Що відбувається в українській поп-музиці? Перспективна авторка вірусних хітів Вікторія Ніро повертає не туди — пояснює Саша Варениця

Раз на тиждень редакція «Бабеля» намагається розібратися в тому, що відбувається на українській поп-сцені. Музичний оглядач Саша Варениця вмикає плейлист із найновішими релізами, обирає один трек і безжально його препарує. Цього разу він розбирає нову пісню Вікторії Ніро — «Поворот не туди». Рівень безжальності — найвищий.

Victoria Niro — авторка минулорічного вірусного хіта «Питань нема». Вона одна з тих артисток, чия раптова поява на вершині чартів одразу викликає в музичної індустрії стандартний набір запитань. Хто вона? Звідки взялася? Чия донька?

Запитання, до речі, цілком логічні. В українському шоу-бізнесі родинні звʼязки справді можуть бути вагомим фактором. Епоха продюсерів, які за все платять, а потім майже все забирають, давно минула. Філій мейджор-лейблів, які інвестують у записи локальних артистів, в Україні немає ще з кінця нульових. А дистрибʼютори на кшталт The Orchard і Believe, якщо й дають великі аванси, то вже знайомим артистам з прогнозованими доходами.

Тож сучасні поп-артисти переважно стартують за власні кошти або за гроші батьків, чоловіків, дружин чи коханців. Питання стартових інвестицій — це «слон у кімнаті» під час розмови про будь-якого зухвалого дебютанта.

За останні 12 років я працював з понад сотнею українських артистів і майже не бачив успішних поп-проєктів, у які протягом першого року вклали б менше ніж $100 000. Для шоу-бізнесу це насправді не така вже й велика сума. Три якісні кліпи по двадцять тисяч — це вже шістдесят. Мінімальний зарплатний фонд у дві тисячі на місяць для піарника, СММ-менеджера й асистента — ще $24 тисячі доларів на рік. Додайте хоча б по півтори тисячі щомісяця на таргетовану рекламу — і загальний бюджет сягне ста. Як бачите, навіть на костюми й сукні не вистачило.

Поп-музика — це дорого. І коли зовсім молода співачка (Вікторії лише 23 роки) раптом робить хіт на 36 мільйонів переглядів (а саме стільки набрав «Питань нема»), у більшості людей спрацьовує стереотип «вона чиясь дочка». Цю тему завжди активно копають і знаходять якщо не гарячу сенсацію, то хоча б дим від неї.

Але у випадку з Victoria Niro відповідь доволі нудна. Ця дівчина — одна з тих «похибок системи», яким вдалося отримати величезну популярність без спонсора в шоу-бізнесовому розумінні цього слова. Таке хоч і зрідка, але трапляється. Наприклад, Jerry Heil, alyona alyona чи Кажанна ставали поп-сенсаціями майже на чистій органіці. Значні гроші в ці проєкти вкладали вже після першого успіху — фактично з оборотних коштів.

Вікторія Ніро щиро зізнається, що на цифрових платформах заробила на «Питань нема» приблизно $30 тисяч. Після успіху пісні вона відіграла вісім корпоративів — це ще $48 тисяч. Отже, якщо скласти заявлені суми, отримаємо щонайменше $78 тисяч валового доходу. Однак ані жаданий стартовий капітал, ані хіт на 36 мільйонів переглядів ще не гарантують Вікторії статусу майбутньої поп-зірки. І ось чому.

У сучасній алгоритмічно орієнтованій індустрії важливо розрізняти поняття «відома співачка» й «авторка відомого хіта». Victoria Niro поки належить до другої категорії. Є безліч вірусних пісень із TikTok, за якими просто немає зрілого, готового до успіху артиста. Ба більше, ці пісні — це навіть не звичні поп-хіти. Це аудіоемоджі.

Поширення таких пісень забезпечує «звук» — окремий фрагмент або вдалий рядок приспіву. Це має бути щось, чим люди можуть спілкуватися замість слів. Якщо «звук» передає просту емоцію на кшталт «я радію», «я сумую», «я посилаю тебе куди подалі» або дає готову пораду, він стає user-friendly.

«Звук» із фразою «Питання є? Питань нема», судячи з усього, ідеально підійшов до численних побутових ситуацій у суспільстві, де накопичилося багато пригніченої агресії. Вікторія каже, що почула саму цю фразу у дворі, де сусіди сперечалися за місце для паркування. Так із побутового хамства народився мегахіт.

Що з цим робити далі? Свого часу Jerry Heil пережила тривалу кризу жанру після раптового успіху пісні з такою ж народною фразою «Охрана, отмєна». Знадобилися роки й ціла низка жахливих клоунських пісень — «Вільна каса», «Бомба ракета пушка граната», «Веган», «Провінція», перш ніж вона нарешті знайшла себе.

Victoria Niro зараз проходить схожий шлях. Вона також зібрала першу аудиторію на каверах, швидко потрапила в масовий запит і тепер намагається повторити майже випадковий успіх, випускаючи нові й нові аудіоемоджі. Назви її останніх пісень звучать як написи на сувенірних чашках у підземці: «Біжу і падаю», «Все по плану», «Я просто в маму». Максимальний фан-сервіс, але і цього недостатньо.

Чергові мільйони стримів не дадуть Вікторії головного — не зроблять її зіркою. За межами власної онлайн-аудиторії Ніро досі впізнають значно гірше, ніж її головний хіт. Тому найбільша потреба співачки зараз — зробити так, щоб люди її запамʼятали. Можливо, саме тому вона випускає повноцінний сюжетний кліп у серпнево-вересневий low season, коли навіть такі любителі позувати на камеру, як Володимир Дантес, обмежуються релізом з чорно-білою фотографією.

До честі самої співачки, цього разу вона не будує пісню навколо однієї репліки та заходить на територію класичного поп-хіта про кохання. Необачне рішення. Без «третього колеса», без фан-сервісу для TikTok, без каверів на Kalush перед нами постає артистка рівня сільського палацу культури.

Жахлива дикція — слова куплету складно розібрати. Посереднє виконання. Нудний, банальний приспів. Кліп ще гірше. Хореографія — кошмар, акторська гра — навіть не рівня insta reels. Вікторія жодного разу не дивиться на глядача: це як вийти грати у футбол і жодного разу не торкнутися мʼяча. Єдиний проблиск сторітелінгу триває кілька секунд: під час приспіву авто (навʼязливий продакт-плейсмент CUPRA LEÓN) справді звертає кудись не туди — на лісову дорогу.

Щодо аранжування, то тут, на щастя, зберігається логічна структура. В основі треку — прямий поп-ритм на чотири чверті, стилізований латинською перкусією під умовне ча-ча-ча. Поверх нього кінематографічні духові, гітара й оркестрові акценти. Усі заявлені референси ведуть у 1960-ті роки: Ненсі Сінатра, рання «Бондіана», оркестровий поп, вінтажний соул і дівочі вокальні гурти на кшталт The Ronettes. Словом, усе те, що в середині нульових реконструювала Емі Вайнгаус на альбомі Back to Black.

Але якщо додати до кінематографічних духових простонародний текст, гротескну хореографію й аматорську акторську гру, є ризик замість Ненсі Сінатри отримати гурт «Ленінград». Згадки в тексті про Тоні Монтану, катану і капкан це відчуття лише посилюють.

Диджиталізація музичної індустрії відкрила двері для безлічі нових талантів. Вона зрівняла шанси професіоналів й аматорів. Звична ієрархія сцени зламана. На вершину чартів зайшли люди, яким раніше сказали б ще трохи повчитися. Вони без зайвої рефлексії качають свої проєкти до показників, які ставлять собі Тіна Кароль, MONATIK чи DOROFEEVA.

Ще сім-вісім років тому такий кліп, як у Victoria Niro, навряд би потрапив навіть у нічну ротацію каналу М2. Сьогодні це взагалі не має значення. М1 і М2 — закриті. Артист може сам оплатити просування, знайти аудиторію в TikTok і набрати мільйони переглядів. У цій системі просто нема кому вказати на недоліки вокалу, акторської гри чи хореографії. У неї приємний тембр, але він не унікальний. Манера співати не настільки виразна, щоб впізнати Вікторію за кілька секунд. Музика не пропонує нового звучання. Можна збільшувати бюджет, орендувати найкращі локації та ставити в кадр дорожчі автомобілі — але само по собі це не допоможе.

Між авторкою мему і великою поп-артисткою лежить складний маршрут. Насамперед потрібно критично оцінювати себе. Але в художньому світі Victoria Niro рефлексія означає слабкість: «Все, що я роблю — найфірмовіша фірма / Питання є? Питань нема». Тому єдиний справді небезпечний поворот для цього проєкту — це поворот до самокритики. Цей поворот команда Вікторії Ніро поки що впевнено проїжджає.