Хроніки кінця світу. Журналіст Флоріан Іллієс відтворив останній мирний рік старої Європи у книжці «1913. Літо століття». «Бабель» публікує уривок з неї

Флоріан Іллієс — німецький журналіст та історик мистецтва, видавець Rowohlt Verlag і співзасновник артжурналу Monopol. У квітні 2026 року у видавництві «Лабораторія» вийшов український переклад його бестселера «1913. Літо століття» (оригінал 2012 року). Це літературний монтаж останнього мирного року Європи, де місяць за місяцем переплітаються долі Кафки, Рільке, Пруста, Фройда, Малевича та майбутніх кривавих диктаторів. З дозволу видавництва «Лабораторія» «Бабель» публікує уривок: як Сталін під чужим іменем переховувався у Відні за кілька кварталів від Гітлера, що тоді тільки-но мріяв стати художником, Рільке тим часом тікав від творчої кризи в іспанську Ронду, засипаючи листами жінок, а в Дюссельдорфі продавали діапозитиви із зображенням катастрофи «Титаніка», наче наочну метафору того, як Європа невідворотно йде на дно.

У перші дні січня — точна дата невідома, але саме лютувала завірюха — на віденський Північний вокзал із Кракова прибуває потягом неохайний на вигляд тридцятичотирирічний росіянин. Він шкутильгає. Цього року його волосся жодного разу не бачило мила, а жорсткі вуса, що розрослися під носом щільним кущем, усе одно не прикривають віспяних виразок. На його ногах — валянки. З ущерть напханою валізою в руках він одразу сідає в трамвай до Гітцінґа. За паспортом він — Ставрос Пападопулос. Ані грецько-грузинське ім’я, ані цей нечупара не викликали цього холодного дня у прикордонників жодних підозр. Ще минулого вечора у Кракові — в іншій еміграції — він укотре обіграв у шахи Леніна — уже всьоме поспіль. Це в нього виходило набагато краще, ніж їзда на велосипеді, якої Ленін відчайдушно намагався його навчити. «Революціонери мають бути швидкими», — втокмачував він Сталіну. Та чоловік, що видавав себе за Ставроса Пападопулоса (а насправді був Йосипом Віссаріоновичем Сталіним) на велосипеді так і не поїхав. Незадовго до Різдва він послизнувся на зледенілій краківській бруківці й упав так, що тільки кілька днів по тому знову зміг ходити, бо сильно забив ногу й вивихнув коліно.

«Мій чудесний грузин!» — цими словами зустрів його, посміхаючись, Ленін, коли Сталін пришкутильгав до нього за фальшивим паспортом перед поїздкою до Відня. І в добру путь, товаришу.

Кордон він перетнув без проблем і в поїзді гарячково гортав свої рукописи й книжки, що їх поспіхом запхнув під час пересадки у валізу.

Від свого грузинського прізвиська він відмовився вже у Відні. Із січня 1913 року він представлявся Сталіним, Йосипом Сталіним. Зійшовши з трамвая, він одразу помітив праворуч палац Шенбрунн, що яскраво світився у тьмяних зимових сутінках, а позад нього — парк. Він іде на Шенбруннершлосштрасе, 30 — саме ця адреса вказана на невеличкому папірці, який йому дав Ленін. І внизу примітка: натиснути на дзвінок біля прізвища Трояновський. Сталін збиває з валянків сніг, сякається в носовик і несміливо тисне на ґудзик дзвінка. Служниця відчиняє двері, і він промовляє пароль.

У Відні, на Берґґассе, 19, у кабінет Зиґмунда Фройда, де в цю середу, як зазвичай, зібралося товариство, прослизає кішка. Це вже друга непрохана гостя за останній час: пізньої осені до суто чоловічої громади приєдналася Лу Андреас-Саломе, до якої всі попервах недовірливо приглядалися, а зараз просто мліють від захвату. На підв’язках своїх панчіх Лу носила разок зі скальпів убитих геніїв: із Ніцше вона була в одній сповідальниці в соборі Святого Петра, з Рільке — в одному ліжку, у Толстого гостювала в Росії. Подейкують, що Франк Ведекінд назвав на її честь свою «Лулу», а Ріхард Штраус — свою «Саломею». Тепер уже й Фройд став її здобиччю, принаймні духовною — він дозволив їй перезимувати в себе на робочому поверсі, обговорював із нею нову книжку «Тотем і табу», яку саме писав, і нарікав на Карла Ґустава Юнґа й інших цюрихських зрадників. Та найголовніше — сам маестро навчав психоаналізу на той час п’ятдесятидворічну Лу Андреас-Саломе, авторку кількох книжок про дух і еротику: у березні ж бо вона планує відкрити власний кабінет у Ґеттінґені. І ось вона сидить на врочистому зібранні «Товариства середи» в колі вчених, праворуч — уже тоді легендарна кушетка, всюди розставлені статуетки з колекції одержимого античністю Фройда, яку він збирав, щоб відволіктися від сучасності. Щойно Лу прочинила двері, щоб приєднатися до цього вишуканого товариства, разом із нею прослизнула кішка. Це неабияк роздратувало Фройда. Але побачивши, з якою цікавістю вона розглядає грецькі вази та римські статуетки, він розчулився і звелів принести молока. Проте Лу Андреас-Саломе пише: «При цьому, незважаючи на його безмірну любов і захоплення, вона його повністю ігнорувала — тільки байдуже косилася на нього своїми зеленими очима, мов на якусь річ. А якщо йому хотілося не лише її егоїстично-нарцисичного муркотіння, то доводилося спускати ногу зі зручної кушетки й, вигадливо рухаючи носком черевика, привертати її увагу». Відтоді кішка — завсідниця на зібраннях. Навіть коли вона хворіла, все одно сиділа на Фройдовій кушетці, загорнута в компрес. Виявляється, і вона піддається терапії.

До речі, про тих, хто нездужає. А де, власне, Рільке?

У Відень Сталін приїхав на місяць. Більше він ніколи не виїде з Росії на такий тривалий час, хіба що аж через тридцять років — у Тегеран на зустріч із Черчиллем, який у 1913-му був Першим лордом британського Адміралтейства, і Рузвельтом — сенатором Вашинґтона, що боровся з вирубуванням американських лісів. Сталін рідко залишає своє таємне житло в Трояновських на Шенбруннершлосштрасе, 30 — він із головою поринув у написання «Марксизму і національного питання», виконуючи доручення Леніна. Лише вряди-годи він виходить на прогулянку засніженим парком неподалік палацу Шенбрунн. Раз на день біля палацу — коротка метушня: це імператор Франц Йосиф виїжджає каретою з Шенбрунна в Гофбурґ, щоб керувати державою. Складно повірити, але при владі він уже довгих шістдесят п’ять років — із 1848-го. Він так і не оговтався від смерті своєї коханої Сісі — її портрет у повний зріст і досі висить над письмовим столом у нього в кабінеті.

Старий згорблений монарх ступає кілька кроків до темно-зеленої карети, у холодному повітрі зависає хмаринка від його подиху, лакей у лівреї зачиняє дверцята — і коні риссю біжать по снігу. Знову тиша.

Сталін у задумі гуляє парком. Сутеніє. Йому назустріч іде чоловік — двадцятитрирічний художник-невдаха, який провалив вступний іспит до художньої академії і тепер марнує час у чоловічому гуртожитку на Мельдеманнштрасе. Як і Сталін, він чекає своєї години. Звати його Адольф Гітлер. Можливо, під час якоїсь із зустрічей у парку вони, вітаючись, підняли капелюхи, бо за свідченнями їхніх знайомих, обидва любили гуляти алеями.

Епоха крайнощів, жахливе коротке XX століття, починається одного січневого пообіддя 1913 року у Відні. Далі — тиша. Гітлер і Сталін не зустрічалися, навіть коли підписували 1939-го свій фатальний пакт. Тож ніколи вони не були ближче один до одного, як цього холодного січневого дня в парку палацу Шенбрунн.

Уперше синтезували наркотик «екстазі», й увесь 1913 рік іде на отримання патенту. Потім на кілька десятиліть про нього забувають.

А ось нарешті і Райнер Марія Рільке! Від зими і творчої кризи він утік у Ронду, на південь Іспанії. Поїхати туди йому порадила незнайомка на нічному спіритичному сеансі. Усе своє життя він залежав від вказівок старших жінок й інколи, коли живі меценатки й коханки не знали, чим зарадити, йому доводилося звертатися за порадами навіть до містичних мешканок потойбіччя. Отож зараз він мешкає у найсучаснішому шикарному готелі Reina Victoria, збудованому на британський манір. Зараз — не сезон, і готель стоїть пусткою. Рільке не забуває щотижня писати листи своїй «дорогій матусі». Й іншим далеким жінкам, із якими можна добряче понудити світом: Марії фон Турн-унд-Таксіс, Єві Кассірер, Сіді Надгерні, Лу Андреас-Саломе. Про них ми ще почуємо цього року, не переймайтесь.

Без Лу — жінки, яка позбавила його цноти й переконала змінити ім’я «Рене» на «Райнер», — Рільке раптом знову не уявляє свого життя: «Якби ж то нам вдалося знову зустрітися, люба Лу! — (слово «люба» він підкреслює тричі). — Цього я прагну зараз якнайбільше». А на берегах він нерозбірливо допише: «Моя опора, моє все. Як завжди». Цей лист їхатиме три години поштовим потягом до Ґібралтару, а звідти далі — на Берґґассе, 19 професорові Зиґмунду Фройду для Лу Андреас-Саломе. І Лу відповість своєму «любому, дорогому хлопчику», що тепер буде з ним суворішою, ніж раніше. І ще: «Мені здається, що тобі потрібно страждати і ти будеш страждати». Це ще садо-мазо чи вже кохання?

Отак минають дні — у стражданнях і листуванні. Іноді Рільке працює над «Дуїнськими елегіями», перші тридцять рядків шостої елегії вже написані. Але він не має бажання закінчувати: краще прогулятися в білому костюмі і світлому капелюсі або почитати Коран, щоб зразу ж складати екстатичні вірші й славити ангелів та Вознесіння Діви Марії. Тут, подалі від похмурої зими, можна почуватися комфортно, і Рільке спочатку насолоджується тим, що сонце навіть у січні сідає за гори аж о пів на шосту, ще раз осяявши своїми променями місто Ронда, яке гордо розкинулося на скелястому плато. «Дивовижна картина», — пише він своїй любій матусі. Уже цвіте мигдаль, і фіалки, і навіть ніжно-блакитні півники в садку біля готелю. Рільке бере маленький чорний записник, замовляє на терасу каву, загортає ноги в плед, мружиться від сонця і пише: «Ах, якщо можеш квітнути, серце залишиться спокійним / і під час небезпеки — хоч якою великою вона була б»*.

Так, якщо можеш квітнути. У Мюнхені Освальд Шпенґлер, тридцятитрирічний мізантроп, соціопат і колишній учитель математики, працює над першою частиною своєї монументальної праці «Присмерк Європи». Він сам — яскравий приклад занепаду, бо ж писав у чорновику автобіографії: «Я — останній представник свого виду». Усе добігає кінця не тільки всередині нього: на його тілі проявляються страждання західного світу. Від’ємна манія величі. Цвіт, що в’яне. Шпенґлера проймає страх: страх зайти в крамницю, страх перед родичами, страх почути інший діалект і, звісно ж, «страх перед роздягненими жінками». Не страшно йому тільки вдаватися до роздумів. 1912-го він побачив у загибелі «Титаніка» глибокий символізм. У своїх нотатках Шпенґлер страждає, журиться, скаржиться на тяжке дитинство та ще тяжче сьогодення. Щодня різними словами переписує одне й те саме: хіба ніхто не помічає, що завершується ціла епоха? «Культура — останній вдих перед згасанням». У «Присмерку Європи» він потім напише: «Кожна культура знаходить нові можливості прояву, що виникають, визрівають, в’януть і не відроджуються». Але така культура йде на дно повільніше, ніж океанський лайнер. Не хвилюйтеся.

На початку року в Дюссельдорфі видавництво Карла Сімона починає продаж нової серії оригінальних діапозитивів під назвою «Загибель Титаніка»: сімдесят дві кольорові скляні фотопластинки, сім картонних коробок у дерев’яному ящику, ще й брошура на тридцять п’ять сторінок. Їх подивилася вся Німеччина. Спочатку на екрані з’являється капітан, корабель і каюти. Потім насувається айсберг. Катастрофа, рятувальні човни. Корабель, що тоне. Все правильно: океанський лайнер іде на дно швидше, ніж Європа. Леонардо ді Капріо ще не народився.