Подружжя українців, яке живе в Росії, організувало для українських полонених онлайн-дзвінки з рідними. Записи дзвінків використовують для російської пропаганди

Наприкінці лютого — на початку березня в соцмережах зʼявилися відео, де рідні українських полонених вперше за три роки змогли з ними поговорити. Під час дзвінків полонені розпитували рідних про мобілізацію, хто з родини служить і чи робить щось українська влада для їхнього звільнення. Ці «зустрічі» організувала Надія Щербакова — українка, яка майже три роки живе в Росії разом із чоловіком Денисом Щербаковим. Вони — подружжя перебіжчиків. Разом ведуть телеграм-канал «Подари Надежду», де поширюють російську пропаганду, дискредитують ЗСУ, але намагаються здаватися «хорошими» в очах простих людей. Судячи з коментарів, за ними стежить багато українців. Як їм вдалося завоювати таку довіру? Кореспондентка «Бабеля» Валерія Цуба переглянула інтерв’ю подружжя для російських ЗМІ та поговорила з самою Надією. Ось що вона дізналася.

У серпні 2022 року Надія Щербакова створила перший чат-бот, через який українські військові могли здатися в полон. Одночасно виник і телеграм-канал «Подари Надежду», де Надія публікувала відео, на яких українські бійці добровільно здаються. Більшість із них розповідали, що їх мобілізували під тиском і погрозами, а також говорили про великі втрати в підрозділах, звинувачуючи в цьому українське командування.

У 2023 році цей чат-бот було видалено, ймовірно це зробила сама Надія. Та замість нього на каналі одразу з’явився новий — «Повернись додому, українець». Через нього рідні українських військових, які зникли або перебувають у полоні, можуть подати заявку на пошук свого близького.

У тому ж році Денис Щербаков створив власний проєкт «Мама, я в порядке» — серію інтервʼю на ютубі з українськими військовополоненими. Ці інтервʼю набирають від 5 до 100 тисяч переглядів.

Денис та Надія Щербакови — подружжя колишніх військовослужбовців ЗСУ. Надія родом з міста на Луганщині — Старобільська, а Денис — із Кропивницького. На службу обоє пішли у 2019 році через потребу в грошах. Там і познайомились. Служили зв’язківцями у 56 окремій мотопіхотній бригаді. Роботу нібито сприймали як заробіток у тилу, а не як військову службу. Так звані «ДНР» та «ЛНР» визнавали одразу. Зі зброєю мати справу не хотіли.

«Бабель» запропонував Надії Щербаковій розповісти, що з ними відбувалося напередодні та після повномасштабного вторгнення. Те, що вона розповідає, добре узгоджується з тезами російської пропаганди.

До березня 2022 року їхній контракт мав завершитися. Продовжувати його вони не хотіли, бо за кілька місяців до 24 лютого їх перевели з тилових частин ближче до лінії фронту. Надія стверджує, що їх готували до великого наступу на Донеччині, про що командування ненароком обмовилось. Тож напередодні великої війни Денис і Надія зібрали тривожні валізи й вирішили, що за першої ж можливості поїдуть туди, де буде спокійніше. Але після початку вторгнення контракт продовжили, а вони опинилися окремо одне від одного.

Восьмого березня 2022 року Дениса відправили на бойове завдання. Того ж дня звʼязок із ним обірвався. Були версії про загибель деяких людей з його групи. Та вже 13 березня Надії з російського номера надіслали відео, на якому було видно, що її чоловік потрапив у полон. Згодом у різних інтервʼю для російських ЗМІ Денис скаже, що здався добровільно.

Надія вирішила співпрацювати з російськими військовими. Вона звільнилася зі служби, залишила частину та разом із сином виїхала на територію, підконтрольну Росії. У цьому їй нібито допомогли волонтери з окупованих територій і російські військові.

У липні 2022 року Надія перебралася до Росії. Тоді почалась її публічна діяльність. Вона звернулася до російської сторони з проханням «не повертати українських полонених Україні, бо їх знову відправлять воювати». Також закликала українських військових, які на передовій, здаватися в полон, бо це «єдиний шанс вижити».

Поки Денис перебував у СІЗО, Надія могла його навідувати. Про одну з їхніх зустрічей в Росії зняли сюжет. У ньому Надія говорить словами російської пропаганди: про те, що українське командування наказує стріляти по своїх людях, а також намагалося ліквідувати Дениса. Після цього, за її словами, зрозуміла, що Україні довіряти не можна.

Двадцять шостого липня 2022 року Дениса звільнили з полону без процедури обміну. Російські органи встановили, що він не причетний до обстрілів мирного населення — саме в цьому російська сторона звинувачує українських військових. Помʼякшувальною обставиною стало те, що Денис не хотів продовжувати службу в ЗСУ.

Подружжя вирішило залишитися в Росії. Туди ж Надія перевезла рідних. Один з її братів, щойно йому виповнилося 18 років, вступив до російського війська і тепер воює на боці РФ. Від українців, як кажуть Щербакови, вони не відреклися, але їхня позиція така: громадяни України є жертвами пропаганди влади, яка змушує їх воювати.

У лютому 2025 року Надія повідомила, що є можливість поспілкуватися з деякими полоненими ЗСУ. Наприкінці лютого — на початку березня цього року деяким рідним це вдалось. Переважно це були родини бійців 36 бригади морської піхоти. Усі військові, яких вдалося побачити рідним, ймовірно, перебувають у колонії в Мордовії. Усі дзвінки записували, і два з них уже опублікували на російському каналі «Смотри» для проєкту Дениса Щербакова «Мама, я в порядке».

Зараз спілкування з полоненими припинили. Проте рідним пропонують анонімно писати свою думку з приводу дій української влади. Кажуть, що далі спілкуватися зі своїми близькими зможуть лише ті, хто буде найактивнішим. І на каналі вже є анонімні звернення з критикою української влади.

Подружжя Щербакових нібито має змогу відвідувати колонії для перевірки умов тримання полонених. На питання, хто дозволяє відвідувати колонії, Надія відповідає, що «ймовірно, все організовують через уповноваженого з прав людини». І додає, що «ніколи цим питанням не задавалася».

Надія Щербакова каже, що вважає себе українкою, але є громадянкою Росії. «Своїми» називає і українських полонених, стверджуючи, що більшість із них воювали «під примусом і страхом». Вину за війну, розвʼязану Росією, покладає на українську владу.

Каже, що вони з чоловіком готові допомагати всім — і тим, хто хоче повернутися в Україну через обмін, і тим, хто волів би залишитися в Росії. Однак деталей, як саме вони це роблять, не розкриває. Немає і підтверджень, що за ці роки їй вдалося повернути бодай одного полоненого на територію України.

Чи справді їхня діяльність допомагає у визволенні полонених? Це сумнівно. Обмін полоненими — процес, у якому беруть участь як державні структури, так і міжнародні організації. З боку України до цього залучені Координаційний штаб, Офіс уповноваженого з прав людини, СБУ та нерідко Головне управління розвідки. Іноді підключаються треті країни. І це далеко не весь перелік. Кожен обмін — результат тривалих перемовин. Тож навряд чи такі блогери можуть вплинути на процес повернення українських військових.

У ці складні часи важливо розуміти, кому можна довіряти. Якщо для вас це «Бабель» — підтримайте нас: https://babel.ua/donate