Нарешті український переклад останньої книги Роберта Сапольскі — про те, що немає ніякої свободи волі. Ось уривок з неї про (несподівано) фройдистів-емігрантів в американській психіатрії

Американський нейробіолог Роберт Сапольскі — професор біології, неврології та нейрохірургії у Стенфорді, який все своє наукове життя вивчає стрес та його вплив на мозок, а паралельно досліджує приматів у Кенії. Він критикує концепцію свободи волі та стверджує, що людська поведінка повністю визначається насамперед біологією: гормонами, генетикою і середовищем. На прикладі ментальних хвороб Сапольскі демонструє, як суспільство шукає винних і таврує людей там, де насправді потрібне лікування, — саме тому, що ігнорує біологію. У квітні 2026 року вийшов український переклад його книги «Визначено наперед. Життя без свободи волі» (оригінал вийшов у 2023 році). З дозволу видавництва «Наш Формат» ми публікуємо уривок про історію дослідження шизофренії: як фройдисти-емігранти захопили американську психіатрію і пів століття звинувачували матерів у хворобі дітей та як розлючені родичі пацієнтів, один нейробіолог із дипломами Принстона і Стенфорда й ефірний час денного токшоу зрештою поховали цей міф.

Ви — жінка на початку 1950-х. Звісно, життя під час війни було не мед, поки чоловік служив, доводилося самій виховувати трійко дітлахів. Але, дякувати Богу, він повернувся живий-здоровий. Ви придбали будинок у новому райському передмісті. Економіка на підйомі, а ще ваш чоловік, вдало просуваючись кар’єрною драбиною, нещодавно отримав підвищення. Ваші чада вже підлітки, квітнуть і пахнуть. Усі, крім старшого, сімнадцятирічного хлопця, за якого ви хвилюєтеся чимраз дужче.

Він завжди відрізнявся від вас усіх, таких «нормальних»: товариських, спортивних, популярних. Ще змалечку хлопчик був замкнений, відсторонений, дивно говорив і поводився, і з року в рік усе тільки гіршало. Хлопець довше за однолітків спілкувався з уявними друзями, але вже багато років не заводив справжніх — ви змушені визнати, що, з огляду на синову нетиповість, його уникають не просто так. Він багато говорить сам до себе, нерідко виказує геть недоречні для ситуації емоції. А останнім часом йому не дає спокою підозра, що сусіди за ним шпигують і навіть читають його думки. Це стало останньою краплею, і ви пішли до сімейного лікаря, а той скерував вас до фахівця в місті, якогось «психіатра» з європейським акцентом і суворими замашками. Після цілої низки обстежень лікар виголосив вердикт — шизофренія.

Ви мало що чули про цю хворобу, а те, що чули, навіювало жах. «Ви впевнені?» — вкотре перепитуєте ви. «На всі сто». — «Це лікується?» Вам пропонують кілька варіантів, і зрештою всі виявляться марними. Тут ви ставите головне запитання: «Так а в чому ж причина? Чому він захворів?» І чуєте впевнену відповідь: «Через вас. Ви спричинили хворобу, бо ви — жахлива мама».

Ще й вигадали термін «шизофреногенна» мати, який ґрунтувався на фройдистському світобаченні й став панівним поясненням хвороби.

У 1930-ті, коли європейська інтелігенція рятувалася від Гітлера, стрімким потоком до США ринули біженці, які перетворили країну на центр інтелектуального всесвіту. Серед них був і цвіт фройдистської течії, наступне покоління королів психоаналізу. Вони вражали селюків американської психіатрії упевненим, авторитетним духом європейської інтелектуальної вищості й задали тон моделі світогляду. Уже в 1940-х кафедрами психіатрії всіх поважних медичних факультетів Америки заправляли психоаналітики-фройдисти — це засилля трималося ще багато десятиліть.

І це були не ті колишні фройдисти, які в чарівно-скандальний спосіб обговорювали заздрість до пеніса. Власне, сам Фройд мало цікавився шизофренією чи психозами як такими й віддавав перевагу благородним освіченим невротикам, «стурбованим своїм здоров’ям». Серед представників наступного покоління фройдистів, які допомогли прищепити ідею обвинувачувати батьків у власних психологічних проблемах, що стала штампом психоаналізу, була ціла низка схиблених на психозах фахівців.

Поняття шизофреногенного материнства виникло з холодної ворожості до жінок, якою часто грішили психоаналітикині. 1935 року фройдистка-емігрантка Фріда Фромм-Райхман написала, що «шизофренік болісно недовірливий і ображений на інших, бо коли був немовлям, а потім дитиною, його гнобили й відштовхували важливі для нього люди, зазвичай — шизофреногенна мати».

Усі психоаналітики, які обвинувачували в шизофренії матір хворого, по-різному уявляли патологічні компоненти шкідливого материнства, але загалом сходилися на думці про ймовірну суворість, холодність, нелюбов, владність або тривожність матерів. Що ж, за таких умов бідній дитині тільки й лишається поринути в шизофренічне маячіння і фантазії.

Потім бачення розширили знову: стали припускати, що винуватці — вся сім’я. У 1970-х таку теорію «сімейних систем» підхопила перша хвиля феміністок-психіатринь, й одна з прихильниць схвально написала, що «лише нещодавно психіатри заговорили про шизофреногенні сім’ї». Оце так прогрес!

Ясна річ, жодних емпіричних доказів на підтвердження шизофреногенного материнства або хоч якихось його варіантів немає. Cучасні уявлення про шизофренію і близько не перетинаються з тими давніми казками братів Ґрімм. Нам відомо, що шизофренія — це хвороба із сильними генетичними компонентами, спричинена порушеннями на етапі розвитку нервової системи. Й ось один переконливий факт: якщо в людини із цією недугою є однояйцевий близнюк, який успадкував такі самі гени, він захворіє з імовірністю 50% (проти звичайного ризику 1—2% в загальній популяції).

Проте генетика шизофренії не пояснюється єдиним невдалим геном (як, наприклад, для класичних захворювань, обумовлених одним геном: муковісцидозу, хвороби Гантінгтона чи серпоподібноклітинної анемії). У разі шизофренії — це нещаслива комбінація варіантів цілої низки генів, левова частка яких пов’язана з нейромедіаторами та розвитком мозку. Утім, набір генів не спричиняє шизофренію, а підвищує ризик на неї захворіти. Це випливає з твердження вище: якщо людина хворіє, то в її однояйцевого близнюка ймовірність не захворіти — 50%. За схемою класичної взаємодії ген / середовище, для розвитку хвороби необхідна комбінація генетичної схильності й стресогенного середовища.

Що вважати стресогенним середовищем? Візьмімо пренатальний період: ризик захворіти багато років по тому істотно зростає від нестачі у плода поживних речовин (наприклад, Голодна зима 1944-го в Нідерландах істотно збільшила показник захворюваності на шизофренію серед тих, хто в ті місяці був плодом), під впливом цілої низки вірусів, які передалися від мами, плацентарної кровотечі, цукрового діабету в мами чи інфікування найпростішим паразитом Toxoplasma gondii, токсоплазмою.

До перинатальних чинників ризику зараховують недоношеність, низьку масу тіла під час народження і маленьку окружність голови, гіпоксію в пологах, екстрений кесарів розтин і народження взимку. На етапі розвитку ризик зростає під впливом психосоціальних стресорів, зокрема смерті тата чи мами, розлучення батьків, травми в ранньому підлітковому віці, переїзду та мешкання в місті.

Отже, хвороба виникає під впливом генетичного ризику, що ставить мозок на край прірви, а стресогенне середовище штовхає його вперед. Які патологічні зміни розвиваються в мозку після поштовху? Серед найсуттєвіших і найпрогнозованіших — надлишок нейромедіатора дофаміну. Цей хімічний посередник відіграє певну роль у визначенні важливості подій, особливо у фронтальній корі.

Найкраще це підтверджує не так сам факт підвищеної концентрації дофаміну при шизофренії, а що концентрація дофаміну зростає внаслідок випадкових сплесків його вивільнення. Так виникають випадкові сплески значущості ситуації. Наприклад, якщо ви хворієте на шизофренію і раптом у вас стається безцільний викид дофаміну, а в цей час ви помічаєте, як на вас хтось витріщився, вас переповнює хибне відчуття значущості погляду, і ви доходите висновку, що за вами стежать, читають ваші думки. Розлад мислення за шизофренії ще називають «аберантною салієнтністю», або викривленою значущістю.

Вважається, що викривлена значущість також спричиняє інший визначальний симптом — галюцинації. У більшості з нас у голові звучать голоси, які щось розповідають, нагадують, відволікають на сторонні теми. Якщо один із таких монологів у голові супроводжується випадковим сплеском дофаміну, він одразу набуває такої значущості, такої виразності, що ви реагуєте на нього як на справжній голос.

Більшість шизофренічних галюцинацій — слухові, і це засвідчує, як ми мислимо переважно словами. Один справді суттєвий виняток лише підтверджує правило: повідомляли про людей зі вродженою глухотою, хворих на шизофренію, які бачили галюцинації американською жестовою мовою (галюцинації, у яких пара безтілесних рук або Бог звертаються до людини жестовою мовою).

Захворювання також супроводжується структурними змінами в мозку. Їх не так просто продемонструвати. Перші докази дістали, коли порівняли мозок людей із шизофренією після смерті з контрольними посмертними зразками. Характер структурної патології наштовхнув на думку, що виявлена зміна могла бути «наслідком посмертного втручання» (тобто від розтину мозок людини із шизофренією з якоїсь причини розчавлюється легше, ніж мозок контрольної групи). Звучало не дуже переконливо, але сумніви розвіялися з появою нейровізуалізації, яка показала аналогічні структурні проблеми в мозку живих людей.

Отже, ці зміни в мозку — попередники й провісники хвороби. Найсуттєвіша зміна полягає в патологічному стоншенні, сплощенні кори головного мозку (звідси й тривоги про розчавлення). Логічно, що зміни стаються і в шлуночках, порожнинах мозку, заповнених рідиною, зокрема якщо кора стоншується, сплощується, шлуночки збільшуються, тиснучи на неї. Звідси постає питання: проблема у збільшених шлуночках, які сплющують кору зсередини, чи в тому, що стоншена кора дає змогу шлуночкам заповнювати порожній простір. Виявляється, що спочатку стоншується кора. Вельми показово, що найкритичніші зміни відбуваються у фронтальній корі.

З’ясувалося, причина стоншення не в утраті нейронів. Натомість втрачаються складні відростки — аксони й дендрити, завдяки яким нейрони взаємодіють. Фронтальна кора вже не може ефективно забезпечувати взаємодію між нейронами, координувати їхні дії. Функціонувати логічно, послідовно. Функціональна МРТ мозку підтверджує ці зміни, показуючи, що стоншена, змарніла фронтальна кора в людини з шизофренією має напружуватися дужче, щоб виконувати завдання так само ефективно, як фронтальна кора контрольної групи.

Якби хтось мусив коротко підсумувати всі сучасні знання про цю хворобу, ми почули б приблизно таке: фактором ризику розвитку шизофренії може бути ціла низка генів, а певні епізоди сильного стресу на ранніх етапах життя регулюють ці гени так, що мозок звертає на шлях, який веде до шизофренії. Із часом це проявляється в надлишку дофаміну й ослабленні зв’язків між нейронами фронтальної кори. Чому хвороба зазвичай проступає в пізньому підлітковому / ранньому дорослому віці? Бо саме тоді фронтальна кора робить останній ривок і дозріває (а за шизофренії цей процес порушується).

Прорив стався наприкінці 1970-х на перетині захисту інтересів громадськості, успіхів нейровізуалізації, впливу медіа, грошей і випадків шизофренії в сім’ях впливових людей.

У певному сенсі все почалося з убивства. На початку сімдесятих юнак, який страждав на шизофренію, у стані маячіння вбив двох людей в Олімпії, штат Вашингтон. Каталізатором змін стали дії місцевої мешканки Елеонор Овен, що мала хворих на шизофренію сина, сестру і племінників. Вона опиралася типовій реакції всіх, кого зачепила ця хвороба: коли люди мусили поринути в почуття сорому і провини, які й так нікуди не відступали, а ще дужче загострювалися, коли насильство, що вряди-годи вчиняла людина із шизофренією, підживлювало стереотип. Овен зв’язалась із сімома іншими місцевими мешканцями, що мали близьких із таким діагнозом, і вони разом звернулися до сім’ї вбивці та запропонували підтримку і розраду.

Цей вчинок додав сил Овен та її соратникам, почуття сорому і провини відступило, а їхнє місце посіла лють. Революційна поява антипсихотиків звільнила психіатричні лікарні від постійних пацієнтів із шизофренією, хай навіть їхня поведінка не стала нормальнішою і здоровішою. Гідний схвалення план полягав у тому, щоб створити по всій країні громадські психіатричні клініки, де піклувалися б про цих людей і допомагали їм реінтегруватися в їхню спільноту.

От тільки фінансування надходило повільно і не встигало за стрімким потоком людей, яких виписували з психлікарень. За президентства Рейґана надходження коштів майже повністю зупинилося. Левова частка тих, кого виписали, якщо пощастило, поверталася до родин, в іншому ж разі на них чекала вулиця. Іронічність ситуації лютила Овен та її однодумців: ми — такі токсичні рідні, що спричинили хворобу, а тепер нам довірили піклуватися про них, бо різні установи не могли вирішити, як з ними вчиняти далі?

Тим часом у Сан-Матео, штат Каліфорнія, створили схожу групу з назвою «Батьки дорослих шизофреніків» і вже здобули першу перемогу: відтепер близькі людей із шизофренією мали право відвідати кожну окружну раду штату з питань психічного здоров’я. У Медісоні, штат Вісконсин, Гаррієт Шетлер і Беверлі Янґ заснували ще одну групу. Зрештою групи дізналися одна про одну і десь 1979-го обʼєдналися в Національний альянс із психічних захворювань (NAMI).

Вони досягли певних успіхів, змусивши законодавчі органи кількох штатів посприяти розширенню медичного страхування в разі шизофренії. Наполегливість Овен не знала меж. «Навіть не уявляю, як мені вдалося їм [законодавцям] погрожувати, — пригадувала вона згодом. — Я була монстром. Так сильно мені боліло». Флінн описувала колег як «розлючених у своїй зворушливій манері мешканців Середнього Заходу».

А потім стався переломний момент: до NAMI прийшла людина, у якій ідеально поєдналися близький родинний зв’язок із хворим на шизофренію і роль експерта світового масштабу в новій царині — біологічній психіатрії. Едвін Фуллер Торрі, про якого я вже згадував, вирішив учитися на психіатра, коли в його молодшої сестри діагностували шизофренію. Чоловік вважав концепцію шизофреногенного материнства глибоко помилковою з тієї ж причини, що й перші члени NAMI, багато з яких казали: «То виходить, що моя мама виховала нас, дев’ятьох, але шизофреногенно — лише одного?» Він став нещадним критиком школи психоаналізу. Здобувши освіту в Принстоні, Макгіллі й Стенфорді, він міг би обмежитися приватною практикою, гребти гроші лопатою і нічим не перейматися.

Натомість кілька років Торрі пропрацював лікарем в Ефіопії, потім — у Південному Бронксі, а вже згодом — у громаді інуїтів на Алясці. Зрештою обійняв посаду психіатра в Національному інституті психічного здоров’я та в лікарні святої Єлизавети, найдавнішій федеральній психіатричній лікарні США. Його запекла критика психоаналітичного підходу вилилася в чудові книжки «Смерть психіатрії» і «Фройдисвіт» (а ще високо оцінену біографію Езри Паунда, багатолітнього пацієнта лікарні святої Єлизавети, і... вісімнадцять інших книжок). Відвертість коштувала чоловікові принаймні однієї посади, і зрештою він пішов із федерального психіатричного закладу та з Американської асоціації психіатрів, де домінував психоаналіз, і заснував власний інститут дослідження психічного здоров’я, що зосередився на біологічних причинах шизофренії. Його шлях неминуче мав перетнутися з NAMI.

Торрі став медичним речником NAMI, читав лекції й навчав команди NAMI по всій країні (зокрема спонукав багатьох членів команди відмовитися від різних неперевірених методів нетрадиційної медицини, наприклад, від мегавітамінної терапії). Він написав абетку «Життя із шизофренією. Посібник для родин, пацієнтів і лікарів», яка стала бестселером і витримала аж п’ять перевидань. Він пожертвував NAMI понад 100 тисяч доларів роялті від продажу цієї книжки й переконав одного філантропа найняти лобіста для NAMI в Конгресі США замість фінансувати його ж дослідження.

А потім на місце став іще один фрагмент пазла, який, підозрюю, зіграє надзвичайно важливу роль у майбутніх битвах за те, щоб викорінити обвинувачення з нашого сприйняття найгіршої і найпроблемнішої людської поведінки. Гарвардський біолог Браян Фаррелл охрестив би це справою «прикладної зірки» — коли до процесу долучилися знаменитості та / або впливові люди, які зіштовхнулися із шизофренією у власній родині. Двоє з них були сенаторами: Пол Веллстон від Демократичної партії (у Міннесоті) і Піт Доменічі від Республіканської партії (у Нью-Мексико; Флінн ще пригадує, як подумала: «О, республіканець, непогано»).

Обидва забезпечували підтримку в Конгресі, просували розширення медичного страхування для пацієнтів із шизофренією і всіляко їх захищали (Гонберґ пригадує, як одного дня орендував вантажівку, завантажив у неї понад пів мільйона петицій із закликом збільшити федеральне фінансування пошуку біологічних причин психічних хвороб і скинув їх прямісінько на сходах Капітолія, стоячи пліч-о-пліч із Доменічі).

А потім як грім ударив. 9 грудня 1988 року Торрі запросили на шоу Філа Донаг’ю. У ті часи Донаг’ю був королем денних токшоу і приховував від загалу, що член його сім’ї теж має цю недугу. Серед гостей був Лайонел Олдрідж, знаменитий гравець Green Bay Packers, багаторазовий переможець Суперкубка, життя якого пішло шкереберть: спершу в нього замість шизофренії діагностували іншу хворобу, а згодом він втратив дах над головою. На момент виходу токшоу спортсмен отримував ефективну терапію, як і чимало інших гостей шоу, які, з огляду на коментарі та свідчення присутніх, мали цілком здоровий вигляд.

А тоді виступив Торрі й наголосив на біологічному характері шизофренії. Вона «не має нічого спільного зі ставленням вашої мами. Так само, як і розсіяний склероз. Як діабет». Причина не в недолюбленості дитини. Він показав томограми мозку пари близнюків: один хворів, інший — ні. В око впадали збільшені шлуночки — показова картинка, варта тисячі слів. Наприкінці Торрі публічно подякував NAMI.

У наступні дні на NAMI налетів шквал листів — «десятки мішків щодня» — від родичів хворих на шизофренію. Кількість членів асоціації зросла до понад 150 000 людей, внески потекли рікою, і NAMI перетворилася на потужну лобістську силу: вела просвітницьку роботу про хворобу, закликала медичні факультети внести зміни в навчальний матеріал про шизофренію і переорієнтувати кафедри психіатрії з психоаналізу на біологічну психіатрію, фінансувала наступне покоління молодих науковців у цій царині.

Попутно загинув міф про шизофреногенних мам, тат і сімʼї. Жоден притомний психіатр більше не скаже близьким хворого на шизофренію, що він захворів через їхню токсичність, і не заведе пацієнта на криву доріжку психоаналітичного методу вільних асоціацій, щоб викрити гріхи його мами. Медичні факультети перестали таке викладати. Уже майже ніхто в суспільстві не клює на цей гачок. Нам іще ой як далеко до розуміння глибинних механізмів цієї хвороби й розробки нових і ефективніших ліків. Вулиці кишать виписаними з лікарні хворими на шизофренію, які втратили домівки, хвороба спустошує сімʼї, але принаймні жодному членові сімʼї вже не закидають, що то його клята провина. Провину ми викреслили.