Попутниця зазирнула в очі курсанту Валерію Залужному й напророкувала велику війну, де він буде головним — розповідає він сам у книзі «Моя війна». Публікуємо з неї уривок

У грудні 2024 року вийшла книга Валерія Залужного «Моя війна». Залужний був головнокомандувачем Збройних сил України з липня 2021 року до лютого 2024 року, зараз він — посол України у Великій Британії. Першу книгу з трилогії він почав писати у березні 2023 року, у ній розповідає про події свого життя від дитинства до 24 лютого 2022 року. Кілька розділів автор присвятив повномасштабній війні Росії проти України. Але в деталях про неї планує розповісти в наступних частинах — «Наша війна» та «Їхня війна». «Бабель» з дозволу видавництва «Вавилонська бібліотека» публікує уривок з книги — про те, як навесні 1997 року курсанту 4 курсу загальновійськового факультету Одеського інституту Сухопутних військ Валерію Залужному напророкували велику війну, в якій він буде головним.

Цю історію я зобов’язаний розповісти. Саме вона має безпосередній і найнеймовірніший стосунок до того, чим я пообіцяв поділитися. Ця історія дивним, містичним чином врізалася в моє життя й життя моїх співвітчизників.

Отже, завдяки удачі й добрим людям ми, четверо курсантів, опинилися у плацкартному вагоні потяга, що вирушав з Одеси й рано-вранці мав висадити нас у Житомирі, звідки ми благополучно мали роз’їхатися по домівках. Я прямував до батьків у Новоград-Волинський.

Та це буде завтра, а зараз — повернімося в наш вагон, де розгорталися події, що стали для мене доленосними. Життя в радянських і пострадянських потягах заслуговує, мабуть, цілого напрямку в кіно й літературі. От і наша поїздка відповідала традиціям, що склалися десятиліттями. Рушили ми в повній тиші.

Нашими сусідками по плацкартному відсіку виявилися дві милі дами: одна трохи старша, скоріш за все — ровесниця моєї мами, тиха, спокійна, доглянута жінка. Не з тих, хто їздить в Одесу на базар, чи тих, хто затято намагається вибратися до моря. Навпаки, вона була більше подібна на мудру класну керівницю. Увесь її вигляд і милий вираз обличчя у нас, які ще не зовсім забули школу, викликали глибоку повагу. Я не пам’ятаю, та й, вірогідно, ми не спитали, хто вона і чим займається. Нам було не до того. Ми були зайняті іншим — своїм майбутнім.

Друга сусідка була молодша. Ймовірно, їй було трохи за тридцять, може, під сорок. Така собі цілком доросла, але ще молода панночка. Досить красива й дуже елегантна. Звичайно ж, вона була сповнена сил та енергії, що в ній аж клекотіла. Це була справжня «циганка Аза», хоча циганкою вона точно не була.

Звичайно ж, за старою доброю традицією, коли потяг набрав швидкість на перегоні, увесь вагон, як за командою, почав діставати з полиць свою поклажу, а звідти — всілякі продукти, чи в нашому напівголодному розумінні — справжнісінькі делікатеси.

Для нас це був удар. Рефлекси наших молодих курсантських організмів нічим не відрізнялися від рефлексів собаки Павлова, і ми були готові вчотирьох з’їсти геть усе в тому вагоні. Але... Наші сусідки врятували той злощасний простір від спустошення і чемно запросили нас розділити їхню трапезу. Звичайно, ми чемно відмовилися, мужньо долаючи бурчання в животі і ховаючи руки, які тягнулися до їжі. Ми були скромні й вимогливі до себе.

Нарешті усі поволі наїлися, задоволені чоловіки, жінки та їхні щасливі діти розбрелися в пошуках нових знайомств і пригод. Наставав час вагонних розмов. Саме тут і сталося найцікавіше.

Наша сусідка, та, молодша, несподівано запропонувала незвичне. Найнеймовірніше з того, що можна запропонувати молодим людям на порозі їхнього сповненого невідомості життя. Вона сказала, що може поворожити на картах. Ця ідея чомусь страшенно мене налякала. Навіть холодок пробіг спітнілою спиною. Ні. Я не хотів знати, що буде. Я хотів своє життя збудувати сам. Ех! Знав би я тоді!

На диво, мої попутники швидко погодилися на пропозицію, а я зі спокійною душею посунуся на край нижньої полиці, притулився до перегородки, заплющив очі й слухав, що відбувається.

Перший пішов. Які прекрасні перипетії долі: дружина, діти, служба, невдачі, успіхи. В мене на обличчі легка усмішка. Я ж не вірю. Та й нехай, хлопцям же цікаво. Ось і другий мій попутник підсів ближче, вже й черга виникла. Хлопці жваво перепитували: що, як, де і чому так? Панночка наша була непохитна у своїх визначеннях — так, і крапка! Точно пам’ятаю, перший клієнт був вельми задоволений. Настільки, що я вже слухав не з заплющеними очима, а підглядав збоку за тим, що відбувається.

— Ну, хто наступний?

Не чекаючи в’їдливого погляду нашої супутниці, я знову відвернувся до протилежного вікна й уважно розглядав сонце, що заходило. Зміна спраглих дізнатися про свою долю відбулася так само миттєво, як і я намагався уникнути погляду господарки полиці, на якій сидів. Тепер вже той, хто дізнався про свою долю, уважно спостерігав за подіями, бажаючи, мабуть, переконатися в точності розписаного йому шляху.

Як на зло, запала тиша. Здавалося, все, що казала ця дивна панночка, лунає на весь вагон, як голос з радіорубки. Та процес ішов. Легкий холодок знову пробіг моєю спиною. Я розумів, ще трохи — і біля воріт долі постану я. Не хотілося. Але юнацька допитливість і відчайдушність спокушали зробити крок. В ту мить, коли вона пророкувала іншим, її слова були як удари молота. Конкретні й безальтернативні. Шансів у піддослідного змінити чи уточнити щось не було жодних. А доля, скажу вам, там була не дуже. Мені зовсім не хотілося почути подібне.

Поки мій засмучений попутник намагався зібрати докупи думки і хоч якось вплинути на остаточний вердикт, я в своїй голові вибудовував безапеляційний варіант відмови. Наша ж старша попутниця всім своїм виглядом інтересу до всього, що відбувалося, не проявляла. Вона красиво й замислено дивилася у вікно потяга. Ймовірно, її розум та життєвий досвід чинили внутрішній опір і не приймали всього, що діється.

Тим часом мого зажуреного попутника змінив черговий герой, що сповненим надії постав перед брамою долі. Мені було жаль хлопців, тому, щоб не слухати того всього далі, я знову відвернувся до вікна й спостерігав темніючий обрій. Відмовка від доленосних послуг була готова, і я нетерпляче чекав останнього акту вагонної п’єси — вкладання спати.

***

Ця історія сплила в моїй пам’яті наприкінці лютого 2022 року. Тоді, в крихітній темній кімнатці глибоко під землею, під непосильним тягарем відповідальності і страшних думок, я несподівано детально згадав цю вагонну пригоду двадцятип’ятирічної давнини. Ні, я не боявся того, що відбувається, я боявся втратити сили витримати це все. Вже давно холодок не бігав спиною, вже давно не було сумнівів. Потрібні були сили витримати. І як я жалкував тоді, що не відмовив панночці чи не втік з того вагона. Але від долі не втечеш.

***

Вагон хитався і мчав нас у темноту. Сонце сховалося за обрієм, але довгий весняний вечір все ще бадьорив пасажирів. Тьмяне світло в проході й купе вже кликало вмощувати жорсткі матраци на тверді полиці.

Останній герой «битви екстрасенсів» отримав свою порцію передбачень майбутнього і з незадоволеним, засмученим обличчям залишив нашу компанію й ретирувався в бік тамбура. Надходила моя черга.

***

Саме цей спогад я прокручував у своїй свідомості в ту мить, коли було справді тяжко. Я розумів, що це велика й важка війна. Жорстока, несправедлива, з кров’ю і смертями, сльозами і горем. Війна на виживання. Війна винятково з нашою перемогою. Інакше — загибель.

***

— Ну, що ж, молодий чоловіче, ваша черга. Вас же Валерієм звуть?

Знову тінь сумніву: я не пам’ятав, чи називав нашим попутницям своє ім’я. Далі події розгорталися ще стрімкіше. Вона сама сіла ближче, на місце мого попередника, й уважно подивилася на мене. Витримати її погляд було просто неможливо. Я мовчав і дивився на нашу старшу сусідку. Вона теж глянула на мене й усміхнулася.

— У тебе римський профіль, — сказала молодша. — Я чую крики й стогони. Плач дітей. Твої предки воювали. Давно... У твоїх жилах тече кров воїнів. Ти — воїн.
В ту мить хотілося сказати, що ми — курсанти військового інституту, ми у формі, звичайно, ми воїни. Та вона випередила мене.
— Ні, ти не такий, як вони. Подивися на мене!

Я повернувся й подивився в її глибокі чорні очі. Це тривало кілька секунд. Мені здалося, що вже й наша старша сусідка з цікавістю спостерігає за нами.

— Ні, — сказала наша віщунка. — Я не можу далі тобі нічого говорити. Ні! Вибач.
З цими словами вона обхопила голову руками, спершись ліктями на стіл. У цій павзі я помітив уважні погляди і відкриті від цікавості роти моїх попутників.
— Що трапилося? Чому ні? — вже нетерпеливилося й мені.
— Я побачила війну. Страшну. У нас, тут. А ти там найголовніший.