Метеорологиня і телеведуча Наталка Діденко написала збірку спогадів про видатні погодні феномени свого життя — і трохи про саме життя. «Бабель» публікує один з них

Понад 20 років Наталка Діденко відома глядачам кількох українських телеканалів як людина, що передбачає погоду, а інтернет-аудиторії — як блогерка. До того як у 2000 році Діденко стала редакторкою «Нової погоди» на «Новому каналі», майже 20 років працювала синоптикинею в Українському гідрометцентрі, у відділі метеорологічних прогнозів. У своїй другій книжці «Записки синоптика» Наталка Діденко згадує про погодні явища настільки яскраві, що врізалися в памʼять навіть людині, для якої погода — професія, а також повʼязані з ними особисті історії. Наприклад, історію про «Великий київський дощ» під час концерту Пола Маккартні у 2008 році. Або про «Великий київський сніг» у березні 2013-го. З дозволу «Видавництва Старого Лева» «Бабель» публікує уривок про унікальну зливу, пояснити яку авторка не може досі.

Велика синоптична помилка

Метеорологи іноді зазнають не просто критики, а нищівної критики.

Синоптики, комунальні служби міст і футбольні арбітри найчастіше стають обʼєктами насмішок, не­прошених порад, звинувачень і просто безпідстав­ної лайки.

Колись прочитала дотепний заголовок у спор­тивній газеті, що футбольних арбітрів ніхто не лю­бить, окрім їхніх бабусь. Про футбольних арбітрів і комунальні служби розводитися не буду, не пра­цювала, не вчилася, а ось про синоптиків скажу.

Коли я навчалася в університеті на кафедрі метео­рології, усе було чудово, зрозуміло, весело й цікаво. Бо студенти, гульки, перші паростки дорослого віль­ного життя, ну й знання нові, не без цього. А коли після закінчення вишу влаштувалася в Український гідрометцентр, виявилося, що все треба починати спочатку. Майже все. І далеко не все було зрозумілим і веселим, хоча й цікавим.

Багато хто памʼятає себе молодим спеціалістом, коли хотілося швидше втекти після робочого дня на вечірку, як було нудно слухати «старших това­ришів», як часом доводилося долати майже ворожий опір досвідчених колег, вливатися в колектив. І як ті «старші товариші» ледь не під стіл ховалися, коли їм призначали «хвоста» — молодого спеціа­ліста, якого треба було навчати і який відбирав до­рогоцінний час перекуру чи кави в робочих паузах.

Я дуже добре памʼятаю свої перші невинні по­милки і гучні провали в роботі. Заради справедли­вості мушу сказати, що досвідченіші колеги включ­но з керівництвом вельми поблажливо ставилися до моїх молодечих промахів — чи обʼєктивних, чи з недбалості.

У метеорології і синоптиці: що більшого досвіду ти набуваєш, то менші шанси допустити професій­ну помилку саме з недбалості. Кажу це з власного досвіду.

Багато років прогнозуючи погоду, досконало во­лодіючи синоптичною ситуацією, маючи солідний багаж знань і навіть здобуту за роки професійну інтуїцію, синоптик практично не може допустити помилки через недбалість. А от обʼєктивно, через неможливість передбачити певні атмосферні про­цеси — авжеж.

Розкажу про одну свою гучну професійну помил­ку, якій я могла запобігти. Проте радше теоретично. І признаюся: якби така синоптична ситуація повторилася зараз, я знову так само помилилася б. І зов­сім не через недбальство.

...У Києві 1 липня 2018 року планувався грандіоз­ний концерт на Софійській площі. За кілька днів до події до мене звернувся Сергій Проскурня (нині, на жаль, уже покійний), відомий театральний режисер, новатор, видатний культурний діяч, філософ, дра­матург. А ще неймовірний комунікатор, натхненник, людина, яка не боялася сміливих експериментів і бу­ла причетна практично до всіх цікавих і потужних культурних подій та заходів новітньої України.

Останніми роками він був головним режисером масових патріотичних заходів, які потребували ней­мовірних організаторських зусиль та практично ці­лодобової підготовчої круговерті. Оскільки ми дав­но знали одне одного, він часто звертався до мене щодо прогнозу погоди. Бо самі розумієте, як важли­во знати погодні умови на відкритих майданчиках, на величезних площах, де збиралася сила-­силенна народу, оркестрів, хорів, солістів та ще й за участю перших осіб держави.

Я, звичайно ж, не видалила з телефону його кон­такт і наше листування, ці спогади й емоції завжди зі мною, лише він називав мене так смішно і зво­рушливо — Наталюшик.

Колись Сергій мене сильно схвилював, бо подзво­нив і сказав, що дасть мій номер телефону керів­никові особистої охорони тодішнього Президента України. Щоб, так би мовити, знати погоду «по бла­ту», приватно й ексклюзивно, а не офіційно, і щоб можна було звернутися в будь-­який час і нескінчен­но не чекати надто стислої офіційної інформації.

Бо що там приховувати — офіційні структури деколи такі перелякані, що перестраховуються по­двійно. І я їх розумію. Кому приємно отримувати по шапці, та ще й від високого начальства? І не просто високого, а найвищого.

Ви ж памʼятаєте, як колись під час дощу сильний порив вітру жбурнув на Віктора Януковича урочи­сто ­траурний вінок? Це відео до сьогодні викликає гомеричний регіт, а в народних переказах і леген­дах стало символом-­провісником ганебного, але справедливого занепаду пана Януковича.

Браузер не підтримує відео

Я, на щастя, тоді вже давно не працювала в Гід­рометцентрі, не знаю усіх деталей та обставин, але думаю, що погодне керівництво пережило кілька тривожних і вкрай неприємних хвилин. Хоча до чо­го тут Гідрометцентр?..

Насправді я пам’ятаю безліч подібних історій, і багато з них далеко не такі кумедні, як із вінком. Просто щоразу через неординарні погодні умови починали шукати винних. А найближчі до погоди — завжди синоптики.

Однак я тоді категорично відмовилася від таєм­но ­почесної роботи на благо Президента і, відпо­відно, усієї країни, бо переконана, що кожен пови­нен якнайкраще виконувати свою роботу — я надаю прогнози погоди, так би мовити «домашні», для всіх охочих, а ось офіційну інформацію мають за­безпечувати відповідні структури. Звісно, я завж­ди готова допомогти, але перебирати на себе чужі ролі, надувати щоки, бути Свиридом Петровичем Голохвастим — ні.

Словом, Сергій Проскурня зрозумів мене тоді, не образився, і я й далі весь час охоче додатково кон­сультувала його — по­-дружньому, перед важливими заходами чи зйомками.

І ось на Софійській площі в Києві 1 липня 2018 ро­ку мав відбутися класичний концерт за участю гол­лівудського актора Джона Малковича та італійсь­кого диригента Ріккардо Муті.

У програмі Джон Малкович читав поему «Порт­рет Лінкольна» Аарона Копленда під акомпанемент симфонічного оркестру, яким диригував маестро Ріккардо Муті; виступали оперний співак Сергій Магера та всесвітньовідома оперна зірка Людмила Монастирська (моя улюблена), артисти симфоніч­ного оркестру та хору Національної опери України, лунали твори Джузеппе Верді.

Концерт був запланований у рамках міжнародно­го проєкту «Шляхи дружби», який протягом 20 років відбувався в різних містах світу, зокрема у Нью­-Йор­ку, Стамбулі, Єрусалимі, Токіо.

Зрозуміло, що на таке дійство запросили безліч поважних і відомих людей разом із найвищим ке­рівництвом країни. Мав бути Президент України.

Відповідальність на організаторах — страшна, ро­боти — море. Нерви, хаос, стикування, дзвінки, біга­нина — і, звичайно, це хвилювання перекривав про­сто містичний жах: — а якщо буде злива, що тоді?!

Дорогі музичні інструменти, солісти, закордонні зірки, сотні глядачів, Президент — усі зусилля мог­ли стати марними через класичний літній дощ…

Було літо, чудова пора із сонцем і теплом. Однак і серед літа трапляються дощі та похолодання. На­передодні урочистого заходу мені подзвонив напів­притомний Сергій Проскурня і трагічним голосом попросив, щоб хоча б я не добивала його несприятли­вим прогнозом. Я пообіцяла не спати й не їсти — не­відривно стежити за розвитком синоптичної ситуації.

Якраз напередодні через Київ проходив дощовий атмосферний фронт. На завтра, на день концерту, ми опинялися в його тилу, на метеорологічній аре­ні зʼявлявся антициклон, тобто ймовірність дощу зменшувалася майже до нуля. Хіба що знижувалася температура повітря, та це вже було другорядним — можна ж тепліше одягнутися.

Я повідомила про це Сергія, але, звісно, спо­стерігала за подальшим розвитком подій. Після проходження атмосферного фронту та дощу залиш­кова волога в повітрі могла спричинити невеликі локальні дощики; так би мовити, рештки фронту часом зумовлюють трохи крапель. Тому я таки три­мала руку на пульсі.

Ближче до початку концерту я вже перебрала­ся впритул до Софійської площі й на ходу зі свого ґаджета спостерігала за синоптичною ситуацією. Тоді за поточною погодою можна було стежити з бориспільського радара, який російські агресори знищили в перші дні повномасштабного вторгнення.

Радар був чистим, як дитяча сльоза. Я вкотре за­спокоїла Сергія — атмосферний фронт минув, анти­циклон розігнав усі хмари, на радарі чисто, можна трохи розслабитися.

Раптом через хвилину на радарі, десь на відста­ні кількох десятків кілометрів від Києва, зʼявилася маленька цяточка вологого повітря.

Тут повинна сказати, що за спокійніших обста­вин я навіть вухом не повела б у бік такої цяточки. Шанси, що з неї піде якийсь дощ — мізерні, а як­що вона і поворушиться, то максимум якоюсь кіль­кахвилинною мрякою чи жменькою крапель. Однак ситуація була особлива, тому я невідривно стежила за цим мікро-осередком можливого дощику.

І хоч цяточка повільно переміщувалася із захо­ду в бік Києва, проте не збільшувалася в розмірах, а отже, серйозної загрози не становила. За всіма прогностичними ознаками, моїм професійним до­свідом і метеорологічними законами атмосфери! Про це я самовпевнено і бадьоро повідомила вкрай заклопотаного головного режисера.

Додам, що над Софійською площею було чудове синє чисте небо, трохи білих хмарок і жодного на­тяку на зміну погоди.

Я з подругами довго, але весело просувалася у довгій черзі за запрошеннями, усіх ретельно пе­ревіряли, адже було багато дипломатів, урядовців, перших осіб держави.

Коли ми зайшли всередину, раптом пішов легкий дощик. Музиканти з інструментами поховалися під найближчими дашками, ми також стали під якийсь карниз будинку, ще й зустріли знайому зі старої ро­боти на телебаченні, яка якраз мала вести це дійство. Вона була вбрана в розкішну бально­театральну сук­ню, доволі відкриту, тому мерзла і, ясна річ, поціка­вилася в мене, що це за дощик і що буде далі?

Я знову глянула на радар, волога цяточка набли­жалася, але не розросталася. І я запевнила її, що все буде чудово, що цей дощик — це якесь непорозу­міння, залишки вологи вчорашнього атмосферного фронту, і зараз усе піде як по маслу.

Але як по маслу не вийшло. Щойно глядачі всіли­ся, оркестр зайняв свої місця на сцені, ведуча приві­талася — над Софійською площею просто як із від­ра линула злива!

Це була якась містика! Бо лило саме над Софійсь­кою площею. Усі задерли голови та побачили, що, наприклад, зовсім поруч, якраз за дзвіницею, бу­ло абсолютно чистісіньке блакитне небо, а з іншо­го боку, над Михайлівською площею, світило сонце.

Сказати, що я була шокована — нічого не сказати. Нуль метеорологічної логіки в цьому дощі! Щоб із таких атмосферних цяточок, та ще й так прицільно, лило, я просто не памʼятала. Подібна ймовірність існувала хіба що теоретично. А ще я панічно зляка­лася, що зараз мені подзвонить Сергій і страшним голосом спитає: «Що це таке, Наталюшик?!». І ма­тиме повне право так спитати.

Стався провал, цілковитий професійний провал. Пояснювати бодай комусь, що за такої синоптичної ситуації жоден підручник не порадить писати у про­гнозі «сильна злива», що розвиток усесвітньої метео­рологічної науки на цей час не дає змоги аж так точ­но і прицільно прогнозувати, не було жодного сенсу.

...Я ще трохи посиділа на стільці, соромʼязливо прикриваючись як парасолькою, так і програмкою, яку зробили з цупкого якісного паперу (за що й досі величезна подяка організаторам). Усі емоції щезли, я автоматично посміхалася і щось там відповідала, але стан мій був дуже й дуже розпачливим.

У мене збереглася фотографія, де я сиджу під цим дощем із програмкою на голові, і мій вираз об­личчя говорить сам за себе — розпач і розгубленість.

Не витримавши зливи, холоду й жахливого настрою, я ганебно залишила концертний майданчик.

...Уже потім я дізналася, що злива все ж була ко­роткою, що Президент запізнився якраз на час зливи і зʼявився, коли небо очистилося, а з-­за дзвіниці Софійського собору вийшло сонце.

Оркестранти повернулися на свої місця, Малко­вич прочитав оголошеного вірша, всі артисти прекрасно виступили, і взагалі концерт минув чудово, подарувавши присутнім море теплих і позитивних вражень.

Однак ця ситуація ще раз довела, що ніколи не треба бути надто самовпевненим, що, попри твої неймовірні старання, усе може піти шкереберть, що радари все одно ой як необхідні, що навіть у профе­сіоналів бувають невезіння і провали, що друзям не варто відмовляти за складних обставин. І що малень­ка небесна цяточка іноді здатна істотно вплинути на масштабні земні події.

Помилки трапляються в кожного, але помилки в синоптиків виникають не з недбальства, а з обʼєк­тивних причин. Які ми часом ніяк не можемо пе­редбачити...

Тут головне — не орієнтуватися на ймовірні по­милки, яких так чи так припускаються всі, а завж­ди сумлінно й совісно робити те, що вмієш і любиш.