Натовп ізсередини. Американець Вільям Ширер веде репортажі з нацистських маршів і пише свій «Берлінський щоденник». «Бабель» публікує уривок

Американський журналіст і військовий кореспондент Вільям Ширер — автор «Злету і падіння Третього Райху», однієї з найбільш цитованих книг про нацистську Німеччину. У серпні 2026 року у видавництві «Наш Формат» вперше виходить український переклад його «Берлінського щоденника» (оригінал 1941 року). Ширер працював в Європі у 1934—1941 роках, спочатку в Парижі, потім у Берліні, і вів записи, в яких фіксував становлення гітлерівського режиму наживо. З дозволу видавництва «Бабель» публікує уривок про перші кроки «звичайного чоловіка у зношеному тренчі», коли той проголосив себе і канцлером, і президентом, про атмосферу на Нюрнберзькому зʼїзді 1934 року та про те, як сотні тисяч людей під звуки маршів ставали частиною тоталітарної машини.

Париж, 2 серпня

Сьогодні вранці помер Гінденбурґ. Хто тепер може стати президентом? Що робитиме Гітлер?

Париж, 3 серпня

Гітлер учинив те, чого ніхто не очікував. Він зробив себе і канцлером, і президентом. Будь-яким сумнівам у лояльності армії було покладено край ще до того, як тіло старого фельдмаршала охололо. Гітлер отримав від війська присягу про безумовне підпорядкування особисто йому. Спритний хлопець.

Париж, 9 серпня

Дош-Флеро зателефонував мені сьогодні в редакцію з Берліна і запропонував роботу там у Universal Service. Я одразу погодився, ми обговорили платню, і він сказав, що повідомить мені остаточний результат після розмови з Нью-Йорком.

Париж, 11 серпня

Ларрі Гіллз, редактор і керівник Herald, трохи побідкався через моє звільнення сьогодні ввечері, та врешті-решт подолав себе і пішов зі ­мною перехилити чарчину до бару готелю «Каліфорнія». Маю підтягнути свою німецьку.

Берлін, 25 серпня

Наше знайомство з Третім Райхом, яке сталося цього вечора, було, мабуть, типовим. Відʼїхавши з Парижа денним поїздом, щоб трохи роздивитися країну, ми прибули на вокзал Фрідріх-штрасе о десятій вечора. Першими особами, які зустріли нас на платформі, були два агенти таємної поліції. Я очікував, що рано чи пізно їх побачу, але й гадки не мав, що це станеться так швидко. Два чоловіки в цивільному схопили мене, щойно я зійшов з потяга, і спитали мене, чи не є я гер Такий-то — нізащо не зрозумів би того прізвища. Я сказав, що ні. Один з них питав знову й знову, і я врешті-решт показав свій паспорт. Він уважно вивчав його кілька хвилин, нарешті підозріло глянув на мене і вимовив: «Отже... Ви не гер Такий-то. Ви гер Ширер». «І ніхто інший, — відповів я, — як ви можете побачити з ­мого паспорта». Він кинув на мене ще один підозрілий погляд, підморгнув своєму напарнику-нишпорці, сухо віддав честь і хутко зник. Ми з ­Тесс попрямували до готелю «Континенталь», де заселилися у величезний номер. Завтра почнеться новий розділ у моєму житті. У пам’яті виринув поганий каламбур: «Я рухаюся від поганого до Герста».

Берлін, 26 серпня

Нікербокер каже, що Дороті Томпсон від’їхала з вокзалу на Фрідріхштрасе незадовго до нашого приїзду. В неї було лише 24 години на те, щоб забратися геть — це, мабуть, робота Путці Ганфштенґля. Він не міг пробачити їй книжки «Я бачила Гітлера», у ­якій вона сильно недооцінила цю людину. Становище самого Ніка тут ненадійне, певно, через його колишні й нинішні твори. Ґеббельс, який раніше був до нього прихильним, тепер з ним розсварився. За день чи два він візьме відпустку, щоб зустрітися з Герстом у Бад-Наугаймі щодо цього.

Берлін, 2 вересня

Страждаю від сильного нападу депресії. Я сумую за старим Берліном часів Республіки, його безтурботною, емансипованою, вишуканою атмосферою, кирпатими молодими жінками з коротко підстриженим волоссям та юнаками з підрізаним чи довгим волоссям — це не ­мало жодного значення, — які сиділи з тобою всю ніч і обговорювали щось із розумом та пристрастю. Постійне «Хайль Гітлер!», стукіт підборів, штурмовики в коричневих сорочках чи есесівці в чорних плащах, які крокують вулицею туди-сюди, дратують мене, хоча старожили кажуть, що «коричневих сорочок» після чистки вже не так багато. Ґіллі, який був тут кореспондентом Morning Post, а зараз працює у Парижі, хай як це дивно, проводить тут частину своєї відпустки. Ми кілька разів гуляли містом, і двічі нам довелося ховатися у крамницях, аби не довелося салютувати якому-небудь батальйону СА чи СС і уникнути ймовірного побиття за те, що ми цього не зробили. Позавчора Ґіллі покликав мене на обід до пабу в нижній частині Фрідріх-штрасе. Коли ми поверталися, він показав мені будівлю, звідки, за його словами, рік тому кілька днів підряд було чути крики євреїв, яких катували. Я помітив вивіску. Це ще й ­досі була штаб-квартира якогось боса з СА. Тесс спробувала підняти мені настрій, запросивши вчора до зоопарку. Це був чудовий спекотний день, і, надивившись на слонів та ­мавп, ми пообідали в затінку тераси тамтешнього ресторану. Зателефонував послу, професору Вільяму Додду. Він справив на мене враження прямої, чесної та ліберальної людини, цілісної натури, без якої американському дипломату тут не обійтися. Він, здавалося, був трохи невдоволений, коли я сказав, що не оплакував смерть Дольфуса, можливо, інтерпретував це так, ніби я симпатизую нацистам, але сподіваюся, що ні. Зателефонував радникові посольства Дж. К. Вайту, який виявився більш типовим зразком карʼєрного дипломата з Державного департаменту. Він швидко надіслав мені гарно складені картки до готелю, але оскільки я нічого в цих карткових справах не розумію, то нічого далі й не робив. Післязавтра збираюся висвітлити традиційний щорічний зʼїзд нацистської партії в Нюрнберзі. Це має допомогти мені краще познайомитися з нацистською Німеччиною.

Нюрнберг, 4 вересня

Мов римський імператор, Гітлер вʼїхав до цього міста на заході сонця, повз суцільні фаланги нацистів, які зустрічали його шаленими криками, заповнивши вузькі вулички, що бачили колись Ганса Закса та інших мейстерзингерів. Десятки тисяч прапорів зі свастикою вкрили готичні принади цього міста, фасади старих будинків, гостроконечні дахи. Вулиці, трохи ширші за алеї, залило море коричневих і чорних одностроїв. Я вперше мигцем побачив Гітлера, коли той проїхав повз наш готель «Вюртембергер-Гоф» вулицею вниз до своєї резиденції в «Дойче-Гоф» — свого улюбленого старого готелю, який для нього перебудували. Він крутив у лівій руці кашкета, стоячи в автомобілі, і висловлював вдячність цьому шаленому прийому, кволо салютуючи правою. Був одягнений у досить зношений габардиновий тренч, у виразі його обличчя не ­було нічого особливого — я очікував, що він буде твердішим, — хай скільки намагався, ніяк не міг зрозуміти, яку секретну кнопку йому вдавалося натиснути, щоб завести натовп, який вітав його так шалено. Він не стояв перед натовпом із тою театральною владністю, яку я бачив у Муссоліні. Було приємно бачити, що він не випинає підборіддя і не закидає голову назад, як це робив дуче, і не робить свої очі осклянілими — хоч і є щось скляне в ­його погляді, якась внутрішня сила. Його манери здавалися майже скромними, хоча сумніваюся, що це було щиро. Увечері у прекрасній старій ратуші Гітлер офіційно відкрив цей четвертий партійний зʼїзд. Він виступав лише три хвилини, можливо, турбуючись про те, щоб зберегти свій голос для шести довших промов, які він мав виголосити протягом наступних пʼяти днів. Путці Ганфштенґль, величезний, нервовий, недорікуватий блазень, який не втомлювався нагадувати нам, що частково є американцем та випускником Гарварду, виголосив головну промову дня на правах начальника іноземної пресслужби партії. Очевидно, намагаючись догодити своєму босу, він мав нахабство просити нас «повідомляти про події в Німеччині, не намагаючись їх інтерпретувати». «Лише історія, — кричав Путці, — може оцінити події, які відбуваються зараз, під керівництвом Гітлера». Іншими словами, він, як і Ґеббельс із Розенберґом, мав на увазі, що ми повинні стрибати під дудку нацистської пропаганди. Боюся, слова Путці пройшли повз вуха британських та американських кореспондентів, які навіть симпатизують йому, незважаючи на його блазнівську дурість. Близько десятої вечора я потрапив у десятитисячний істеричний натовп, який заповнив рів перед готелем Гітлера і кричав: «Ми хочемо нашого фюрера!». Мене трохи шокували їхні обличчя, особливо жіночі, коли Гітлер таки ненадовго вийшов на балкон. Я згадав божевільні обличчя холі-ролерів, які побачив одного разу в луїзіанській глибинці, коли вони вже були готові впасти в екстаз. Вони дивилися на нього, ніби він був Месією, а ­їхні обличчя набрали нелюдського виразу. Якби він залишився в їхньому полі зору хоч на хвильку довше, гадаю, багато жінок просто знепритомніли б від хвилювання. Пізніше я пробився до вестибюля готелю «Дойче-Гоф». Я впізнав Юліуса Штрайхера, якого тут називали «некоронованим царем Франконії». У Берліні його більше знали як «цькувальника євреїв номер ­один» і редактора вульгарної порнографічної антисемітської газети Stürmer. Його голова була поголена, і це, здавалося, підсилювало садистський вираз його обличчя. Походжаючи, він розмахував коротким батогом. Сьогодні приїхав Нік. Він писатиме для INS, а я — для Universal.

Нюрнберг, 5 вересня

Здається, я починаю розуміти деякі причини разючого успіху Гітлера. Запозичивши сюжети з ­римо-католицької церкви, він вдихнув колір, видовищність і містицизм у ­сіре життя німців ХХ століття. Відкриття сьогоднішнього ранкового засідання в Луїтпольд-холі на околиці Нюрнберга було більш ніж шикарним видовищем; у ньому було щось від містицизму та релігійного запалу великодньої або різдвяної меси в готичному соборі. Залу заповнило море яскравих прапорів. Навіть прибуття Гітлера було обставлено драматично. Оркестр перестав грати. Над тридцятьма тисячами людей, які заповнили залу, впала тиша. Потім оркестр заграв Badenweiler Marsch — мелодію, що дуже добре запамʼятовується і, як мені казали, використовується тоді, коли Гітлер робить якісь урочисті виходи. Гітлер зʼявився в задній частині зали в супроводі своїх помічників — Ґерінга, Ґеббельса, Гіммлера, Гесса та інших, повільно крокуючи довгим центральним проходом, а тридцять тисяч піднятих рук вітали його. Цього ритуалу, за словами старожилів, дотримувалися завжди. Потім величезний симфонічний оркестр заграв увертюру Бетховена «Еґмонт». Вогні величних прожекторів виблискували на сцені, де сидів Гітлер, оточений сотнею партійців, офіцерів армії та флоту. Позаду них — «прапор у крові» — той, що побував на вулицях Мюнхена під час «пивного путчу». За ним — чотириста або пʼятсот штандартів СА. Коли музика затихла, Рудольф ­Гесс, найближча довірена особа Гітлера, встав і повільно прочитав імена нацистських «мучеників» — коричневих сорочок, які були вбиті в боротьбі за владу, — такий собі переклик мертвих, що дуже зворушив тридцятитисячну аудиторію. Не дивно, що в такій атмосфері кожне слово Гітлера здавалося натхненним Словом з небес. Людська (або принаймні німецька) здатність критично мислити в ­такі моменти випаровується, і кожна вимовлена брехня сприймається як висока істина. Це був момент, коли натовп — усі нацистські можновладці — був у такому настрої, що відозва фюрера підхльоснула його. Він не читав її сам. Це робив гауляйтер Баварії Ваґнер, голос та інтонації якого нагадували гітлерівські настільки, що деякі репортери, які слухали радіо в готелі, подумали, що це Гітлер. Сама ж відозва містила твердження на кшталт оцих, що їх публіка зустріла божевільними оплесками, наче якісь нові одкровення: «Німецький спосіб життя точно визначений на найближчу тисячу років. Неспокійне ХІХ століття нарешті скінчилося для нас. Наступну тисячу років у Німеччині не ­буде революції!». Або: «Німеччина зробила все для забезпечення миру у світі. Якщо війна й прийде в Європу, то це станеться лише через комуністичний хаос». Пізніше, перед засіданням «з питань культури», він додав: «Лише безмозкі карлики не здатні зрозуміти, що Німеччина стала дамбою проти комуністичної повені, яка затопила б Європу та її культуру». Гітлер також згадав про боротьбу, що ведеться зараз проти його спроб нацифікувати протестантську церкву: «Я прагну обʼєднати її. Переконаний, що Лютер робив би те саме і найперше думав би про єдину Німеччину».

Нюрнберг, 6 вересня

Гітлер уперше показав на публіці свій Arbeitsdienst — Корпус трудової повинності, який виявився добре тренованим напіввійськовим угрупованням фанатичної нацистської молоді. Стоячи у променях вранішнього сонця, яке виблискувало на їхніх лопатах, ці 50 тисяч (перша тисяча була оголеною вище пояса) змусили німецьку публіку шаленіти, коли раптом без попередження пішли ідеальним гусячим кроком. Такий марш завжди здавався мені найдурнішим з усього, що тільки може вигадати людина, але навіть я вперше відчув цього ранку, які внутрішні струни він зачіпає в дивній душі німецького народу. Раптом вони підскочили і прокричали своє гасло. Навіть у цих хлопців існував свій ритуал. Вони утворили величезний хор, який в один голос промовляв такі слова: «Ми хочемо одного лідера! Нічого для нас! Усе для Німеччини! Хайль Гітлер!». Дивно, що ніхто з друзів чи родичів ватажків СА або, скажімо, генерала фон Шляйхера не спробував дістатися до Гітлера, Ґерінга або Гіммлера цього тижня. Хоча Гітлер, звичайно, ретельно охороняється СС, безглуздо вважати, що його неможливо вбити. Вчора ми міркували над цим — Пет Мерфі з Daily Express, огрядний, але дуже веселий і дотепний ірландець, Крістофер Голмс із Reuter’s, схожий на поета, Нік та я. Ми сиділи в кімнаті Пета, вікна якої виходили на рів. Повз проїхав Гітлер, який повертався з якоїсь зустрічі. І ми погодилися, як легко було б комусь із такої кімнати кинути бомбу в ­його машину, спуститися на вулицю і розчинитися в натовпі. Але не ­було й натяку на таку спробу, хоча деякі нацисти були трохи стурбовані цієї неділі, коли він мав проводити огляд штурмовиків.

Нюрнберг, 7 вересня

Сьогодні ввечері відбулося ще одне величне видовище. 200 тисяч партійних чиновників зібралися на Полі Цеппеліна і розгорнули 21 тисячу прапорів у світлі прожекторів, створивши ніби якийсь ліс із дивними деревами. «Ми сильні й станемо ще сильнішими!» — кричав Гітлер у мікрофон, і ­луна від його слів котилася затоптаним полем крізь гучномовці. І там, в освітленій ночі, напхані, мов сардини у бляшанку, «маленькі німці», що зробили нацизм можливим, досягали найвищого стану, який колись знав німецький народ, — позбавлення власних розумів і душ, — разом із відповідальністю, сумнівами та проблемами, поки під світло чарівних вогнів і музику слів австрійця остаточно не перетворювалися на стадо. Пізніше вони (принаймні 15 тисяч із них) оговталися настільки, що змогли взяти участь у смолоскипній ході стародавніми вулицями Нюрнберга, а Гітлер салютував їм, стоячи біля вокзалу через дорогу від нашого готелю. Фон Папен приїхав сьогодні й цього вечора стояв у машині за Гітлером. Це була його перша поява на публіці з ­того дня, як він ледве уник смерті від рук Ґерінга 30 червня. Він мав не ­дуже щасливий вигляд.

Нюрнберг, 9 вересня

Гітлер побачив штурмовиків уперше після кривавої чистки. Виступаючи перед пʼятдесятитисячним військом, він «звільнив» їх від провини за «бунт» Рема. На стадіоні виникла значна напруга, і я помітив, як особисті охоронці Гітлера з СС вишикувалися перед ним, відокремивши його від коричневих сорочок. Нам було цікаво, чи витягне револьвер хоч один із цих 50 тисяч коричневосорочечників, але ніхто цього не зробив. Виступав і наступник Рема, Віктор Лютце. В нього був різкий, неприємний голос, і я подумав, що хлопці з СА прийняли його прохолодно. Уранці Гітлер давав сніданок для кількох іноземних кореспондентів, але мене не запросили.

Нюрнберг, 10 вересня

Сьогодні армія провела свій день, улаштувавши дуже реалістичний фіктивний бій на Полі Цеппеліна. Важко перебільшити безумство 300 тисяч німецьких глядачів, коли вони побачили солдатів, які йдуть в атаку, почули постріли зі зброї, вдихнули запах пороху. Я відчуваю, що всі ці американці й (між іншим) англійці, які гадали, що німецький мілітаризм був лише витвором Гогенцоллернів — від Фрідріха Великого до кайзера Вільгельма ІІ, — помилялися. Це, скоріше, в німців у крові. Вони поводилися сьогодні наче діти, які грають з оловʼяними солдатиками. Райхсвер сьогодні бився із «захисною зброєю», яка дозволена Версалем, але всі знають, що вони мають і решту — танки, важку артилерію, можливо, й літаки. Пізніше. Після семи днів майже безперервного маршу гусячим кроком, промов і видовищ партійний зʼїзд нарешті добіг кінця. І ­хоча я смертельно втомився і в ­мене стрімко зʼявилася сильна форма натовпофобії, я радий, що приїхав. Ви маєте побувати на такому заході, щоб зрозуміти вплив Гітлера на людей, відчути рушійну силу того руху, який він вивільнив, й абсолютну, дисципліновану силу німецького натовпу. А тепер — як Гітлер заявив учора іноземним кореспондентам — пів мільйона чоловіків, які були тут протягом тижня, повернуться до своїх сіл та ­міст і проповідуватимуть нове євангеліє з більшим фанатизмом. Завтра довше посплю й візьму квиток на нічний потяг до Берліна.

Берлін, 9 жовтня

Ми винайняли комфортабельну квартиру-студію на Тауенцінштрасе. Господар, скульптор-єврей, каже, що збирається до Англії, поки ще є можливість поїхати — мабуть, мудрий чоловік. Він залишив нам чудову бібліотеку німецьких книжок, якою, я сподіваюсь, матиму час користуватися. Ми трохи втомилися від того, що живемо у квартирах чи будинках, умебльованих іншими людьми, але наш спосіб життя не дає нам можливості мати власні речі. Нам пощастило отримати це житло, обставлене по-сучасному і зі смаком. Більшість будинків для середнього класу, які ми бачили в Берліні, умебльовані в жахливому стилі, захаращені всіляким непотребом та дрібʼязком. Пізніше. Подзвонив о восьмій вечора до паризького офісу, де мені повідомили, що сьогодні по обіді в Марселі вбили короля Югославії та важко поранили французького міністра закордонних справ Луї Барту. У Берліні не ­дуже засмутяться, оскільки король Александр, здається, більше схилявся до тіснішої співпраці з французьким блоком, а Барту добре працював над зміцненням французьких союзів у Східній Європі й намагався залучити Росію до цього «східного Локарно».

Браузер не підтримує відео

Берлін, 15 листопада

Наразі новин небагато. Висвітлюю боротьбу в протестантській церкві. Протестанти, здається, показують більшу мужність перед лицем гляйхшальтунгу, ніж соціалісти й комуністи. Та, гадаю, Гітлер таки візьме гору і поступово навʼяже країні різновид раннього німецького язичництва, яке плекають «інтелектуали» на кшталт Розенберґа. Учора відвідав один з Розенберґових «пивних вечорів», які він улаштовує раз на місяць для дипломатів та іноземних журналістів. Розенберґ був одним з «духовних» та «інтелектуальних» наставників Гітлера, хоча, як і більшість прибалтів, яких я бачив, вражає своєю недорікуватістю, а ­його книжка «Міф XX століття», яка в цій країні на другому місці за продажами після «Майн кампф», справляє на мене враження якогось коктейлю з історичних непорозумінь. Дехто з ­його ворогів, зокрема Ганфштенґль, каже, що він ледь не ­став непоганим більшовиком, перебував у Москві як студент під час революції, але втік звідти, бо більшовики не довіряли йому і не ­дали хорошої роботи. Він розмовляє із сильним балтійським акцентом, через що мені важко зрозуміти його німецьку. За його почесним столом сидів і посол Додд, який мав нещасний вигляд. Виступав Бернгард Руст, нацистський міністр освіти, та я був неуважним під час його виступу. Руст не без здібностей і наразі повністю нацифікує школи. Це передбачає і ­нові нацистські підручники, які фальсифікують історію — іноді до смішного.