загрожує до десяти років ув’язнення. Людина, яка сиділа за одним столом із Путіним у перший день вторгнення, тепер дивиться на фотографів зі скляної клітки в московському суді — з книжкою Девіда Іґлмена «Мозок» і пляшкою води в руках.

Історія Вадима Мошковича здивувала навіть Елізабет Шимпфессл — авторку книжки Rich Russians і дослідницю російської олігархії. Мошкович не був схожий на людину, яка могла б створювати Кремлю проблеми, каже Шимпфессл у розмові з «Бабелем». Ймовірно, справа в самому активі: під час війни сільське господарство стало настільки важливим, що владі вже було недостатньо співпраці з лояльним власником — їй знадобився прямий контроль.

Трабер 30 років жив під захистом Путіна. Потім провів 72 дні в СІЗО, втратив чотири компанії — і вийшов на волю

Ілля Трабер з Петербурга на прізвисько Антиквар донедавна здавався недоторканним. У 1990-х він разом із тамбовським угрупованням ділив петербурзькі порти, а у травні 1996-го віцемер Путін підписав розпорядження, яке віддало пов’язаній із Трабером компанії «Совекс» паливний комплекс аеропорту «Пулково». Іспанія розшукувала Трабера у справі про відмивання грошей тамбовсько-малишевського угруповання, а він тим часом щонайменше двічі — у 2004 і 2016 роках — був гостем на дні народження Путіна.

У червні 2026-го Трабера несподівано заарештували у справі про вбивство його колишнього ділового партнера Олександра Петрова. Двадцять четвертого жовтня 2020 року снайпер застрелив Петрова, коли той виходив із сауни у своєму маєтку під Виборгом. Розслідування тривало понад п’ять років. На початку цього літа слідство заявило, що колишній водій Трабера назвав його одним із замовників, і він поїхав у СІЗО. Пробув там 72 дні. За цей час він вийшов із чотирьох стратегічних компаній і втратив частку в «Приморському УПК» — проєкті глибоководного термінала під Приморськом, який перевалював до 70 мільйонів тонн вантажів на рік. Його орієнтовна вартість 348 мільярдів рублів — приблизно $4,1 мільярда. Увечері 27 серпня Трабера випустили із СІЗО за станом здоров’я, а вже 31 серпня справу проти нього закрили, слідство заявило, що бізнесмен непричетний до злочину.

Власники «Макфи» пропонували щороку віддавати мільярд на війну. Компанію все одно забрали

Іноді бізнесмени самі називають ціну, яку готові заплатити за право залишитися власниками. У березні 2024 року Генпрокуратура почала націоналізацію «Макфи» — найбільшого російського виробника макаронів — і ще 26 пов’язаних компаній. Їхніх бенефіціарів звинуватили в тому, що вони вели бізнес і одночасно працювали у владі, а отже активи мали «корупційне походження». До групи входили виробники борошна, круп, хліба й агропродукції, зокрема «Перший хлібокомбінат», «Смак», «Нова п’ятирічка», «Долговське», «Челябінськоблгаз», «Арком» і Каланчацький комбінат хлібопродуктів. Їхню загальну вартість відомство оцінило у 46 мільярдів рублів — приблизно $505 мільйонів. Формально акції були записані переважно на родичів, але прокуратура наполягала, що кінцевими бенефіціарами й фактичними власниками залишалися колишній челябінський губернатор Михайло Юревич і колишній депутат Держдуми Вадим Бєлоусов. Юревич живе у Лондоні, Бєлоусов зник у 2022 році, його місцеперебування зараз невідоме, у Росії вони обидва у розшуку.

Щоб власники «Макфи» не встигли продати чи переписати майно до рішення суду, їхні рахунки і активи арештували, ліміт арешту встановили фантастичний — 100 трильйонів рублів, або приблизно $1,1 трильйона. Це більш ніж у дві тисячі разів перевищувало 46 мільярдів рублів, у які прокуратура оцінила весь їхній бізнес. Та що бізнес — це було навіть більше за всі рублі в російській економіці — тоді їх налічувалося 99,4 трильйона. Стягувати з власників 100 трильйонів ніхто не вимагав: ця цифра дозволяла приставам блокувати будь-яке знайдене майно в її межах. Адвокати тоді припускали, що в документи просто вписали найбільшу суму, яку дозволяла програма.

Напередодні рішення суду власники запропонували Генпрокуратурі й Росмайну мирову угоду. Вони були готові заплатити державі 10 мільярдів рублів — приблизно $110 мільйонів, викупити частину акцій власної компанії й надалі щороку переказувати ще мільярд рублів — приблизно $11 мільйонів — на «благодійні цілі, пов’язані зі спеціальною воєнною операцією».

Держава не погодилася. Восьмого травня суд забрав «Макфу» і пов’язані активи, а за два місяці управління ними отримала структура Россільгоспбанку. Згодом банк став власником «Макфи», виробника вина «Кубань-Вино», агрохолдингу «Аріант» із виноградниками й свинофермами та інших харчових підприємств. Россільгоспбанк формально державний, але дослідники Cedar і «Новая газета Европа» відносять його до сфери впливу родини Патрушевих: Дмитро Патрушев — син колишнього секретаря Радбезу, а нині помічника Путіна Миколи Патрушева — очолював цей банк у 2010—2018 роках, зараз він віцепрем’єр РФ.

Пропозиція від колишніх власників «Макфи» щороку платити податок на війну цілком вписується у звичну для російських олігархів модель: витратити частину статків, щоб захистити решту. Саме так їхню поведінку пояснює Елізабет Шимпфессл. Єдиного психологічного портрета російського олігарха, за її словами, немає, але в інтерв’ю з ними раз у раз з’являлися переконаність у власній винятковості й постійний страх, що хтось відбере нажите. Вона посилається на визначення політолога Джеффрі Вінтерса: олігарх — це дуже багата людина, яка витрачає частину своїх ресурсів, щоб захистити решту. У путінській Росії таким страховим внеском стають пожертви на так звані нові території, потрібні Кремлю проєкти і демонстративна лояльність. Після певного рівня багатства головною життєвою справою стає не комфорт, а примноження грошей і страх їх втратити. Тому навіть ті, хто міг би виїхати й жити на Заході з частиною капіталу, продовжують грати за правилами системи, яка будь-якої миті може їх пограбувати.

Скільки приватних активів уже забрала російська держава? Точної цифри немає — і Кремлю це вигідно

У Росії немає єдиного реєстру націоналізованого майна. Частину справ слухають закрито, вартість підприємств рахують за різними методиками, а формальна зміна власника не завжди означає, що контроль справді перейшов до нього. Тому оцінки різняться.

Московська юридична фірма NSP, що спеціалізується на корпоративному праві, підрахувала, що від лютого 2022-го до червня 2025 року держава забрала 102 приватні активи вартістю 3,9 трильйона рублів — близько $50 мільярдів. Цьогорічне дослідження Cedar, незалежного Центру даних і досліджень Росії, вказує суму конфіскованих державою активів — 4,99 трильйона рублів, або приблизно $59 мільярдів.

Водночас Кремль розширив набір інструментів. Найчастіше прокуратура знаходить «корупційне походження» бізнесу: 67 із понад 170 позовів. В інших випадках вона через тридцять років переглядає приватизацію, оголошує підприємство стратегічним, знаходить у власника іноземний паспорт або звинувачує його у фінансуванні України. У 60% позовів про вилучення активів проти колишніх власників не порушували кримінальних справ — більшість воліє віддати майно добровільно і не зв’язуватися із силовиками.

Від серпня 2026 року, щоб вилучити активи на користь держави, іноді не потрібен навіть суд. Двадцять четвертого серпня Путін підписав указ (і він одразу набув чинності), який дозволяє державі перебирати управління критичною інфраструктурою, якщо власник, на думку влади, недостатньо захистив її від українських дронів або надто повільно відновлює після удару. Під визначення «критичної інфраструктури» потрапляють енергетика, промисловість, транспорт, логістика, зв’язок і будь-який інший об’єкт, важливий для «економічної стабільності». Тобто будь-який великий бізнес.

У російській владі — 25 великих родинних династій. А конфісковані компанії дістаються старій путінській еліті

На відміну від 90-х сучасний переділ власності не створює покоління нових олігархів. Найцінніші активи переважно переходять великим держкорпораціям і старій путінській еліті.

«Новая газета Европа» окремо дослідила 50 найбільших націоналізованих компаній, які ще офіційно залишались у Росмайні. Щонайменше в одинадцяти керівниками стали люди зі структур Аркадія Ротенберга, ще в десяти — менеджери, пов’язані з Дмитром Патрушевим. Активи розподіляють не хаотично, а за галузями.

Іноді актив переходить до формально приватного нового фаворита. Так найбільший російський автодилер «Рольф» держава продала за 34,8 мільярда рублів — приблизно $400 мільйонів — компанії Умара Кремльова, президента Міжнародної асоціації боксу. Його називають другом і бізнес-партнером Олексія Рубежного — начальника служби безпеки Путіна.

Націоналізований московський аеропорт «Домодєдово» у січні 2026 року виставили на продаж за 132,3 мільярда рублів (приблизно $1,7 мільярда). Перші торги провалилися, а на повторних аеропорт купила за мінімально дозволені 66,13 мільярда рублів (приблизно $870 мільйонів) «Перспектива», дочірня компанія «Шереметьєва». Сам аеропорт «Шереметьєво» на 66,06% належить «Шереметьєво Холдингу». До перереєстрації холдингу з Кіпру у 2022 році 34,8% у ньому мав Аркадій Ротенберг, а 65,2% — траст в інтересах родин його давніх партнерів Олександра Пономаренка й Олександра Скоробогатька.

Усі ці цифри — лише найбільш помітна верхівка новітнього перерозподілу майна і впливу в Росії. Медіа «Проєкт» перевірило біографії 1 329 найвищих російських чиновників. У 1 012 із них — тобто у трьох із чотирьох — знайшли родичів у владі, держкомпаніях або бізнесі, пов’язаному з державою. Окремо журналісти виділили 25 найрозгалуженіших «владних кланів»: у кожному щонайменше десятеро родичів обіймають або обіймали такі посади. Рекорд у клану Рамзана Кадирова — 96 людей. У Путіна — 27, у голови «Ростеху» Сергія Чемезова — 16, у Миколи Патрушева — 15.

Консерви і бетон — армії, квартири — учасникам СВО. Як конфісковане майно працює на війну

У вересні 2025 року під час державного ветеринарного контролю в їдальні військової частини № 81521 у підмосковному Орєхово-Зуєві відібрали зразки яловичої тушонки «Сімейний бюджет». Їх перевіряли, щоб з’ясувати, чи відповідає фактичний склад продукту зазначеному на етикетці. Документи перевірки оприлюднив розслідувальний проєкт All Exclusive. Ці консерви виготовив «Орелпродукт» — завод холдингу «Главпродукт», який ще в 1999 році заснував Леонід Смирнов, росіянин, який переїхав у США і отримав американський паспорт. Його підприємства виготовляли консерви та згущене молоко, але, за даними Reuters, до переходу під державне управління холдинг не постачав продукцію російській армії.

У жовтні 2024-го Смирнова звинуватили у виведенні грошей за кордон, а його холдинг указом Путіна передали під управління Росмайна. Після цього там призначили нового директора, повʼязаного з компанією «Дружба народів», яка є постачальником Росгвардії та Міноборони. А в лютому 2026-го холдинг «Главпродукт» відійшов до структур Россільгоспбанку — який контролює Дмитро Патрушев.

У вересні 2025 року московський суд за позовом Генпрокуратури Росії забрав у родини колишнього мера Владивостока Ігоря Пушкарьова «Востокцемент» — групу компаній, які виробляють цемент і бетон. У серпні 2026-го Путін підписав указ про передачу акцій холдингу «Військово-будівельній компанії» — це державна компанія, що підпорядковується Міноборони, займається ремонтом і будівництвом військових об’єктів. Ще одна державна компанія «Ростех» у 2024 році отримала контрольний пакет акцій заводу «Ісеть» — він спеціалізується на виготовленні електричних роз’ємів, які використовують у тому числі й у військовій техніці. Причому завод конфіскували у колишнього депутата Держдуми Маліка Гайсіна, навіть попри те що, коли завод був у його власності, він уже мав підписані контракти з Міноборони. Але, вочевидь, їх було недостатньо — як відзвітувало нове керівництво, за рік підприємство збільшило виробництво на 10 відсотків.

У вересні 2023 року суд за позовом російської генпрокуратури забрав «Метафракс Кемікалс» у Сейфеддіна Рустамова — мільярдера, який тоді входив до сотні найбагатших людей Росії. «Метафракс» — це хімічний гігант, який виробляє метанол, формалін та уротропін: компоненти для виробництва вибухівки. У жовтні 2024-го державний пакет акцій «Метафраксу» купив «Росхім», компанія з орбіти родини Ротенбергів. «Метафракс» — постачальник сировини для заводу імені Свердлова, державного підприємства, яке виробляє вибухівку для російської армії.

І після того як держава отримала контроль над бізнесом колишніх власників «Макфи», за зверненням Міноборони суд постановив передати державі ще 63 квартири Михайла Юревича, Вадима Бєлоусова та їхніх родичів. У відомстві заявили, що ці квартири будуть надані військовим і учасникам так званої СВО.

Самі конфіскації не компенсують Путіну довгу війну. Але Кремлю потрібні не лише гроші

Якщо скласти разом описані вище історії, Кремль отримує вигоду чотирма способами. Перший — гроші від продажу конфіскованих активів. Другий — прибуток підприємств, які залишаються у держави або переходять наближеному клану.

Третій — «добровільні» платежі тих, хто боїться стати наступним. У березні 2026-го на закритій зустрічі Путіна з бізнесменами сенатор і мільярдер Сулейман Керімов сам запропонував віддати державі 100 мільярдів рублів — приблизно $1,2 мільярда. У Кремлі це назвали спонтанною ідеєю самого Керімова.

Четверта і головна вигода — слухняність. Щоб не втратити бізнес, підприємці власним коштом захищають заводи й склади від дронів, допомагають регіонам, виконують державні замовлення, повертають гроші до Росії і мовчать навіть тоді, коли їхні порти, копальні, заводи, агрохолдинги й банки переходять до інших людей. Елізабет Шимпфессл називає цю систему «авторитаризмом XXI століття». На відміну від диктатур минулого, тут правила навмисно залишають розмитими: бізнесмени не знають, за що їх покарають завтра, тому постійно вгадують, який крок Кремль вважатиме правильним. Їхній опір зводиться до спроб урятувати себе поодинці — домовитися, вивести частину майна або зробити все, щоб цього разу прийшли не по них. Більшість цих людей ніколи не вміла заробляти такі гроші поза Росією, а доступ до російських активів їм завжди відкривав режим. Тому спільної коаліції проти Кремля не виникає: кожен залежить від нього і водночас боїться стати наступним.